У переважній більшості випадків у переходах громад з УПЦ в ПЦУ вирішальну роль відіграє не "правий сектор", не місцева влада і не "гастролери" - а звичайні люди. Керівництво Церкви мало зважало на те, що вони таки є в Церкві і мають право на свій голос. Тепер духовенство церков вимушене звернути на це особливу увагу.

Священик УПЦ МП стоїть перед важким вибором. Він опиняється десь посередині між священноначалієм та людьми. Конкретного списку релігійної громади в нього на руках не має. Громадою рахується все село. Батюшка всіх жителів хрестить, ховає і вінчає... За рахунок того частково й живе.

В більшості сіл храм будує сільська громада. Тому вона вважає що має право вирішувати долю церкви у селі. Хоча більшість селян до храму зазирають лиш на Пасху і на Різдво.

Постійні парафіяни часто виховані в апокаліптичному дусі "старців святої русі", що пророкують українську автокефалію як апостазію перед кінцем світу.

Якщо батюшка зголоситься з більшістю, тобто сільською громадою, яка рідко ходить до церкви, то ризикує залишитись без кліру, який буде вважати його "зрадником" та "Юдою". Якщо ж він стане на строну меншості, тобто постійних парафіян, може потрапити в немилість сільської громади та залишитись без вагомої кількості треб і матеріальної підримки села.

Священноначаліє УПЦ МП не заглиблюється в кожну ситуацію і робить загальні висновки - відбуваються гоніння на Церкву! Подібні заяви часто підставляють священика під справедливий різець народної критики: "Батюшка, хто ж Вас гонить, ми ж Вам і дім будували і ризи купували...."

Ситуація, коли у парафії немає списку громади, довгий час була "вигідна" в УПЦ МП. Адже в такому випадку громада ніякого контролю над парафіяльними грошима чи юридичного права на будівлю храму не має. Храм, згідно Статуту, належить єпархії, а не релігійній громаді. Конфлікти часто виникають саме у цій площині.

В цю саму яму, яку копали церковні структури ще з радянських часів тепер самі ж вони й падають. Постійні парафіяни не можуть суттєво впливати на долю храму, бо їх зазвичай меншість і вони не є юридичним лицем тому що не є членами релігійної громади. Сільська рада приймає звичайно ж те рішення, за яке проголосувала більшість сільської громади. І для неї передає храм. Сільська громада для держави є юридичним лицем. Голосування проводяться по паспортам і згідно законодавства.

Меншіть постійних парафіян часто не може змиритися з більшістю і тому виникають внутрішні конфлікти. Часто ту меншість парафіян зі священиком чи без нього приїзджає підримати духовенство і парафіяни інших сіл, або якісь "паломники", щоб "постояти за віру". В результаті такого "наїзду" виникають конфлікти вже більш ширшого масштабу із залученням поліції.

Іноді буває так, що після проведення голосування храм пустує. Туди рідко ходить саме та більшість, яка й голосувала "за перехід в ПЦУ". Натомість постійні парафіяни вимушені шукати інше приміщення для молитви.

В тих парафіях, де священик має авторитет серед людей майже не має конфліктів - вони або з батюшкою залишаються в УПЦ МП, або з батюшкою переходять в ПЦУ. Іноді священик змиряється і за власними переконанням залишається в УПЦ МП, а людей відпускає з миром, куди забажають, а сам залишається ні з чим. Архієрей не може для нього знайти нову парафію і таким чином кількість "блукаючих попів" зростає.

Іноді батюшка "проклинає" парафіян, залишаючи храм. Часто люди на те закидають, що нічого проти Російської Церкви не мають, але в Україні є вже своя. Духовенство відповідає на те, що ми "ніякого відношення до Москви не маємо". "Як це не маємо?" І відразу беруть телефон і показують офіційний сайт МП, де чорним по білому написано про їхнього єпархіального архієрея "Епископ Русской Православной Церкви". "То значить ви нас обманюєте?"

Відомі випадки, коли місцева влада зачиняла храм аби зпобігти конфлікту парафіян з селянами, чи громад різних юрисдикцій між собою. Іноді голова сільської ради може заявити місцевим активістам: "Я вас ніколи в Церкві до того не бачив, а тепер всі такі замолені поставали. Ось зараз проголосуємо, за ПЦУ і хто з вас буде ходити до храму, доглядати за приміщенням, опалювати його? Допоки не помиритеся між собою, я храм зачиняю".

Перехід із однієї юрисдикції в іншу дуже хворобливо переживається багатьма священиками УПЦ МП, які під тиском обставин зробили цей крок. Адже вони вимушені рвати зв'язки з рідними та друзями, які їх часто не розуміють та піддають остракізму. Але підримка громади переважує чашу сумнівів в бік ПЦУ.

Знаю одного священика, який перейшов разом із громадою в ПЦУ, в одному селі Хмельницької області. На великопісному Богослужінні в нього був повен храм людей. Переважна більшість з них були молодь і люди середнього віку. З них 40-50 чоловік причащалося.

Але така ситуація не всюди. Все залежить від пастиря, регіону, людей... Однозначні висновки та узагальнення не можна робити. Кожна ситуація унікальна.

Грацювання кількістю парафіян, яими похваляється то одна то інша сторона, виглядають як класичний фейк типу радянських плакатиків - нас багато в нас сила і значить істина з нами, Дух Святий тільки в нас. Однак для Господа не важливо скільки людей ходить до того чи іншого храму, Йому важливіше якими є ці люди - дрбрими чи лихими. Саме це визначає долю тої чи іншої юрисдикції православної Церкви.

Господь говорив: "Я є істина...". Якщо пастир і його паства намагається жити істиною, яку сповідує, тоді ніякі "врата пекла" не здолають Церкву. Коли ж паства лиш шукає приводу, як би то поскорше збагрити такого загребущого батюшку, то вона таки знаходить привід для цього і переходить в ПЦУ, щоб знайти кращого пастиря для себе. Вони його не обирали - кого призначили, того й мали.

Сьогоднішня ситуація навколо православних храмів - то страшний суд над православними християнами. Чи жили вони Істиною, перебуваючи в канонічній Церкві? Чи може та ненависть, що виникає в боротьбі за свої права між християнами сьогодні то і є плід явний плід внутрішнього духовного життя? Яким тоді духом живуть християни, перебуваючи в Церкві Христовій:

"І послав Він вісників перед лицем Своїм; і вони пішли, і увійшли до села самарянського, щоб приготувати Йому. Але там не прийняли Його, бо було видно, що йде Він до Єрусалима. Побачивши це, ученики Його, Яків і Іоан, сказали: Господи, хочеш, ми скажемо, щоб вогонь зійшов з неба і спалив їх, як і Ілля вчинив? Але Він, обернувшись до них, заборонив їм і сказав: не знаєте, якого ви духу; бо Син Людський прийшов не губити душі людські, а спасати. І пішли до іншого села.. " (Лк 9, 55-56).

P.S. Це відео для мене особисто цікаве тим, що його зняв не "5 порошенківський канал", а протестант. Він є жителем с.Сошне Хмельницької області, в якому й відбулися ці події. Приблизно так дивляться на православну Церкву завдяки її чадам переважна більшість неупереджених громадян України.

Facebook, 19 березня 2018

Теги: