Формально причиною скликання  VII Вселенського Собору (787р.) була єресь іконоборства. Реально - боротьба за владу в державі.
Іконоборство було своєрідним візантійським протестантизмом. Продуктивні верстви суспільства жорстко критикували симфонію Церкви та імперії.
Виник конфлікт між Церквою і суспільством. Перебільшення були  з обох сторін.
Православні, нариклад, могли причащатися частинкою ікон, або брати за хрещеного  ікону святого. Подібне іконопочитання світське суспільство вважало язичництвом, а таке поклоніння іконам -   ідолослужінням.
Іконоборці звернули увагу православних на надмірне шанування святині, яке скочувалася до гордині і містицизму. Древня ікона часто цінувалася більше ніж життя людини. Зневажливе ставлення до особистості критикували найкращі  представники  іконоборців.
Іконоборчий уряд переслідував іконопоклонників, як релігійних фанатиків. Коли змінювалася влада і відновлювався союз держави з Церквою, репресіям підлягали іконоборці.

Конфлікт між іконоборцями та іконопоклонниками збурив глибокі проблеми взаємовідносин Церкви і суспільства у Візантії. Їх вирішення протягом декількох століть відкладалося в довгий ящик. Ті, хто підіймав ці питання, часто сприймалися Церквою як єретики.
Іконоборці спонукали православне духовенство зважати на думку суспільства. Церква у Візантії здебільшого виконувала  замовлення імперії. На потреби звичайних людей мало хто звертав увагу.
Церква була невід'ємною частиною суспільства. Тому її болячки і гріхи стосувалися всіх. Перед лицем зовнішньої загрози від мусульман, візантійський соціум відкрито заговорив про болючі церковно-державні проблеми.
Суспільство вимагало у Церкви відповідей на життєво важливі запитання. В цьому, як на мене головний і актуальний до сьогодні сенс візантійського іконоборства.

***

Громадянське суспільство чимало потерпало від "священного союзу" Церкви та держави. В імперії були величезні видатки на придворний церемоніал, державну релігію, багатотисячні монастирі та численне духовенство. Церковнослужителі не платили податків і не  були військовозабов'язаними.
В імперії забракло сильної армії. Скарбниця виявилася порожньою. Гроші витрачалися на надмірне будівництво імператорських палаців, маєтків вельмож до числа яких входив православний єпископат. Величезні сумми витрачалися на будівництво та оздоблення  числених розкішних православних храмів.  
Крім того широко процвітало марнотратство, підкупи та розкрадання державних активів придворними б'юрократами. В результаті чого у державі не виявилося коштів, щоб винаймати солдатів з числа варварів.
Коли у 717 році араби підійшли до стін Константинополя, не було кому захищати столицю. Ситуацію врятував Лев Ісавр, начальник однієї із імперських  малоазійських фем (військових округів). Якби не він, то мусульмани перетворили Софію Константинопольську в мечеть не у 1453 році, а вже у 717-му.

***

Епоху іконоборців започаткував Лев Ісавр. Він заснував ісаврійську династію візантійських імператорів.
Новий автократор провів докорінні реформи в країні. Найпереше, він скоротив б'юрократичний апарат, урвав видатки на релігію, зменшив кількість монастирів та духовенства. Його підримали найпрогресивніші верстви суспільства.
Імператор намагався створити секулярну державу. Він відстронив Церкву від політичного життя країни. Імператор вимагав церковних реформ.
Це викликало чималий спротив православного духовенства на чолі із Студійським монастирем. Його ігумени та монахи постійно давали моральну оцінку діяльністі провідних політиків. Це часто збурювало суспільство, адже монастир мав чималий вплив на жителів Константинополя. Щоб поставити православних активістів у рамки державного порядку,  імператор скликав у 754 році іконоборчий собор.
Лев широко розвивав світську освіту, культуру та будівництво оборонних мурів. Монахи стали військовозабов'язаними. Він швидко відновив економічну та військову міць держави. Тепер держава могла протистояти мусульманам.
Його нащадки підртмували реформи Льва. Проте в країні розпочалася боротьба між іконоборчим Сходом і православним  Заходом. Її апогей припав на правління могутньої імператриці - афінянки Ірини.

***

За спиною Ірини стояла православна партія. Через загадкові обставини в досить молодому віці помер її чоловік, іконоборець Лев Хазар. Піддавши тілесним тортурам майже всю рідню імператора, вона їх постригла в монахи і відправила під арешт в далекі монастирі. Таким чином імператриця стала єдиним регентом-співправителем свого малолітнього сина Костянтина.
У 786 році вона зробила першу спробу захоплення влади. Для цього у Константинополі зібрала православний собор іконопоклонників. Проте вірний пам'яті Льва Хазара гарнізон солдатів не дав здійснитися її планам.  
У 787 році  Ірина хитрістю виманила з Константинополя війська, ніби в експедицію проти мусульман. Користуючись відсутністю військ, вона знищила адміністрацію міста, арештувала іконоборське духовенство і провела свій собор в заміській резиденції  Нікея. Там було безпечніше. Тому що в столиці в цей час вирували масові репресії проти іконоборців.
Учасники VII Вселенського Собору єдиноголосно підримали усі дії та рішення благочестивої імператриці Ірини. Адже вона відновила іконопочитання і повернула Церкві її привілейоване становище. За ці благодіяння православне духовенство заплющило очі на всі її злочини.
Після Собору Ірина одноособово керувала державою за спиною свого малолітнього сина. Через дечкий час юний імператор повстав проти авторитаризму матері.
Вона виявила його змову, перебила мало не всю рідню по лінії чоловіка, звинувативши їх в єресі. А своєму сину виколола очі і відправила в монастир. Таким шляхом імператриця досягла абсолютної влади в імперії.

***

Зібраний Іриною в Нікеї Собор  названий Церквою Сьомим, Святим, Вселенським.
Вселенськість на той час обмежувалася кордонами Візантійської імперії. Святість Собору - в питаннях, які на ньому розглядалися. Виділю два, як на мене, особливо важливих.
1. Іконоборча ідеологія по суті була аріанством. Вона заперечувала божественність Христа. VII Вселенський Собор навіки устами найкращих його учасників закріпив в історії  світу просту євангельську істину - Бог явився у плоті. Тому Його можна зображати на іконах. Але не ікони святиня - а Син Божий.
В основі православного догмату про боговтілення - невидимий Бог який з любові до Свого творіння став доступною для всіх Людиною.
2. На Соборі проявилося ще одне цікаве явище. Воно й донині актуальне для релігійного життя України.
Іконоборці були єретиками. Але волею Ірини рукопокладене протягом десятків років єретиками духовенство без перехрещувань і перерукопокладань приймалося в православ'я. Головна умова прийому в клір державної Церкви - лояльність до імператриці.
Проте найкращі представники Церкви дивилися на це дещо інакше. Відомий цековний історик проф. Болотов писав: "Розсудливі думали про майбутнє і, щоб запобігти  конфліктам, прощали минуле".
Нині УПЦ МП ставиться до ПЦУ, яка сповідує той самий Символ Віри, гірше ніж до єретиків. Вона не визнає її духовенство і не признає парафіян за православних християн. Головна причина цього в сучасній Україні та ж сама, що й у древній Візантії - боротьба за владу і політичний тиск на електорат. 

***

Вже минув час християнських держав, які повністю себе дискредитували перед лицем Божим та на історичній арені народів. Настав час окремих героїв духу, місіонерів за Божим покликанням.
Християнин любить той хворий світ, який Христос прийшов рятувати, і намагається пізнати його, зрозуміти людей що оточують його. Бог намагається повернути до Себе людину, яка Його втратила, і для того збудував Свою Церкву: «Нам слід потурбуватися про нещасних людей, нам, котрі самі надіються на Божественне милосердя, тримаючи важелі церковного управління, вимушені застосовувати строгий суд щодо грішників, але таким чином, щоб допомогти грішнику встати, щоб зцілити поранених гріхом Божественною добротою та милосердям» (св. Кіпріан Карфагенський).

Facebook, 23 жовтня 2020

Теги: