«Слово было Бог»… «Бог бе Слово»… «Бог було Слово» (Ін 1,1)

1. Чия мова, того й Церква?


В останні два десятиліття в Україні з більшою чи меншою силою точаться дискусії про можливість перекладу богослужбових текстів із слов’янської на українську мову. З богословської точки зору відповідь однозначна – це не тільки можливо, але й варто робити. Не перекладаючи текстів Священного Писання, ми залишимось на периферії сучасної культури і не зможемо реалізувати головного завдання богослів’я - актуалізувати в свідомості сучасника вічні істини християнства. На жаль, першість в напрямку перекладів священних текстів на українську мову належить представникам інших конфесій. Не пам’ятаю, щоб за останні роки з боку УПЦ була проявлена в цьому напрямку якась ініціатива. Цей важливий труд на сьогодні здійснює купка київських ентузіастів-богословів і ніхто їм крім Духа Святого в тому не допомагає.

Створення Острозької Біблії. 1581 рік


Суть перекладу та й богослів’я взагалі – намагатись виразити невимовне на мові того народу, до якого звертаєшся. Але чи можна в такому разі «відмінити» «застарілу», «незрозумілу», «російську» церковнослов’янську мову, ту мову, яка є для слов’ян джерелом богослів’я? Невже ми забули ці слова і їх ціну: «Мы старый мир разрушим и новый мир построим»? Сьогодні, в часи культурного плюралізму мене відверто дивує така не традиційна для України постановка питання: «В Україні повинна бути тільки Українська Церква і мова молитви повинна бути тільки державна».

Це якраз таки традиційно російське явище, коли в державі державна Церква займає привілююче становище, а всі інші конфесії знаходяться поза законом. Тільки в 1905 році, під тиском революційної хвилі, цар легалізував всі інші релігійні течії в Росії, підписавши «Указ про віротерпимість». Забезпечуючи офіційній Церкві широкі права, влада однак не соромилась вмішуватись у її внутрішнє життя. Зрозуміло, що держава, в якій обер-прокурор стояв над єпископом, намагалась стандартизувати мову культу і максимально наблизити до державної мову проповіді, а також секуляризувати духовну освіту.

На території Російської імперії українська мова не мала такого розвитку, як на тій частині, яка була під Польщею. Такими були традиційні порядки в державі, яка мала монополію на релігію. Таким чином коріння нашої древньої мови почало помалу забуватись, вживання церковнослов'янської мови вважалось за якесь сільське маргінальне явище. На той час в Росії панувала мода на французьку мову, німецьку філософію й англійський одяг – подалі від традиції, поближче до Європи. Гадаю, що в умовах сучасної моди на постмодерн нам сьогодні варто задуматись над тим знаменним шевченковим запитанням: «Чиїх батьків чиї ми діти?».

Цікаво, звідки взялася думка, що церковнослов’янська мова – то саме та мова, якої ми, українці, не розуміємо? Переклад з однієї мови на іншу необхідний тоді, коли культура, що народила текст і культура, що його споживає, - абсолютно різні. Перекладач мусить ніби перевтілитись, на деякий час відректися від себе, стати тим, до кого він хоче звернутись, перекладаючи текст. Чи можливо втілити цей основний принцип перекладацької роботи на Україні?

Богослужбові тексти на церковнослов’янській мові здебільшого написані в більшості своїй українцями, на території сучасної України, автохтонній території Київської Русі. Безперечно, саме вони й народили нашу літературну мову, означили межі нашої культури в традиційно полікультурному просторі України. Тобто для нас церковнослов'янська – така сама класична мова древності, як для греків старогрецька, в ній міститься коріння нашої ментальності народу. Церковнослов’янська мова при перекладі на сучасну українську повинна бути орієнтиром, зразком високого стилю, а не анахронізмом, який можна відкинути, та й від застарілої звички на ній молитись давно відмовитись. Високі культури людства не відмовляються від використання класичних мов своєї древності в богослужінні, бо вважають «мертву мову» своєю спадщиною і джерелом літературної мови. Прамови мови зафіксували в своїй глибині ті смисли, які відображають духовну висоту, на яку сходив той чи інший народ на протязі століть. Пізніше економічний і політичний розвиток народу міг піти стрімко вниз, але в його культурі залишилась висота, яка не вимірюється багатством нації, його економічною могутністю – то його мова. Так було в Греції, яка подарувала світу мову філософів і богословів, так було й в нас: коли щезла Київська Русь з політичної карти світу, залишилась церковнослов’янська мова, що сформувала наші етноси і подарувала світу нові культури. Розрив між новогрецькою та старогрецькою чи сучасною англійською та староанглійською набагато більший, ніж між церковнослов'янською та українською мовами. Але як в Англії так і в Греції, все рівно моляться на давніх варіантах своїх мов, а ми поки що на церковнослов'янській. І це свідчить не стільки про історичний анахронізм, скільки про певний рівень нашої культури.

2. Лінгвістична археологія

Переклад із слов’янської на національну мову – це якісне покращення народної мови, а осмислення тексту класичної мови – це причасність до богословської спадщини Церкви. Святі отці, які користувалися в своїх творах класичними текстами, залишили дослідникам величезний матеріал для вивчення класичних мов. Професор Казанської Духовної Академії П. Юнгеров та київський біблеїст єпископ Порфирій Успенський в свій час помітили недосконалість слов’янських текстів в порівнянні з грецькими. І вони заново перекладали їх з оригіналу на слов’янську, аби поліпшити традиційний на Русі текст. Вони мислили, що переклад на російську з слов’янської не буде придатним для використання в богослужбових цілях, і ще більше пошкодить текст, якщо мова оригіналу «затемнена». «Наші богослужбові співи, - писав в одному із своїх листів св. Феофан Затворник,- усі повчальні, високодумні і величні. В них вся богословська наука, вся християнська мораль, і вся втіха, і весь жах. Хто уважний до них, той зможе обійтися без будь яких інших учительних книг. А між тим, більша частина цих співів є зовсім незрозумілою… Архієреї та ієреї, сидячі в вівтарі, не все чують, що читається і співається, і це через віджилий свій вік переклад".

Ми чомусь до нашої рідної слов’янської мови ставимось як до чужої, і називаємо її часом російською. Церковнослов’янська мова – це не російська, просто її сучасна редакція в славістиці називається русифікованою слов’янською, або новослов’янською. Але ж є ще древньослов’янська, яка навіть своєю вимовою, синтаксисом і лексичним складом дуже нагадує нашу українську. «Давньоукраїнська богослужбова мова, - пише сучасний український славіст Г. Куземська, - власне та, яку ми прийняли від рівноапостольних братів Кирила та Мефодія, якою читав Святе Письмо, писав, молився наш народ і всі святі української землі з Х до ХVІ ст., - багатьма рисами подібна до сучасної рідної мови».

Яскравим прикладом цього факту може слугувати Остормирове Євангеліє ХІ ст., яке було написане київським дяком Григорієм на замовлення новгородського посадника Остромира. Ця пам’ятка, не дивлячись на те, що історично перебувала в Новгороді, має виразні риси київської говірки слов’янської мови, яка відрізняється як від болгаро-македонського оригіналу, з я кого її переписували, так і від пам’яток північно-слов’янського походження. В художньому оздобленні відчувається європейське коріння і візантійські традиції.

Українська мова, то не «наречіє», і не «испорченный руський» як про це голосить сучасна політизована російська філологія, а одна із найдревніших пам’яток древньої Кирило-Мефодіївської традиції, так само як і російська мова. Професіоналізм науковця полягає в смиренні перед фактом, а факти всіх рівняють перед істиною, які б не були великоімперські амбіції, чи українське національне самолюбство.

Образно говорячи, сучасну культуру можна порівняти із стрімким потоком, що несе в собі в собі безліч нових явищ і слів, що їх характеризують і які безумовно необхідні для нормального життя сучасної людини. А класичну древню мову, можна порівняти із островом, на якому стоять хати і ростуть дерева, і нормальні господарі намагаються з міцнити його береги, аби вберегти своє вікове духовне надбання від потоплення в культурній стихії.

А тому українцям варто говорити не про нищення, а про реставрацію нашої слов’янської мови в тій редакції, або як ще називали в давнину «ізводі», яка дуже навіть збагатить сучасну українську мову. А російським науковцям варто придивитись уважніше до української мови, аби збагатити свої знання про древньослов’янську. Особливості сучасної літературної мови українців по суті відтворюють старі риси слов’янської мови.

Свідченням спорідненості української та слов'янської мов є їх синтаксична близькість. Ось простий приклад перекладу тропаря Богоявленню: «Во Иордане крещающуся Тебе, Господи, Троическое явися поклонение: Родителев бо глас свидетельствоваше Тебе, возлюбленнаго Тя Сына именуя». При перекладі на російську доводиться здійснювати синтаксичну трансформацію, аби правильно сформулювати речення: «Когда Ты, Господи, крестился во Иордане, открылось поклонение Пресвятой Троице: ибо глас Отца свидетельствовал о Тебе, называя Тебя возлюбленным Сыном». А в українському перекладі порядок слів зберігається: « Коли в Йордані хрестився Ти, Господи, Троїчне явилося поклоніння: бо Родителя голос свідчив Тобі, возлюбленим Сином Тебе називаючи». Навіть перекладаючи коротку фразу з Євангелія від Іоанна «Бог бе Слово», ми мусимо перебудовувати речення: «Слово было Бог». А при перекладі на українську синтаксична будова речення зберігається: «Бог було Слово».

Окремі мови, що походять від єдиної прамови, відносно швидко доповнювали та змінювали свій лексичний склад. Різні етноси, носії прамови розвивались з різним поступом і віддалялись один від одного територіально, видозмінюючи мову та збагачуючи її новими словами. А от синтаксичні форми важко піддаються змінам, тому досліджуючи синтаксис мов, легко прослідкувати їх спорідненість чи віддаленість.

Не зважаючи на таку близькість української та слов'янської мов, ми намагаємось штучно їх віддалити. Чому ми, наприклад, соромимось прекрасного слов’янського імені Іоанн, вживаючи в українських перекладах Євангелія «Від Івана», це ж по суті русизм, якийсь вибачайте «руський Ванька». Коли, наприклад Тарас Чубай співає «Миколай бородатий», воно, звичайно, казково і гарно звучить, але в Акафісті доцільніше звертатися до святого поетично по-слов’янськи Ніколай. В Японії, наприклад, немає букви «л», але щоб зберегти в японській мові грецьку вимову цього імені, вони кажуть Нікорай. Достойне поваги таке відношення до священних текстів і джерела православ’я, яким по суті для японців теж була церковнослов’янська мова.

Окремо необхідно сказати про вживання в древньослов’янській мові йотованих букв, наприклад «ї», пом’якшення слів і наголосу, який істотно відрізняється від сьогоднішньої редакції русифікованої церковної мови, однак близький до нашої мови: «Як показують нам чисельні акцентовані українські пам’ятки,- пише І. Огієнко в своїй праці «Український літературний наголос»,- на ХV вік українці вже мали свою власну послідовну стройну систему наголосу, вироблену довгими віками».

У сучасній славістиці точно встановлено, що дотепер не збереглося жодної пам’ятки старослов’янської мови Кирило Мефодіївської доби, а найдавніші датують другою половиною Х ст. З цієї причини ми не можемо говорити сьогодні про однорідність слов’янської мови, спільної для всіх слов’янських народів – України, Білорусі та Росії. Аналіз пам’яток ХІ-ХІІ ст. дає всі підстави для того аби твердити про окремі русько-українську та російську редакції старослов’янських пам’яток. Живим свідченням того є Пересопницьке Євангеліє, що було переписане на Рівненщині в ХVст. і стало нашим національним надбанням. Переписувач Пересопницького Євангелія, на думку відомого російського славіста В. Щепкіна, бачив в болгарському оригіналі, з якого він переписував текст, «лише сирий матеріал, який потрібно було докорінно обробити, ретельно усунути риси глаголично-македонського оригіналу, при чому ця робота проводилась не на підставі якоїсь літературної теорії, а явно на ґрунті якогось живого говору».

Яскравою демонстрацією такої розгалуженої лексичної варіантності церковнослов’янської мови є також особливості слововжитку у найвідомішій молитві «Отче наш» зафіксованої в різних слов’янських пам’ятках. Так, наприклад, словосполучення «хліб наш насущний» в Маріїнському Євангелії передається як «хлябь нашь наставьшааго дня », а слово «лукавий» в Остромировому Євангелії передається як «неприязнь», а в Маріїнському «напасть». Перекладаючи конкретний грецький термін «лукавий», «демон», «диявол»… перекладачі міркували не тільки про те, як точно передати його зміст, але й про те, як люди, до яких вони звертаються, його сприймуть, як вони про те саме мислять в свої культурі, як вони на свої рідній мові про це говорять.

Дещо пізніше, після написання Пересопницького Євангелія, князь Костянтин Острозький для роботи над Острозькою Біблією взяв за основу московський текст Геннадієвої Біблії, бо іншої на той час повнішої редакції тексту Священного Писання на слов’янській мові не було. Він не просто видав і впорядкував Біблію, але реставрував тодішню слов’янську мову, звіряючись з доступними йому грецькими та чеськими першоджерелами, при чому огласовку, синтаксис і пунктуацію зберіг автохтонну, тобто таку, до якої звик з дитинства, молячись на Україні. Для роботи над текстом він запросив як вчених греків, так і місцеву богословську еліту. А чому ж просто не перевидали московський текст на Україні? Річ в тому, що митрополит Геннадій Новгородський доручив роботу над текстом Біблії монаху домініканцю Веніаміну, який, зрозуміло, наявні тексти на слов’янській мові звіряв з латинськими текстами, а тих, яких не знайшли в Росії, просто переклав з латині. Це, звичайно, не могло не вплинути на особливості перекладу, його конфесійні ознаки, фонологічні та морфологічні відтінки.

В митрополита Геннадія не було ніякого колегіального (соборного) підходу до перекладу, заплатили – зробили. Дещо раніше в Москві над впорядкуванням священних текстів працював св. Максим Грек, якого посадили за ту справу у в'язницю на 20 років, де він був позбавлений Причастя, а канонізували його лишень в 90-их ХХ ст. Річ в тому, що на той час російське духовенство виступало проти перекладу як такого, тому що вважало свій текст єдиним достовірним на весь світ православним текстом, написаним ще до унії греків з латинянами. Оскільки Максим Грек користувався у своїй роботі грецькими першоджерелами, то його правки, які на думку російського духовенства, містили схизму, оголосили єретичними, а його звернення за порадою до колег із Греції – шпигунством. В Новгороді перекладачі мали шанс залишитись живими-здоровими лише виконуючи роботу без зайвих запитань та під строгим наглядом бояр. Саме тому ця пам’ятка писемності втратила свою первісну «доніконівську» слов’янську вимову. Не даремно старообрядці до сих пір користуються Острозькою Біблією, бо на їх думку вона зберегла древню вимову, яка побутувала на Русі. Тексти, що збереглись на Україні, є найближчими до древніх першоджерел греко-слов’янської Кирило-Мефодієвської традиції, адже то була мова автохтонного населення Київської Русі.

Єлизаветинська русифікована Біблія, що вийшла в 1751 р., на відміну від слов’янізованої Острозької, відтворює здебільшого уніфіковану державну вимову, адже цього прагнув Петро І, коли розпочинав роботу над цим текстом. Вже пізніший російський синодальний переклад Біблії, всупереч проханням св. Філарета Московського, знову був здійснений спираючись на Вульгату, а не на слов’янські рукописи і грецькі першоджерела. Хоча синодальний переклад був здійснений на високому богословському рівні, це було поверненням назад, до методу і спрямувань Геннадія Новгородського, тільки вже не невільне, а добровільне, бо такими були вимоги часу, вподобання людей, інтереси держави. Керівництвом і контролем над його здійсненням займався Святейший Правительственный Синод, чому й Біблія називається синодальною.

Ми маємо на сьогодні близько 120 списків ХІ-ХІІ ст. і завдяки їм можемо судити про те, якою була богослужбова писемна мова в Київській Митополії. Крім того, відомо близько чотирьох тисяч різночитань в слов’янських текстах різних типів, в яких цитується Священне Писання. По них ми можемо приблизно відтворити тексти Кирила і Мефодія в тому вигляді, якими вони були до ХV ст. Малоросія розрослась в великоросію і з однієї мови виникло декілька Іншими словами, ми не можемо встановити точну нижню хронологічну межу між давньоцерковнослов’янською мовою і церковнослов’янською. Так само і верхню для церковнослов’янської, адже вона довгий час існувала поряд із літературною українською. Із тих пір, коли з’явилися перші українські граматики І. Ужевича (1601) та М. Смотрицького (1619), ці дві мови існують паралельно. З ХVІІІ ст. і донині на території України книги видаються кириличною графікою, але вже з новою граматикою. Не тільки Богдан Хмельницький, але й простий неосвічений українець міг легко зрозуміти московіта, орієнтуючись на мову, яку він щотижня чув у храмі.

3. Народження і гибель мов


Таким був історично-літературний процес розвитку слов’янського перекладу, плодом якого є не тільки сучасний варіант церковно-слов’янської мови, але й мови російської, української й білоруської. «Давня церковнослов’янська мова,- пише відомий філолог академік М. Возняк,- стала богослужбовою мовою усіх слов’ян, що прийняли східне християнство і удержалися на цім становищі до наших днів». А якою ж тоді була та древня мова, якою говорили наші предки, мова Київської Русі? Нині невідомо, але то не привід, щоб заявляти: «Москалі вкрали нашу древню мову» і тим паче це не дає права великій Росії заявляти, що українська мова то «малоросійський діалект». Велика Римська Імперія тому й проіснувала тисячоліття, що цінила мову і культуру малої Еллади-Греції, а для росіян такою «Елладою» являється Київ і українська культура. На російську мову мала великий вплив азіатська культура, як на українську – європейська: «Мы сами в недавнем прошлом с легкостью отрекались от киевской славы и бесславия, ведя свой род с Оки и с Волги» (Г.Федотов). Попри новомодні квазінаукові теорії лінгвістів-любителів, українська мова – то не спольщений діалект російської, як і російська – то не монгольський діалект, це різні мови, які мають спільне походження.

Для розуміння глибини генезису і походження церковнослов’янської мови не можна відкидати ні сучасні, ні забуті її форми. В українській мові можна знайти безліч архаїзмів і слов’янізмів, які можуть лиш доповнити славістику новими прозріннями, те ж саме стосується і російської мови. Мене дивує таке абсолютно безграмотне відношення деяких провідних російських богословів, які стверджують, що українська мова – то якась суміш польського з російським діалектів, що виникла на кордоні двох імперій.

Українці і росіяни то різні народи із своєю історією і культурою і наші мови щось таки взяли своє особливе в церковнослов'янській мові – цьому джерелі духовних смислів. Однак незмінним еталоном для наших мов завжди було богослужіння і всі ті тексти, які Церква використовує для таїнств. Українська мова перейняла від церковнослов’янської широкий емоційний розлив душевних почуттів, поетичних зворотів і простоти висловів, а – російська точність формулювань і філософську глибину осмислень. Ми, українці не вправі заради майбутніх поколінь слідувати примітивній політичній демагогії, яка трактує церковнослов’янську мову, як спосіб впливу на українців, як метод русифікації нашої Церкви. Можливо варто, виходячи з того, що маємо, намагатися віднайти те, що втратили за роки свого існування в складі різних імперій – істинне коріння нашої рідної мови, керуючись при тому народною мудрістю – поспішати потрібно помалу.

На фоні міжнаціональної ворожнечі питання мови звучить з особливою гостротою, воно розкриває перед зважливим поглядом тверезого дослідника духовні проблеми слов’ян, нашу застарілу гординю, яка на думку святих отців являється антиподом любові, по слову апостола «шукає свого». Досвід підказує, що лиш тоді людина себе може знайти, коли цінить інше, лиш тоді вона зможе полюбити свій народ, коли любить інший, лиш тоді зрозуміти свою культуру, коли милується іншою, «ми можемо зрозуміти себе тільки в зв’язку з іншими людьми» (о. Павел Флоренський).

Ось це бридливе ставлення до церковнослов’янської мови родом з Радянського Союзу, атеїстична влада якого намагалась знищити саму пам'ять про мову Церкви Христової і навчити людей по-новому говорити відповідно по-новому мислити. Державна ідеологія в філології, проголосила російську мову як основу розвитку культури Росії, відповідно українська мова опинилась на периферії. Однак попри те були в науці свої подвижники. В 1950 році відомий радянський філолог Ю. Шавельов написав: «Ми вже давно переросли етнографізм, ми усвідомили українськість усього понадетногафічного в нашій історії: Київської і Литовсько-Руської держави, греко-болгарської (за походженням) Церкви, старої нашої, не народною мовою писаної літератури, а отже – і церковнослов’янізмів. Відмовлятися від них – означає якоюсь мірою відмовитись від нашої історії в ім’я ніби то поза історичної сталої етнографії. На це може піти етнографічна маса, а не нація».

Питання мови в Україні видається просто розмінною монетою в великих іграх сучасних політиків, які по природі політичних теорій можуть діяти тільки в одному векторі – розділяй і володарюй. Саме звідти воно транслюється в Церкву. Люди стверджують, що не розуміють церковнослов'янську, хоча це по суті праукраїнська, хоч і русифікована зараз, і в той же час більшість українців дуже легко переходять на російську, коли в цьому є потреба, а от росіянам це непосильна задача. По тому, чи ти володієш російською мовою визначають в світі, що ти слов'янин. Однак мова не повинна далеко відриватися від культури, яка її породила, щоб не перетворитися в одні лиш пусті символи. “Западнический соблазн Петербурга и азиатский соблазн Москвы — два неизбежных срыва России, преодолеваемых живым национальным духом. В соблазнах крепнет сила. Из немощей родится богатство. Было бы только третье, куда обращается в своих колебаниях стрелка духа. Этим полюсом, неподвижной православной вехой в судьбе России является Киев, то есть идея Киева», - писав відомий російський патріот-філософ Г. Федотов.

Все розмаїття культур народжене християнством, таким різним як люди і єдиним, бо єдиний Бог Христос. Кожна мова має свій корінь в класичних мовах древності, а наша класична мова – то старослов'янська. Класика вимагає смирення від людини для свого розуміння, а смирення на думку великого аскета древності Іоанна Лествічніка то матір любові. Господь сотворив людей залежними одне від одного. Любов можлива тільки тоді, коли нам щось одне від одного потрібно, тому, що ми щось таки не можемо зрозуміти в своєму житті без поради ближнього. Якщо людині, чи цілому народу нічого і ні від кого не потрібно, значить він вбогий в своїй гордині.

Денис Таргонський

Фото litopys.com.ua

Теги: