У соцмережі Фейсбук з’явилися частини з книги арх. Кирила (Говоруна) «Риштовання Церкви». Їх у себе на стіні почав публікувати сам о.Кирил.

Книгу «Риштовання Церкви» («Scaffolds of the Church: Towards Poststructural Ecclesiology») буде презентовано вітчизняному читачеві в українському перекладі вже 20 серпня у Відкритому православному університеті на публічній лекції.

Монографію присвячено єдності як категоріальному імперативу церкви. Єдність стала сенсом різноманітних структур, які церква встановила й розвинула та які мають на меті служити єдності. Однак час від часу деякі з них відхиляються від початкового призначення і сприяють розколу. Це відбувається тому, що структури церкви не є частиною її природи і відтак можуть протидіяти їй. Вони подібні до будівельного риштовання, яке полегшує будівництво та обслуговування будівлі, однак не є її частиною.

Так і церковні структури — допомагають церковній функції відповідно до своєї природи, але не повинні ототожнюватися із церквою.

Книгу зосереджено на конкретних структурах, що розвивалися у східній частині християнської ойкумени, таких як патріархати, канонічна територія та автокефалія…

«Надання автокефалії церквам, — пише в ФБ о.Кирил, — зазвичай відбувалося у відповідності до певних незмінних правил. Проаналізував їх у "Риштованнях Церкви", український переклад яких незабаром виходить у "Дусі і Літері". Аналіз здійснено на основі організаційних теорій Нобелевських лауреатів Норта і Вільямсона. Ось що з них витікає:

Організаційна зміна... через включення чи виключення автокефальних церков до/з мережі помісних церков, здебільшого передбачає порушення наявних контрактів. Вона зазвичай стається "незаконно", тобто через порушення (або відхилення від) контрактних відносин. Такі зміни спричиняють екзогенний струс системи. Така організаційна зміна практично неможлива без участі держави. Отже, держава є важливою складовою інституційного контексту, найбільше спроможною сприяти змінам у системі автокефальних церков. Держава виконує роль "примусу"».

***

Ще цитата з Риштовань Церкви:

«Грецьку автокефалію встановила в односторонньому порядку держава за сприяння окремих постатей у церкві. Спершу цей крок не мав широкої підтримки у церкві та суспільстві. Пересічних греків, клір та ієрархів треба було ще переконати відійти від Константинопольського патріархату й мати власну незалежну церкву. Багато з них були задоволені османським правлінням. Деякі навіть вважали, що це правління є кращим за візантійське. Вони пристали б на таку думку єрусалимського патріарха Анфима (1788–1808):

Подивімося, як ясно наш Господь, безмежний у милості та всевідущий, узявся ще раз захистити незаплямовану Святу і Православну віру. Він підняв із небуття цю потужну імперію Османів, замість нашої Римської [Візантійської] імперії, яка у певний спосіб почала спричиняти відхилення від вірувань православної віри, й підніс імперію Османів вище за будь-яке царство, щоб показати поза всякі сумніви, що вона постала Божою волею, а не силою людини… Потім усемогутній Господь поставив над нами це царство, "бо немає влади, як не від Бога", щоб воно було для людей Заходу вуздою, а для нас, людей Сходу, засобом спасіння. Із цієї причини він вселив серцю султана цих османів схильність залишити вільними релігійні вірування нашої православної віри та, понад необхідне, захистити їх, аж до періодичного покарання християн, які відхиляються від своєї віри, щоб вони завжди мали перед своїми очима страх Божий».

Ієрархів та клір, які поділяли ці погляди, треба було переконати, що грецька держава буде для них кращою за Туреччину чи навіть Візантію.

Про те, як цю складну проблему вдалося розв'язати в Греції, дізнаєтесь з книги...»

***

Ще тізер з українських Риштовань Церкви:

«Надання болгарській церкві статусу патріархату в період першого болгарського царства було безпрецедентним політичним кроком. У формальному плані воно було завершене ухвалою константинопольського сенату у відповідь на запит імператора Романа І Лакапіна (920–944), якого, своєю чергою, офіційно просив про це болгарський цар Петро. Із Константинопольською церквою щодо цього питання лише порадилися. Як наслідок, не дивно, що візантійській імператор Іоанн I Цимісхій (969–976), окупувавши Болгарію, власним указом скасував статус патріархату болгарської церкви, ніби це був лише політичний атрибут болгарської державності. У певному сенсі так і було».

Оrthodoxy.org.ua

Теги: