«Царі народів панують над ними,
а ті, що ними володіють, доброчинцями звуться.
Але не так ви: хто найбільший між вами,
нехай буде, як менший,
а начальник як службовець» 
(Лк 22, 25-26).

1. Христос – Владика Церкви

Господь настановив апостолів та їх майбутніх послідовників на вузький шлях поступового преображення світу, суголосного зі вдачею її Фундатора: «Як Отець послав Мене, і Я вас посилаю… Візьміть на себе ярмо Моє, і навчіться від Мене, бо Я тихий і серцем покірливий…»

Господь сил небесних звертався до людей як рівний до рівних, як немічний до сильних, як підлеглий до своїх господарів. Як владика рабам, Він наказував лиш духам злоби піднебесної, давав чіткі вказівки лиш бездушним стихіям – смоківниці, вітру, морю… Володар всесвіту керує матеріальним і духовним світом, постійно підтримуючи створену Ним гармонію буття. А от блудливій людині Він смиренно служить: «А коли обмив ноги вам Я, Господь і Вчитель, то повинні й ви один одному ноги вмивати. Бо то Я вам приклада дав, щоб і ви те чинили, як Я вам учинив. Поправді, поправді кажу вам: Раб не більший за пана свого, посланець же не більший від того, хто вислав його» (Ін 13, 16).

«Отець милосердя й Бог потіхи всілякої» (2 Кор 1-4) не має влади над людиною, тому нікого з людей: ні єпископа, ні священика, ні благочестивого царя чи православного президента – не уповноважував керувати Церквою.

Загальноприйнятою є думка, що Господь перед Своїм Вознесінням передав владу «прощати» та «затримувати» людські провини лиш апостолам та їх прямим наступникам – єпископам та священикам: «Сказавши оце, Він дихнув, і говорить до них: Прийміть Духа Святого! Кому гріхи простите, простяться їм, а кому затримаєте, то затримаються!» (Ін 20, 22-23).

Проте ця подія не є актом передачі прокурорських функцій від Христа до апостолів. Господь в Сіонській горниці благословив Своїх учнів даром Духа Святого Утішителя на пастирське служіння слабкому і грішному людству. Це відбулось тоді, коли апостоли після Розп’яття, ховаючись від людських очей, переживали гірке розчарування в собі та загибель всіх своїх найзаповітніших сподівань на Господа. Вони відчували власну причетність до тих, хто вбив Христа: світ, що не знав про Нього, Його розіп’яв, а вони, які знали Ісуса, Його зрадили.

Апостоли тепер могли прощати, тому що самі були прощені, вони тепер могли розгрішати, тому що самі согрішили і знали шляхи покаяння, які ведуть людину із прірви відчаю у лоно любові Божої: «Отак будуть останні першими, а перші останніми!» (Мф 20,16).

В первосвященницькій молитві Господь говорить, що Отець дав владу Сину як можливість дарувати життя тим людям, які в майбутньому будуть членами Його Церкви: «Ти дав Йому владу над тілом усяким, щоб Він дав життя вічне всім тим, кого дав Ти Йому» (Ін 17,1-3). З цим проханням Він звертається до Отця в присутності апостолів, аби вони зрозуміли, що саме їм та їх наступникам належить передати цей дар Божий іншим людям.

2. Єпископи та священики – правонаступники Христа

Православна Церква називається в Символі Віри апостольською, тому що її заснували апостоли, які благословили після себе на апостольське служіння єпископів: «Господь обрав апостолів, тобто єпископів. Церква поставлена на єпископах. Єдність Церкви передана від Господа через апостолів нам, їх наступникам. Єпископ у Церкві і церква у єпископі. Хто не з єпископом, той не може бути у Церкві» (св. Кіпріан Карфагенський).

Єпископ не є представником небесної влади на землі: «Один бо є Бог, і один Посередник між Богом та людьми, людина Христос Ісус» (1Тим 1,5). Єпископ то перш за все служитель біля вівтаря, на євхаристичній трапезі, яку здійснює Сам Господь в Своїй Церкві.

Церква у своєму зародку не була чітко зорганізованою ієрархічною структурою із авторитарною вертикаллю влади: «В життя вступила не організація, а новий принцип духовного життя, принцип любові» (свщмч. Іларіон Троїцький).

Церква – то духовне сімейство, яке Духом Святим у причасті Христу бере участь в житті Святої Трійці. «Христос, одного разу ставши нашим родичем за плоттю та долучивши людей до Свого Божества, зробив і нас своїми родичами» (Прп. Симеон Новий Богослов). У постійній підтримці церковними таїнствами духовного спілкування людини з Богом полягає суть духовного життя християнина. У сприянні цьому таїнству єдності людини з Богом полягає апостольське служіння духовенства.

Ми не зможемо провести документально підтверджену неперервну лінію – хто саме і кого конкретно посвячував у єпископи в тій чи іншій місцевості. Однак ми можемо достеменно прослідкувати в історії неперервність Літургії, яку ніхто крім єпископів не міг звершувати.

Термін «єпископ» має еллінське походження. У древніх язичницьких пам’ятках цим словом називався державний чиновник фінансового управління, який завідував у грецькому полісі роздачею хліба бідним класам народу. Розповсюдження безкоштовної гуманітарної допомоги для нижчих верств населення називалося літургією. Це слово перекладається з грецького як «суспільна справа» (з гр. «лейтос» – народний та «ергон» – справа, вчинок, служіння). «Еклесія» (з гр. церква) була зібранням суверенної громади вільних громадян для вирішення спільних соціальних проблем.

Чесність, порядність і відповідальність були головними вимогами громади до людей, які претендували на посаду єпископа, якому довіряли матеріальні засоби члени еклесії в язичницькому суспільстві. Пізніше в християнській громаді до єпископа висувалися ті ж вимоги: «А єпископ має бути бездоганний, муж однієї дружини, тверезий, невинний, чесний, гостинний до приходнів, здібний навчати» (1Тим 2,2).

В листі апостола Павла до рукопокладеного ним єпископа ефеського Тимофія перераховані ті чесноти, які радше підходять служителю, ніж начальнику якоїсь організації: «Старшого не докоряй, але вмовляй, немов батька, а молодших як братів, старших жінок немов матерів, молодших як сестер, зі всякою чистістю. Шануй вдів, удів правдивих…» (1Тим 4, 1-3). Церковний письменник ІІ ст. Оріген, учнями котрого було багато єпископів древньої Церкви, в тому числі св. Григорій Неокесарійський, писав: «Грішить проти Бога кожний єпископ, котрий виконує своє служіння не як раб з іншими рабами Божими, а як їх владика».

Як відомо, ті, хто служать, менші за тих, для кого вони служать. Але в любові Христовій всі рівні перед Богом. Єпископ брав участь у богослужіннях на рівні зі всіма іншими членами Церкви. «Єпископ, – зазначено в правилах Антіохійського собору 431 року, – у всіх відношеннях рівний з пресвітером за виключенням права посвячувати, тому що влада здійснення посвяти пресвітеру не належить». Як свідчать древні писемні пам’ятки, що описують перші богослужіння християн («Дідахе», «Послання дванадцяти апостолів»), пресвітери разом з єпископом покладали свої руки над Дарами, що освячувалися.

У древній Церкві не було священиків. Таїнства звершував лише єпископ, якому допомагали пресвітери. Самі пресвітери без єпископа не могли здійснювати Євхаристію. Спочатку вони розносили християнам освячені єпископом дари у тій місцевості, де здійснювалася Євхаристія. Пізніше єпископи благословляли пресвітерів вже самим звершувати таїнство переломлення хлібів у тих місцях, куди єпископ не міг дістатися. Таким чином, вони стали «делегатами духовної влади єпископа», іншими словами – парафіяльними священиками. Здійснює Таїнства Господь а не священнослужитель, керує Церквою Христос, а не єпископат, але керує в смиренному служінні.

Апостол Павло називає єпископа «домоправителем» «в Божому домі, що ним є Церква Бога Живого» (1 Тим 2,15). В посланні до Критського єпископа Тита він пише: «Єпископ мусить бути бездоганний, як Божий домоправитель…» (Тит 1,7). Домоправитель – то не господар, а раб господаря, з якого просто більше спитається, ніж з інших членів його господи: «Хто ж тоді вірний і мудрий домоправитель, що пан настановить його над своїми челядниками, щоб давати харч своєчасно? Блаженний той раб, що пан його прийде та знайде, що робить він так!... А раб той, що знав волю свого господаря, але не приготував, ані не вчинив згідно волі його, буде тяжко побитий» (Лк 12 42-48).

Господь не залишив Своїм послідовникам ніяких конкретних розпоряджень щодо організації управління Церквою, богослужбових чинопослідувань, не надав апостолам та їх наступникам єпископам якогось особливо благодатного становища в порівнянні з усіма іншими членами Церкви: «Є й різниця між служіннями, та Господь той же Самий. Є різниця й між діями, але Бог той же Самий, що в усіх робить усе… уділяючи кожному осібно, як Він хоче» (1 Кор 12, 5-6).

Модель керівництва християнськими спільнотами у древні часи була дуже простою і формувалася навколо Літургії – хто звершував богослужіння, той і керував Церквою. У пам’ятках древньої Церкви перший вид церковної громади, якою керував єпископ, називався грецьким словом «парокія», що українською перекладається як «парафія». Це слово буквально означало колоніальне поселення людей однієї національності серед іншого, чужого для них народу. Парафіяни в прямому значенні цього слова є небесними емігрантами на землі.

Перші апостоли посвячували у єпископи тих людей, яких поважали і любили християнські громади, що утворювалися у містах, де велась проповідь. Згодом єпископ обирався церковною громадою самостійно. Лиш після обрання народом Божим на нього покладали руки інші єпископи: «Ми знаємо, писав св. Кіпріан Карфагенський , що Богом встановлено, щоб священне лице обиралося в присутності народу і щоб його чесноти були підтверджені суспільним судом та свідченнями очевидців…».

3. Собори народу Божого

Голос архіпастиря лиш тоді вважався голосом Церкви, коли він був суголосним із паствою: «Покірливість, вчення і саме життя наше вимагають, щоб предстоятелі, зібравшись разом із кліром в присутності народу, розпоряджалися усім по взаємній згоді» (св. Кіпріан Карфагенський). Церковні письменники ІІ-ІІІ століть свідчать, що миряни у ті часи були надзвичайно активними членами Церкви. Вони не відділялися від ієрархії як щось нижче за неї або окремо існуюча в Церкві сіра маса людей, як це відбувається тепер. На соборі в 251р. саме миряни за участі духовенства засудили єресь пресвітера Новата.

На основі древньої християнської писемної пам’ятки «Апостольські постанови» можна навіть відтворити процедуру обрання народом Божим архіпастиря. Коли звільнялася єпископська кафедра, то народ з кліром обирав кандидатів. Та людина, на яку падав вибір, у встановлений громадою день приходила у призначене для хіротонії місце. Старший з єпископів запитував у церковного народу тричі: «Чи саме це та людина, яку ви вимагаєте собі у предстоятелі?». Почувши згоду, єпископат розпочинав церемонію рукопокладення в єпископи обраного Церквою кандидата. В чині хіротонії, яким послуговується сьогодні Православна Церква, з тих далеких часів залишилося лиш символічне звернення єпископа у мовчазний простір храму: «Аксіос!» (з гр. «достойний»). У відповідь вже не весь народ Божий, а лиш архієрейський хор майстерно по нотах виспівує: «Аксіос! Аксіос! Аксіос!».

У Церкві, допоки вона була вільна від пут імперії, не діяв принцип одностайної згоди з думкою єпископа. На першому апостольському соборі в Єрусалимі, зібраному для того, аби з’ясувати, що робити з язичниками, яких Бог прикликає в Церкву, виник серйозний конфлікт: «Велике ж змагання повстало» (Дії 15,7).

Іудеохристияни і апостоли були проти вільної участі язичників у житті Церкви. Проте такі авторитетні апостоли, як Петро і єпископ Єрусалиму Яків, замирили собор, повідомивши факти, безпосереднім свідком яких був Петро, – що Дух Святий сходив на язичників. Після цього було прийнято постанову без перешкод приймати чужинців у Церкву. Це рішення суперечило власним переконанням більшості учасників собору. Проте було визнано той беззаперечний і для всіх очевидний факт, що приймати язичників «зволилось Духові Святому», а отже – з цим потрібно змиритися «і нам» (Дії 15, 28). Незважаючи на цей конфлікт, Церква тоді не поділилася на партії відповідно до своїх переконань.

Рішення собору не стало для християн таким обов’язковим для виконання законом, як, наприклад, постанови Тори для іудеїв або римські закони для громадян імперії. Ось тому церковний конфлікт на цьому не закінчився. Між самовидцем Господа апостолом Петром та апостолом Павлом виникла суперечка. Ось як це описує Павло в посланні до Галатів: «Бо він (Петро) перед тим, як прийшли дехто від Якова, споживав із поганами. А коли прибули, став ховатися та відлучатися, боячись обрізаних. А з ним лицемірили й інші юдеї, так що навіть Варнава пристав до їхнього лицемірства. А коли я побачив, що не йдуть вони рівно за євангельською правдою, то перед усіма сказав Кифі: Коли ти, бувши юдеєм, живеш по-поганському, а не по-юдейському, то нащо поган ти примушуєш жити по-юдейському?» (Гал 2, 12-15).

Такі суспільні демократичні інститути як собори не були притаманні теократичному суспільству іудеїв, в якому панував принцип освяченого релігією ієрархічного розподілу влади. Рання Церква перейняла досвід проведення соборів у греків. У Елладі, що входила до складу Римської імперії, зберігся національний конфедеративний дух. У грецьких полісах продовжували скликати зібрання громади для вирішення важливих внутрішніх питань. Ці зібрання називалися «сінодос» – собор.

Історія свідчить, що різноманіття життєвих позицій у Церкві ніколи не перекреслювало істини: «Дух Святий даний для того, щоб об’єднати протилежно різних людей між собою» (св. Іоанн Златоуст). Жоден з апостолів у древній Церкві не мав більшого авторитету, ніж всі інші члени Церкви, і не міг присвоїти собі право «віщати» істину від імені Господа Бога або свою власну думку трактувати як думку всієї Церкви. Люди з різними поглядами на життя залишалися повноправними членами єдиної соборної Церкви.

Термін «соборність» (з гр. кафолічність) означає в буквальному перекладі «наповненість по вінця». «Καθολική,- пише о. Георгій Флоровський,- походить від слова Καθ' ολου що означає преш за все внутрішню цільність и непошкодженість життя Церкви. Церква називається «соборною тому що в Церкві лікується та зцілюється всілякий гріх» (св. Кирило Олександрійський). Православна Церква називається соборною тому, що в ній присутній Христос, в Котрому «тілесно живе вся повнота Божества» (Кол 2,9). Присутність Христа є свідченням соборності Церкви. Члени Соборної Церкви беруть участь у житті Христа, і для цього їм не обов’язково бути учасниками соборів чи парафіяльних рад і у всьому (за винятком віросповідних істин) бути повністю згодними із єпископом чи священиком.

Соборність Церкви не залежить від кількості людей, які ходять до храму, або території, яку охоплює та або інша церковна структура: «Коли перші християни почали вживати слова «еклесіа кафолікі» (соборна церква), то це ніколи не означало «Церква всесвітня», слова ці скоріш за все підкреслювали православність Церкви, істинність «Великої Церкви» на противагу духу сектантства та сепаратизму» (о. Георгій Флоровський).

4. «Царі народів панують над ними, а ті, що ними володіють, доброчинцями звуться…»

Незважаючи на те, що Христос є Главою Церкви, Він не втручається у земний устрій церковної спільноти. Бог довіряє людям і дає їм можливість жити в Церкві так, як це зручно в певний час, в тих або інших обставинах. Єдине, що Він прохав у християн, віддаючи в їхнє розпорядження Свою Церкву, – це дотримуватися в житті Заповідей Божих.

Церква для зручності виконання своєї місії у світі завжди застосовувала ті соціальні механізми, якими послуговувалось суспільство для врегулювання прав та інтересів громадян. В період древньої Римської імперії порядок всередині Церкви був більш демократичний, ніж у всі інші етапи її історії. В житті громади переважали елліністичні моделі самоорганізації: «Все, що можливо було знайти найвеличнішого та сповненого глибокого смислу у соборах як таких – все це можна знайти у соборах ІІ-ІІІ ст. Це найчистіший тип істинно християнського управління Церквою», – писав проф. О. Лебедєв у своїй знаменитій праці «Історія духовенства древньої Церкви».

Якщо в ІІ-ІІІ ст. миряни в Церкві стояли на одному щаблі з духовенством, то починаючи з ІV століття духовенство відділяється від мирян. Спочатку мирянам було заборонено проповідувати в Церкві, потім клірики звільняють себе від «мирських занять», замикаючись у відокремлений клас «духовенства». Єпископат починає вибирати сам себе. В писемній пам’яткі кінця ІІІ ст. «Кліментіни» зазначено: «Призначення єпископа – наказувати, а призначення звичайних християн – слухатись, тому що єпископ намісник Христа на землі».

Перехід від одного до зовсім іншого церковного ладу супроводжувався чималими конфліктами. Коли християнство було узаконено Римською державою, в Церкву увійшло багато людей, які вимушені були стати християнами. В церковному середовищі почали утворюватись різні партії – діми. Кожна з них мала певні політичні інтереси. Вони намагалися втілити їх через свого кандидата у єпископи. Тепер вибір єпископа супроводжувався політичною боротьбою. В Антіохії, Римі, Іраклії... у вуличних бійках під час виборів єпископа гинуло від декількох сотень до декількох тисяч людей. Притім кандидати у єпископи не поспішали закликати ворогуючих між собою християн до примирення. Таке положення речей призвело до ужорсточення державою церковної політики.

В подальшому у візантійський період історії Церкви метод влади був тоталітарний – єпископів призначала держава, а священиків – єпископи. Єпископат мав ніким не контрольовану владу над паствою. Єпископи були підзвітні лише Патріарху. Церква поступово ставала органічною частиною імперії і підлягала владі імператора, який цю імперію уособлював

За умов, коли Церква стала частиною бюрократичного механізму держави, моральні якості кандидата в єпископи чи пресвітери були на останньому місці. Головною була вірність імперії, яка підтримувала Церкву і була її життєвим простором. Всі вади, властиві світській бюрократії (симонія, содомія, непотизм, кругова порука…), глибоко вклинились у внутрішній світ Церкви. Хто був більшим – почав володіти меншими, начальник керував службовцями. Проповідь та молитва в церковно-державній структурі були десь на останніх місцях. Християни захотіли, щоб у Церкві було саме так, як у державі.

Поступово в Церкві запанувала суто римська модель керівництва. Єпископат у візантійських документах почав називатися «ордос» (сенат, начальство), а миряни – «плебсом» (підлеглими, безправним народом). У 64-му правилі Трульського Собору (VІІ ст.) говориться: «Не слід мирянину публічно виступати та брати на себе вчительські повноваження, але слід підкорятися переданому від Господа духовному чину і слухати лиш тих, хто прийняв благодать повчального слова і лиш від них повчатися божественному».

Історія Церкви свідчить, що дуже часто собори канонічних єпископів, не запитавши у решти членів Церкви, приймали відверті єресі, керуючись при тому волею імператора, власними політичними інтересами чи економічними розрахунками. Такими були, наприклад, Розбійницький собор 449 року, собор Під дубом, який осудив св. Іоанна Златоуста, Константинопольський собор 754 року, що започаткував іконоборство…

Чимало траплялось таких ситуацій, коли один єпископ та парафія, або єпархія, яка його підтримувала, зберігали вірність кафолічному переданню (св. Афанасій Олександрійський, св. Максим Сповідник, св. Василій Великий...). Водночас практично вся канонічна ієрархія відхилялася в єресь. Якби ієрархія мала "божественне походження", то вочевидь що всі ті єресі, які неодноразово приймалися православним канонічним єпископатом, були б "від Бога".

У Візантійській Церкві виникло особливе «богослов’я влади». У VI ст. з’явився твір невідомого автора Псевдо Діонісія «Небесна ієрархія», в якому земна ієрархія описується як відображення небесного порядку речей, і тому вона вважається непомильною. Відповідно, хто в Церкві був наділений владою – той і мав право голосу. Насправді ж, чітка ієрархічна вертикаль влади повинна була забезпечити порядок у Церкві і саму Церкву привести у відповідність до державних стандартів.

Саме таку модель устрою церковної організації наслідувала від Візантії Російська імперія. В синодальний період за відсутності Патріархів Церквою керував імператор за допомогою Синоду а пізніше із залученням тайної поліції. В «Духовному регламенті» – документі, за яким жила Російська Церква, Російський імператор називався «христом Господнім», а в тексті державної присяги, яку читав перед хіротонією кожен священик, монах чи єпископ, монарх називався «верховним суддею», перед яким вони нестимуть відповідь на землі, перш ніж дати її Богу на небі.

Кожен архієрей повинен був писати донос в царську охранку на підозрілих у "вільнодумстві" кліриків та мирян його єпархії. Остання "рекомендувала" Синоду вирішення подальшої долі людини.

Синодальна система робила все, щоб обмежити вплив Церкви на суспільство, зокрема регулярно здійснювала переміщення архієреїв з кафедри на кафедру, не даючи таким чином єпископам можливості поріднитись з паствою. Прот. Олександр Рождественський писав про ці переміщення єпископів: «Вище церковне начальство, переважно світське, не любило, щоб архієрей довго засиджувався на одній кафедрі, особливо, якщо люди симпатизували йому».

5. Наша Церква сьогодні

Сьогодні в Українській Церкві склалася досить складна ситуація. Абсолютно законна канонічна ієрархічна структура не помічає часу, в якій живе Церква і практично не реагує на потреби сучасних людей, враховуючи своїх власних парафіян. Той порядок в церковній бюрократичній системі, який склався ще за часів СССР, подається нині як освячений «канонами» абсолютний догмат. Однак насправді такий устрій управління Церквою, відповідаючи одним канонам, суперечить іншим.

Положення Української Церкви канонічно не визначене серед інших Православних Церков світу. Ієрархічна структура де-факто вважає Церквою саму себе і голосом Церкви вважає лиш свій голос. Церковна система оточила себе "благочестивими міфами", що містять у собі елементи російського шовінізму, які є неприйнятними для сучасного християнина в Україні. Патріарх Кирило використовує Церкву для пропаганди політичної доктрини «русского мира». Обезкровлена радянським режимом Православна Церква не має в собі таких внутрішніх сил, аби засудити «політичне православ’я РПЦ».

У канонічній Церкві панує явно неканонічний порядок речей. Священик в односторонньому порядку призначається єпископом на служіння в парафії. Паства не має впливу на священика чи єпископа, здебільшого її бажання не впливають на кадрову політику Церкви. Владика (з гр. "деспот", що означає "той, що має необмежену владу") часто ставиться до священиків деспотично. Це ставлення до священика відображається на ставленні священиків до мирян. Єпископат не залежить від нижчого духовенства і призначається Патріархом. Патріарх ставився на цю посаду світською владою і свої дії та слова узгоджував у більшій мірі з політичними інтересами держави, аніж з Євангелієм. Зараз рудименти такої ситуації багато в чому зберігаються.

Поточена тисячолітньою гординею візантійська ієрархічна модель управління Церквою несе сьогодні деструктивність у Церкву. В Церкві назбиралося безліч нагальних питань, що стосуються суто церковного життя, богослужіння, календаря, посту тощо, які обговорювалися ще на Помісному Соборі РПЦ 1917-1918р.р. Однак до них ніхто сьогодні не повертається. Надзвичайно вразливим для українців є вирішення проблеми розколу УПЦ та міжконфесійного спілкування. Однак ці болючі питання ігноруються самими ієрархами УПЦ. Конфлікт між Церквами цілеспрямовано переводиться з догматично-канонічної в політичну площину і розкол дедалі більше поглиблюється.

Освітня, перекладацька, соціальна, місіонерська робота зведена системою керівництва УПЦ до жалюгідного стану. Реально працює і фінансується лиш дипломатичний відділ УПЦ, що поширює по світу чутки про "гоніння" і все більше переймається політичною, аніж церковною діяльністю.

З таким положенням речей неможливо сьогодні рухатися вперед. Але саме цим шляхом пішов розвиток церковної структури в Україні. Хочеться вірити, що ми його переживемо з миром і в єдності з Церквою: «Багато разів віра котилася під три чорти,- писав знаменитий християнський апологет Г.-К. Честертон, - але щоразу гинули одні чорти». Господь попускає пережити для християн всілякі труднощі, аби віра наша не стала п’єдесталом для гордині і ми наслідували в своєму житті смирення Господа.

Зовнішні форми життя Церкви в різні часи та у різних народів складалися по-різному. Жодна з них не є ідеальною, тому що її творцями є недосконалі люди. Церква не відповідає світу і не збігається з жодним державним устроєм, тому що вона є Царством Небесним на землі. Кожна людина, яка йде у православний храм, у пошуках спасіння від гріхів та втіхи у стражданнях, знайде там Господа. Хто ж шукає приводу для свого сумління, аби туди не йти, знайде їх тисячі, розпочинаючи від крикливих бабусь, закінчуючи красномовним Патріархом.

Церква містить в собі ієрархію, але ієрархією не обмежується. В Церкві немає авторитетів «святіших» за Святого Господа Бога – всі однаково грішні перед Богом, всі однаково потребують допомоги від всіх: «Та Бог змішав тіло, і честь більшу дав нижчому членові, щоб поділення в тілі не було, а щоб члени однаково дбали один про одного. І коли терпить один член, то всі члени з ним терплять; і коли один член пошанований, то всі члени з ним тішаться» (1Кор 12, 24-26).

Денис Таргонський

Фото business-gazeta.ru

Теги: