Святкування Хрещення Русі-України стало торжеством українського, а не імперського православ’я

27—28 липня УПЦ та УПЦ КП святкують День Хрещення Русі-України. Свято у його нинішньому вигляді виникло недавно. Століттями день хрещення Русі у церковному календарі був віднесений до 14 серпня і традицію святкувати саме в цей день зберігає УГКЦ. УПЦ почало більш широко відзначати 28 липня, адже це день пам’яті святого хрестителя Русі — князя Володимира та іменини багаторічного предстоятеля цієї Церкви митрополита Володимира. Цей же день завжди був урочистим для УПЦ КП, оскільки на 28 липня припадало престольне свято кафедрального собору цієї церкви, Володимирівського собору на проспекті Тараса Шевченка.

Закріплення особливого значення саме за цим днем відбулося  2008 року. Президент Віктор Ющенко намагався пробудити українське православ’я, подолати його розділення. Ювілейні торжества, рівні святкуванням 1988 року могли стати каталізатором багатьох позитивних процесів у релігійній сфері. Під це завдання і був придуманий трошки штучний ювілей — 1020-річчя Хрещення Русі-України. І головні святкування, із присутністю Вселенського патріарха Варфоломія та представників Помісної православної церкви відбулися. І українське православ’я було за крок до власної мети — повного відриву від Москви. Вселенський патріарх, який має владу вищої апеляційної інстанції в православ’ї, обіцяв надати хоч і обмежену, але реальну автокефалію Об’єднаній православній церкві. Об’єднатися мали УПЦ КП та УАПЦ. Соціологічні опитування священства та мирян показували, що до канонічної непов’язаної із Москвою Церкви перейшла б і більшість громад УПЦ МП.  На жаль, для Патріарха Філарета збереження його особистої влади над частиною українського православ’я виявилося тоді важливішим, ніж єднання більшості громад українських православних та реалізація головного національного принципу «геть від Москви!» Патріарху здалося, що деяке обмеження прав єдиної Української помісної православної церкви з боку Константинополя звужувало б статус цієї Церкви до автономної у складі Константинопольського патріархату. Але навіть якби ціною відриву від Москви була б саме автономія в іншій патріархії — на це треба було б іти заради повного відриву більшості українських православних громад від Москви з її ідеями «руского миру». На жаль, тоді Патріарх Філарет ще не зміг оцінити всієї небезпеки цих ідей і тому думав, що краще мати маленьку і невизнану, але повністю незалежну Церкву, ніж Церкву більшості, але залежну від Константинополя. Якби тоді був зроблений інший вибір, ми не мали б трагічних подій наступних років, пов’язаних зі спробами утвердити «русский мир» через численні візити Патріарха Кирила, шалену пропаганду, проросійського президента Януковича та російських «православних» терористів на Донбасі.

Сьогодні ситуація складніша. Заплутаний у численних обіцянках та подарунках від Москви — на кшталт скликання всеправославного собору в 2016-му та спільного проведення давно назрілих реформ православ’я,  — Патріарх Варфоломій згодний втрутитися в українську ситуацію лише за умови єдності всіх трьох українських православних церков — УПЦ, УПЦ КП та УАПЦ. У рішеннях Наради предстоятелів Православних церков, яка відбулася в березні цього року в Стамбулі, йдеться, що така єдність має виникнути на основі УПЦ. Звичайно, Патріарх Філарет може і далі закликати УПЦ просто приєднатися до нього, визнавши його зверхність. Може посилатися на історичні приклади, що помісні церкви виникали через проголошення автокефалії. Але автокефалія ніколи не проголошувалася меншістю! А саме так було зроблено 1992-го! В опублікованому напередодні сьогоднішніх свят «Зверненні» УПЦ КП до УПЦ йдеться, що автокефалію нібито було проголошено на соборі 1 — 3 листопада 1991 року тоді ще єдиної УПЦ і ці рішення були не лише одноголосні, але і підтримані всіма єпископами УПЦ. У цих твердженнях прихована груба маніпуляція. Листопадовий собор 1991 року смиренно просив Москву про надання автокефалії, але утримався від будь-яких дій, які можна було б оцінити як самопроголошення УПЦ власної автокефалії. Так само дивним є такий факт:  1991-го та 1992-го митрополит Філарет визнавав Московську патріархію як Церкву-Мати для церкви Київської, у зверненні 2014 року УПЦ КП робить вигляд, що завжди визнавала як Церкву-Мати лише Константинопольську патріархію і закликає УПЦ чинити так само. Чи можна побудувати єдність українського православ’я, якщо аксіомами пропонуються маніпулятивні твердження, яскраві як пропаганда, безпомічні як підміна канонічного права? Христос попереджав, що основою для християнської єдності може бути виключно правда...

Біль огортає серце, коли розумієш: у ці дні могло б відбуватися об’єднання і вибори єдиного Предстоятеля для українського православ’я. Але маємо те, що маємо — розділення, яке йде зверху і не завжди у ньому винна лише церковна та нецерковна Москва. Є тут і велика частка української вини. Але розділення вже не сягає низів. Усе більше фактів спільної молитви на війні в окопах. Усе більше фактів спільної діяльності на користь українського суспільства, що пере власну Голгофу і робить «зусилля Воскресіння» (Б. Пастернак). Все це можливо через народний характер українського православ’я. Нашому народу завжди були чужими пафосні святкування для обраних свята цього. Більше того — самі місцеві еліти звикли до народного стилю і митрополита Володимира, і Патріарха Філарета. Минулого року навіть друга людина РПЦ — митрополит Іларіон Алфеєв мав труднощі із попаданням на Володимирську гірку під час молебню: його посвідчення виявилося якимось неправильним для охоронців і одному із високопоставлених священиків УПЦ довелося виручати митрополита, віддавши йому свій пропуск. 27 липня 2014 року УПЦ проводила молебень без гостей із Москви — і був доступ для кожного віруючого і невіруючого. Молебень став торжеством соборності для Київської єпархії. Священики Києва та Київщини часто їхали на молебень разом із власними парафіями. Сам молебень був не лише традиційним подячним молебнем, а й особливим проханням про мир для України.

Особливим торжеством народного характеру українського православ’я є традиційний хресний хід УПЦ КП від Володимирського собору до пам’ятника святому князю Володимиру. Важливо не лише що Патріарх Філарет йде разом із десятками єпископів, сотнями священиків, тисячами народу. Минулого року стався цікавий випадок. Делегація РПЦ на чолі із митрополитом Іларіоном Алфеєвим вийшла із готелю «Хілтон» якраз, коли хресний хід УПЦ КП вступав на Софійську площу. Дивлячись на просвітлені обличчя священиків та народу, митрополит Іларіон із РПЦ не зміг втримати вигуку: так це ж Церква! Справа у тому, що речники РПЦ переконували всіх, що УПЦ КП — це секта, яка лише зовнішньо православна. І  1992-го УПЦ КП була багато в чому схожа на секту. Але сьогодні УПЦ КП стала Церквою, православною за суттю, українською за формою. І християнського і церковного в УПЦ КП — багато, а сектантського і націоналістичного — практично нічого немає.

Можна із повною впевненістю сказати, що для України характерним є симфонія не Церкви і держави, а Церкви і суспільства. І народний характер УПЦ і УПЦ КП є запорукою можливості єднання вже в найближчі тижні. Але шлях до єдності — у торжестві народності Церкви, коли ієрархія служить не собі, а народу. У торжестві смирення, а не гордості. У торжестві християнського, а не світського. У торжестві українського, а не імперського православ’я.

Day.kiev.ua

Теги: