1. Елладська Церква визнала ПЦУ і ввійшла з нею у євхаристійне спілкування.

Це важлива та доленосна для Українського православ'я подія. Очікувалося, що УПЦ МП має відреагувати на неї.

Проте свій вердикт щодо цієї ситуації першою винесла РПЦ. На Синоді в Москві було вирішено припинити євхаристійне спілкування з тими грецькими єпископами, які молилися, підримали та підримуватимуть ПЦУ. При тому МП не розірвало евхаристійного єднання з греками і продовжує поминати предстоятеля Елладської Церкви Архієпископа Ієроніма.

УПЦ МП опинилося у своєрідній "канонічній вилці". З однієї сторони, якщо УПЦ МП автономна Церква, то чому вона не зібрала свій Синод, а очікувала, що скаже з цього приводу Москва? Якщо ж УПЦ МП повторює рішення московського Синоду, то де ж тут автономія? Якщо предстоятель УПЦ МП Митрополит Онуфрій продовжує поминати Архієпископа Ієроніма, то в чому ж полягає розкол?

2. У риториці митрополита Антонія відчувається чітка зміна інтонацій.

Зокрема вже не говориться про те, що розкол призвів до відпадання від Церкви людей. Не наголошується, що після надання Томосу "нічого не змінилося і розкол залишається розколом". Адже в такому випадку розкольниками слід було би вважати тепер усіх, хто знаходиться в євхаристійному єднанні не тільки з Константинополем, але й з грецькою Церквою.

Натомість акцентується увага на тому, що «легалізація» ПЦУ призвела до «порушення єдності українського народу», та міжконфесійних суперечок. Це проблеми радше етичного і політичного характеру. Вони істотно не впливають на духовне життя християн, вільно чи невільно задіяних у міжцерковних конфліктах.

Широковживаний в середовищі МП вислів "легалізований розкол" це богословський новоділ. Його значення можливо інтерпретувати по-різному в залежності від ситуації. Буквально цей вислів означає, що священнодійства колишніх "розкольницьких угрупувань" легалізовані, тобто узаконені, а значить дійсні. Як відомо з історії Церкви, практично усі так звані автокефальні розколи закінчувалися такими легалізаціями.

3. В 90-их роках піти в розкол означало відпасти від вселенської Церкви і відійти від Чаші Христової.

Сьогодні ПЦУ - це одна із юрисдикцій Вселенської Церкви. Перейти з МП в ПЦУ означає, залишаючись в Церкві Христовій, приєднатися до іншої юрисдикції (підпорядкування).

Коли, наприклад, священик прагне залишитися в УПЦ МП, а його парафія бажає перейти в ПЦУ, то він виявляє вірність не Христу, не істині, а церковній юрисдикції.

4. "Розкол у всьому православному світі" існує лиш в уяві РПЦ.

РПЦ та УПЦ МП не поминає Вселенського Патріарха та Предстоятеля ПЦУ. Однак ці церкви продовжують поминати на Літургії Патріарха Московського Кирила.

Жодна з Помісних Церков не вийшла з євхаристійного спілкування з Патріархом Варфоломієм чи предстоятелем Елладської Церкви Архієпископом Ієронімом через визнання ними ПЦУ. Не зважаючи на усі невдоволення Патріарха Московського Кирила, Церква продовжує жити своїм Христовим життям.

5. Православ'я сьогодні стає полем постійної ворожнечі. Воно поступово перестає бути привабливим.

Звичайні люди втомлюються від постійних церковних конфліктів. Під впливом секуляризації християн у світі меншає. Варто лиш радіти, тому що мільйонна паства ПЦУ приєдналася до Христової Вселенської Церкви.

Facebook, 22 жовтня 2019

Теги: