У переважній більшості випадків у переходах громад з УПЦ в ПЦУ вирішальну роль відіграє не "правий сектор", не місцева влада і не "гастролери" - а звичайні люди. Керівництво Церкви мало зважало на те, що вони таки є в Церкві і мають право на свій голос. Тепер духовенство церков вимушене звернути на це особливу увагу.
Священик УПЦ МП стоїть перед важким вибором. Він опиняється десь посередині між священноначалієм та людьми. Конкретного списку релігійної громади в нього на руках не має. Громадою рахується все село. Батюшка всіх жителів хрестить, ховає і вінчає... За рахунок того частково й живе.
В більшості сіл храм будує сільська громада. Тому вона вважає що має право вирішувати долю церкви у селі. Хоча більшість селян до храму зазирають лиш на Пасху і на Різдво.
Постійні парафіяни часто виховані в апокаліптичному дусі "старців святої русі", що пророкують українську автокефалію як апостазію перед кінцем світу.
Якщо батюшка зголоситься з більшістю, тобто сільською громадою, яка рідко ходить до церкви, то ризикує залишитись без кліру, який буде вважати його "зрадником" та "Юдою". Якщо ж він стане на строну меншості, тобто постійних парафіян, може потрапити в немилість сільської громади та залишитись без вагомої кількості треб і матеріальної підримки села.
Священноначаліє УПЦ МП не заглиблюється в кожну ситуацію і робить загальні висновки - відбуваються гоніння на Церкву! Подібні заяви часто підставляють священика під справедливий різець народної критики: "Батюшка, хто ж Вас гонить, ми ж Вам і дім будували і ризи купували...."
Ситуація, коли у парафії немає списку громади, довгий час була "вигідна" в УПЦ МП. Адже в такому випадку громада ніякого контролю над парафіяльними грошима чи юридичного права на будівлю храму не має. Храм, згідно Статуту, належить єпархії, а не релігійній громаді. Конфлікти часто виникають саме у цій площині.
В цю саму яму, яку копали церковні структури ще з радянських часів тепер самі ж вони й падають. Постійні парафіяни не можуть суттєво впливати на долю храму, бо їх зазвичай меншість і вони не є юридичним лицем тому що не є членами релігійної громади. Сільська рада приймає звичайно ж те рішення, за яке проголосувала більшість сільської громади. І для неї передає храм. Сільська громада для держави є юридичним лицем. Голосування проводяться по паспортам і згідно законодавства.
Меншіть постійних парафіян часто не може змиритися з більшістю і тому виникають внутрішні конфлікти. Часто ту меншість парафіян зі священиком чи без нього приїзджає підримати духовенство і парафіяни інших сіл, або якісь "паломники", щоб "постояти за віру". В результаті такого "наїзду" виникають конфлікти вже більш ширшого масштабу із залученням поліції.
Іноді буває так, що після проведення голосування храм пустує. Туди рідко ходить саме та більшість, яка й голосувала "за перехід в ПЦУ". Натомість постійні парафіяни вимушені шукати інше приміщення для молитви.
В тих парафіях, де священик має авторитет серед людей майже не має конфліктів - вони або з батюшкою залишаються в УПЦ МП, або з батюшкою переходять в ПЦУ. Іноді священик змиряється і за власними переконанням залишається в УПЦ МП, а людей відпускає з миром, куди забажають, а сам залишається ні з чим. Архієрей не може для нього знайти нову парафію і таким чином кількість "блукаючих попів" зростає.
Іноді батюшка "проклинає" парафіян, залишаючи храм. Часто люди на те закидають, що нічого проти Російської Церкви не мають, але в Україні є вже своя. Духовенство відповідає на те, що ми "ніякого відношення до Москви не маємо". "Як це не маємо?" І відразу беруть телефон і показують офіційний сайт МП, де чорним по білому написано про їхнього єпархіального архієрея "Епископ Русской Православной Церкви". "То значить ви нас обманюєте?"
Відомі випадки, коли місцева влада зачиняла храм аби зпобігти конфлікту парафіян з селянами, чи громад різних юрисдикцій між собою. Іноді голова сільської ради може заявити місцевим активістам: "Я вас ніколи в Церкві до того не бачив, а тепер всі такі замолені поставали. Ось зараз проголосуємо, за ПЦУ і хто з вас буде ходити до храму, доглядати за приміщенням, опалювати його? Допоки не помиритеся між собою, я храм зачиняю".
Перехід із однієї юрисдикції в іншу дуже хворобливо переживається багатьма священиками УПЦ МП, які під тиском обставин зробили цей крок. Адже вони вимушені рвати зв'язки з рідними та друзями, які їх часто не розуміють та піддають остракізму. Але підримка громади переважує чашу сумнівів в бік ПЦУ.
Знаю одного священика, який перейшов разом із громадою в ПЦУ, в одному селі Хмельницької області. На великопісному Богослужінні в нього був повен храм людей. Переважна більшість з них були молодь і люди середнього віку. З них 40-50 чоловік причащалося.
Але така ситуація не всюди. Все залежить від пастиря, регіону, людей... Однозначні висновки та узагальнення не можна робити. Кожна ситуація унікальна.
Грацювання кількістю парафіян, яими похваляється то одна то інша сторона, виглядають як класичний фейк типу радянських плакатиків - нас багато в нас сила і значить істина з нами, Дух Святий тільки в нас. Однак для Господа не важливо скільки людей ходить до того чи іншого храму, Йому важливіше якими є ці люди - дрбрими чи лихими. Саме це визначає долю тої чи іншої юрисдикції православної Церкви.
Господь говорив: "Я є істина...". Якщо пастир і його паства намагається жити істиною, яку сповідує, тоді ніякі "врата пекла" не здолають Церкву. Коли ж паства лиш шукає приводу, як би то поскорше збагрити такого загребущого батюшку, то вона таки знаходить привід для цього і переходить в ПЦУ, щоб знайти кращого пастиря для себе. Вони його не обирали - кого призначили, того й мали.
Сьогоднішня ситуація навколо православних храмів - то страшний суд над православними християнами. Чи жили вони Істиною, перебуваючи в канонічній Церкві? Чи може та ненависть, що виникає в боротьбі за свої права між християнами сьогодні то і є плід явний плід внутрішнього духовного життя? Яким тоді духом живуть християни, перебуваючи в Церкві Христовій:
"І послав Він вісників перед лицем Своїм; і вони пішли, і увійшли до села самарянського, щоб приготувати Йому. Але там не прийняли Його, бо було видно, що йде Він до Єрусалима. Побачивши це, ученики Його, Яків і Іоан, сказали: Господи, хочеш, ми скажемо, щоб вогонь зійшов з неба і спалив їх, як і Ілля вчинив? Але Він, обернувшись до них, заборонив їм і сказав: не знаєте, якого ви духу; бо Син Людський прийшов не губити душі людські, а спасати. І пішли до іншого села.. " (Лк 9, 55-56).
P.S. Це відео для мене особисто цікаве тим, що його зняв не "5 порошенківський канал", а протестант. Він є жителем с.Сошне Хмельницької області, в якому й відбулися ці події. Приблизно так дивляться на православну Церкву завдяки її чадам переважна більшість неупереджених громадян України.
Facebook, 19 березня 2018
Теги:
Пасхавер десь писав, що «Когда-то один из руководителей Европейского союза неофициально сказал: «Если бы русские не были белыми, у нас бы к ним претензий не было. А так ведь белые, вроде бы свои, но не как мы». То же самое можно сказать и про нас». І там, далі, Пасхавер писав що у нас цінності інші. Добавимо – не тільки інші але і з тими цінностями, які ми переносимо від цивілізації і від Європи до нас, проходять дивні метаморфози.
Ми дикунський, варварський народ і це особливо видно в нашому дикунському, варварському релігійному законодавстві. Причому це якесь небачене і неописане варварство. Ми користуємось речами і благами цивілізації і одночасно реконструюємо суспільні відносини, схожі на описи з шкільних історичних підручників про давні часи. Наші відносини це якась амальгама з давнього, застиглого в часі ординства, на яке додатково наклалась катастрофа 1917 року. Для прикладу - всі ці ламентації про захист автономії громади, про захист права свободи вибору підпорядкування, про свободу переходу громади – це все для придурків і убогих. Так, автономія релігійної громади є одним з основних положень міжнародного права, міжнародних угод, які підписала Україна. Але в них це означає що громада самостійно визначає себе автономною, самостійно проводить свої межі в яких живе і порядкую по своїх власних установах і правилах. Визнання державою цієї автономії є похідне від волі самої громади. У нас же, незважаючи на те, що всі християнські церкви в Україні визнають автономною всю церкву, держава приймає закон яким фактично нищить церкву, робить самостійними і незалежними парафії. Далі держава проголошує ту свободу «підпорядкування» і береться її захищати. Тут можна звернути увагу, що послідні зміни в ст.8 релігійного закону, якими намагаються регулювати і захищати те «підпорядкування», в рівній мірі відносяться до зареєстрованих громад і до громад, які навіть не повідомляють державні органи про своє утворення. Який зміст має тоді та детальна регламентація прописана в ст.8 для тих громад? Що законодавець збирається «захищати» в цьому випадку? Здоровий глузд тут підказує, що парафія при діючому законі може міняти підпорядкування хоч кожної години і 24 рази на добу. Це право декларативне і його неможливо ні порушити ні захистити. Проблеми виникають тільки у парафій-юросіб і це є проблеми не «захисту» якоїсь свободи громади а проблеми майна. І тут вже видна друга придуркуватість і щоб її побачити, треба читати Цивільний кодекс, читати на рівні першого курсу юрфаку. Все, що відбувається з юрособою, абсолютно все описано цивільним правом і хто може пояснити, використовуючи цивільне право – що таке зміна підпорядкування юрособою? Що таке канонічне підпорядкування з точки зору ЦК? Що відбувається з юрособою при такій зміні підпорядкування чи з тою особою, якій стають підпорядковані? Абсолютно нічого і це є повна дурня, яку придуркуватий український законодавець і на пару з ним такий же придуркуватий український релігієзнавець взялись захищати світським правом. Термін «зміна підпорядкування» в цивільному праві має інший зміст чим той, який вкладають у нього віруючі і в реальності це означає зміну віри частиною віруючих чи ще якісь канонічні нюанси в цій вірі. Але саме цивільне право не в змозі описати і навіть не існує таких правових термінів які б описали це «підпорядкування» чи цю зміну віри чи якісь зміни у вірі. Цивільному праву байдуже до цих змін і громада може міняти «підпорядкування» у всьому діапазоні світових релігій і культів, залишаючись згідно положень нашого релігійного закону одною і тією ж юридичною особою(!). Звучить це безглуздо як і безглузді наші намагання цивільним правом «захищати» чи «регулювати» такі переходи юридичної особи. Зміст це би мало тільки в тому випадку, як би ми доказували всім і переконували всіх в тому, що юридична особа може вірити в Бога.
Ну і повна дурня вже по майну. Для розуміння примітивно можна виділити три рівня розвитку права власності. Перший, дикунський або нульовий. Якщо дикуну сказати що ця річ є власністю Джона чи Івана, він порахує тебе за божевільного. Річ може бути тверда, м’яка, кольорова, кругла, квадратна але як вона може мати признаки Джона, як це знайти, де в ній той Джон. Другий рівень, варварський, це коли власністю є те, до чого можеш дотягнутись і що можеш захистити. Третій рівень це вже цивілізовані, складні і абстрактні правові терміни, за якими навіть річ Джона, яку він передав тимчасово комусь чи загубив – все одно залишається його. І от на другому рівні вже видно шляхи до цивілізованої власності, її початки. Початок йде від того, що власністю стає те, що ти сам визнаєш своїм. Наприклад – йдеш по вулиці в штанях і ці штані є твої не тому, що вони нумеровані і по номеру держава указом визначила їх твоїми а тому що ти їх сам визнав своїми. Після цього самостійного визнання держава починає ці штані захищати як твої. Так і тут. В 1991 році, коли держава почала ліпити відносини з церквами, вона в діалозі з ними повинна була бачити, що вони визнають своєю власністю і як нею розпоряджаються. А вони, всі християнські церкви України, визнають власниками церковного майна не громади а всю церкву. Незважаючи на те, держава, в порушення конституційного відділення, влізла в церкви і сама «призначила» власниками парафії, зробила з церкви збіговисько незалежних юридичних осіб з гібридними статутами, зі статутами в яких поєднала бульдога з носорогом – світське і канонічне право. І от вже і ПЦУ, підтанцьовуючи Порошенку, приводить свій статут у відповідність до дикунського закону, записує церкву як зібрання незалежних юросіб, утворених по ЦК України. А на початках, в першому варіанті Статуту, писалось про церкву як особу, яка сама будує відносини з державою. І тут буде цікаво поспостерігати, як ПЦУ буде далі творити свої документи, особливо парафіяльні. Як визначить власність.
Тобто, ми не то що залишаємось на дикунському рівні, ми навіть заблокували його можливий розвиток. Можна подивитись на конфлікт у Львові, де громада УГКЦ намагається залишити за собою костел. Скільки там в обговоренні позбігалось буйних, дикунів, клянуть поляків, Мокшицького, розкопують старі могили! Врешті УГКЦ, яка претендує на цивілізованість, ліквідовує буйну парафію. Наслідок – новий припадок в мереживному обговоренні. Ще приклад. Можна почитати фантастичний матеріал на «Релігія в Україні», як в позаминулому столітті у Львові цивілізовано вирішували долю покинутого румунського храму. Фантастичний матеріал в порівнянні з нашим дикунством. Ми не то що стоїмо на місці, ми навіть вдаємо якось рухатись реверсом в минулі часи і при цьому приймаємо законодавство, яке захищає мародерство. Закон №4128 – це Закон Мародерів. У всі часи мародерство було ознакою військових конфліктів, при яких військові загони або банди найманців грабували беззахисне населення на територіях, статус яких тимчасово був не встановлений. Так і у нас. Використовуючи реальну війну, політики і законодавці «організували» законоподібний грабунок одних громад громадян другими громадами громадян, розділених релігійними переконаннями. І це особливо вражає, оскільки мародерами стають християни і їх спільноти. Адже ж саме в християнському середовищі в давні часи виникло розділення церковного і світського права, при якому християнське середовище залишилось ізольованим місцем де панували моральні основи керування церковним майном. Збереження цього середовища здійснено радикальним відділенням від світського права і оскільки суть керування церковним майном не у застосуванні правових конструкцій, а в здійсненні місії церкви, то і успіх цієї місії став критерієм правильності прийняття рішень і здійснення тих чи інших дій з церковним майном. У нас же безглузді спільноти заполітизованих громадян, які вважають християнство просто громадським рухом з формальним моральним законодавством, притягнули в християнське середовище світське право, причому у гіршому його варіанті. Адже навіть світські юридичні особи, при виникненні конфліктів і суперечок між засновниками громади про використання майна, дають право тим громадянам, які кінцево не погодились з рішеннями громади, вийти з громади разом з тим майном, яке вони вклали. Тобто, якщо в християнській громаді не існує християнських відносин з іншими членами громади, які могли б керувати ними при залагодженні майнових питань, якщо громада «голосуванням» позбавляє участі у вирішенні майнових питань меншу кількість громади то, за відсутності християнських відносин, необхідно би мінімально зберегти хоч якусь справедливість до своїх земляків і сусідів і виключити мародерство. Якщо християнська справедливість і моральні відносини тут відсутні то тоді необхідно зберегти цивілізовану, світську справедливість. Тобто тоді, в продовження світського правила про фіксоване членство в громаді, це членство необхідно доповнити таким же світським обліком внесків і пожертв кожного фіксованого члена громади. І при виключенні любого члена громади, громада повертає йому ті внески або компенсує їх.