Частина друга. Початок - тут


Про самотність в Аргентині

РвУ: Тож коли ви прибули до Аргентини?


А.М. Ще було в день пам’яті святої рівноапостольної княгині Ольги - 24 липня 1989 року. з 10 квітня тягнувся цей період – від мого призначення патріаршим указом і до прибуття в Аргентину. Коли я прибув туди, я почав їздити по всіх провінціях, де жили люди православні.

РвУ: Які ваші перші враження на цьому континенті?

А.М. Дуже тяжкі. Перше недільне богослужіння – а храм майже порожній. Сумно було на це дивитися, особливо після тих велелюдностей, що були в Загорську та Почаєві.

РвУ: А в які храми ж ходили ті українські та російські емігранти, яких було, в принципі, немало в Аргентині?

А. М. Взагалі мігранти там дуже розпорошені. Бо Аргентина має великі простори. Є ще один фактор. Більшість мігрантів потрапила в Аргентину через Парагвай, бо Аргентина не приймала мігрантів. Тому більшість із них залишилися на півночі. Це провінція Місіонес, провінція Чако. Там вони на фермах і жили. Там, звісно, були невеличкі храми, але й громади дуже невеличкі. Вже потім частина з них переселилася до Буенос-Айреса. Уже згодом емігранти нової хвилі – кінця ХХ століття – їхали безпосередньо туди. Я був у 2008 році в Байресі, то храм уже був наповнений вщерть.

РвУ: А там і досі залишився патріарший екзархат?

А. М. Ні, там єпархія РПЦ. Очолює її вл. Платон, колишній голова Ярославської єпархії. З титулом Південноамериканський і Аргентинський. РПЦЗ має там свою окрему єпархію. Єпархія РПЦ існує з 1947 року. А перша православна літургія була відслужена в Байресі у 1889 році на квартирі на прохання православних болгар і греків. Бо тоді там ще не було ні росіян, ні українців. Але вже було відряджено нашого священника і побудовано першу домову церву. Коли він повернувся в Росію, почав збирати кошти на великий храм, і було збудовано  Свято-троїцький собор. Туди ходили всі емігранти і білоемігранти також. Але коли почалася Друга світова війна, о. Константин Ізразцов, який і споруджував цей собор, відслужив молебень за перемогу Гітлера, щоб той повалив «безбожний більшовицький режим». І тоді багато наших людей відпало, хто не підтримував такі погляди. Хоча ця міжвоєнна хвиля емігрантів і не були вихідцями з Радянського союзу. Бо там більшість волиняни. Тоді як емігранти з Буковини й Галичини осідали переважно в Канаді. До речі, в Аргентині з Закарпаття багато є вихідців.

Так вони почали ходити в храм Антіохійського патріархату. А в 1947 році придбали будиночок, тепер налаштований на храм. Там і зараз є наш кафедральний собор.

РвУ: Як Ви почувалися, адже була відірваність від Батьківщини?

А.М. Безумовно,було сутужно, бо ж були зовсім інші часи. Ніякого інтернету. Навіть потелефонувати додому ми не могли. Усі чотири з половиною роки. Не телефонував додому, бо це було страшенно дорого. Ми ходили в посольство і брали старі газети, щоб хоч трохи дізнатися, що відбувається вдома.

РвУ: Тож ви в Аргентині пережили оці буремні події – розвал СРСР, утворення незалежних держав…

А.М. Тоді, в серпні 1991 року, ми не могли потрапити в посольство протягом трьох днів, бо вони не знали, що говорити в цій ситуації, як пояснювати те, що відбувається. Все це ми там пережили. Тільки-но з’явилась можливість, ми самі передплатили газету «Известия», і хоч одержували її з запізненням, проте вже стало легше. Потім стало простіше і з телефонним зв’язком.

Зовсім інакше було в Канаді. Можна телефонувати куди завгодно. З’явився інтернет, можна було щодня одержувати свіжу інформацію про те, що відбувається в церкві,  в державі.

Про патріарші амбіції та статус УПЦ


РвУ: А ви одержували інформацію про зміни в УПЦ, про дії патріаршого екзарха на початку 90-х рр.?

А.М. Ми одержували офіційні документи. Вони доходили через 2-3 місяці. Проте про Філарета я знав. Більше того, я був учасником того собору, який засудив його дії. Це був початок 1992 року. Знали також про те, що сталося в лютому на соборі, коли він присягався, що зречеться своєї посади. Інформація доходила, зокрема, і через посольські джерела.

РвУ: А ви могли передбачити саме такий перебіг подій? Такі вчинки митр. Філарета?

А.М. Справа в тім, що я ніколи не допускав, що може бути саме так. Перше що ми дізналися, коли вже готувався Харківський собор, що митр. Фларет перестав спілкуватися з Москвою. Проте я не припускав, що так буде. Бо до вл. Філарета я завжди ставився з великою повагою, я знав його як розумну людину, коли щороку приїздив він до Почаєва, 5 серпня, на святкування Почаївської ікони Божої Матері. І я був учасником його бесід з архієреями після служби, під час вечері, коли обговорювалося, що коїться в церкві, як  розвиваються події, як слід вчинити. І завжди були розумні його міркування та вислови.

Про патріарші амбіції та статус УПЦ

Але він не витримав випробування владою. Цього б ніколи не сталося, якби він став Патріархом, до чого так прагнув.

РвУ: А якою була би доля УПЦ, якби він посів Московський трон?

А.М. Думаю, було би ще гірше. Бо він ніколи не відпустив би Україну. Українська церква не мала б такого статусу. Я пам’ятаю собор 1989 року, жовтень. Святкувалася 450-річчя утворення  РПЦ – з 1489 року. І тоді вже розмова була про захоплення храмів, і говорили про це. Окремі єпископи вносили пропозиції, мовляв, коли так сталося, може, дати особливий статус Українському екзархату – аж до автокефалії. Владика Філарет категорично висловився проти цього.

РвУ: Але хіба він не хотів більше прав для очолюваного ним екзархату?


А.М. Але ж він уже подумки бачив себе в куколі патріарха Московського. Як це він відпустить Україну? Але коли його надії не справдилися, він кардинально перемінив позицію, заговорив інакше. На превеликий жаль… чи був інший вихід з цієї ситуації, крім того, що прийняв церковний і архієрейський собор, щоб його судити, позбавити сану…

Але це питання треба було вирішити. Бо його вже нічим неможливо було зупинити.

РвУ: Коли ми говоримо про зміни статусу УПЦ тоді, в ХХ столітті, то як ви розцінюєте можливість пониження статусу УПЦ до екзархату зараз (про що заявляють окремі архієреї)?

А.М. Такого ніколи не буде. Ці чутки поширюють навмисне, щоб загострювати це питання. Ніхто цього робити не буде: ні патріарх Кирил, ні хто інший.

РвУ: До речі, а Ви давно знайомі з патр. Кирилом?


А.М. Під його омофором я  перебуваю з 1989 року, коли він очолив ОВЦС. І15 років я перебував під його безпосереднім управлінням. Коли він приїздив до Чилі, я його там зустрічав, а також тричі він був у Канаді.

РвУ: А які у вас враження від людських його якостей?

А.М. Прекрасні. Це була найкраща кандидатура на посаду патріарха. І вірю, що під час його патріаршества церква буде розвиватися. Велика мудрість у нього; є ідеї, що відповідають на запити сьогодення. Ті чутки, що про нього поширюють, що він поклонник Заходу, папізму – це неправда. Це - православна людина, що стоїть на твердому камені віри. Яка нічого не буде робити, що б зашкодило церкві, або спричинило до насильництва в церкві. При його мудрості  він ніколи не йтиме ні на які загострення.

Звісно, всі ми люди, і в нас різні підходи до всяких питань. Можуть бути ухили як в одну, так і в іншу сторону. Проте, знаючи патр. Кирила, спостерігаючи, що і як він робить зараз, можу сказати що він займає середній шлях. А він, за святителем Василієм Великийм, найкращий. Тому я вірю, що все буде добре.

Про юрисдикційні колізії в Церквах Канади

РвУ: Перебуваючи в Канаді, чи відчували ви конкуренцію між юрисдикціями? Бо ж є й УПЦ в Канаді, і УГКЦ?

А.М. УГКЦ в Канаді розділена. Частина уніатів дуже близькі до Риму, і них уже немає іконостасів у храмах, вони мають свого єпископа. Традиція богослужбова тяжіє до католицтва. А є частина, що тримається східного обряду. У них теж свій єпископ. Проте ці дві течії спілкуються між собою. З УПЦ іу них якогось тертя не було. Вони самі по собі. Бо її кістяк становить еміграція пізніша. Більша частина якої потрапила сюди після Другої світової війни. Але більшість цих емігрантів – уже греко-католики. Парафії УПЦ існували паралельно з нашими. Бо наші парафіяни - це нащадки емігрантів першої хвилі – кінця 19 ст., більша частина яких – це КОЛИШНІ греко католики. Територіально це були емігранти з Галичини і Буковини. Коли вони прийшли в Канаду, то більшість були греко-католиками, бо на території Австро-Угорщини православна церква була поза законом. Коли вони приїхали, то усвідомили, що в них тепер є право вибору. Почали спілкуватися з буковинцями, зорганізовувати там православне життя. Перша літургія на канадській землі відправлена недалеко від Едмонтона – Західна Канада, провінція Альберта. Тоді була територія Альберта, провінцією стала тільки з 1905 року.

Вони зібралися і направили послів до православного єпископа – не на Аляску, а в Сан-Франциско, до влад. Ніколая. Вони вирушили через весь континент (адже не було ніякого зв’язку) з листом. Владика погодився, сказав, що приїде. Вони були нажахані, бо не мають самі де жити, живуть у землянках, то як же вони владику прийматимуть. І просять, щоб владика особисто не приїздив, а відрядив лише священника. Цього буде досить. Священник приїхав, і на подвір’ї одного із галичан була перша літургія, це був 1897 рік – 18 липня. Потім священник приїздив щороку. Там зосередилося близько 2000 людей. Там немає села. Кожен живе на своїй фермі, земельні ділянки приблизно 90 га. Але з’їздилися звідусіль, було багато сповідників і причасників. Священник заочно служив похорон за померлими. Вінчалися пари, хрестили дітей. Через рік священник знову приїхав і вже було закладено храм. А місто це назвали Восток. Бо там уже було поштове відділення, яке повинно мати назву. Потім з’явився ще Новий восток. Там третій храм уже збудували. А цей залишився Старий Восток.

Так галичани переходили у православ’я. Звістка про це дісталася Галичини. І звідти уніатські єпископи почали направляти заборони своїм парафіянам, щоб не були у православ’ї. Були навіть судові позови відносно уже готового храму. Справа про цей храм дійшла аж до розгляду Королівського суду в Лондоні – це найвища інстанці. Бо попередні суди вирішували хто так, хто інакше. А от королівський суд визначив: бути цьому храмі у віданні православної громади. Потім уже колотнеча вщухла. Паралельно існували греко-католики і парафії, що називали себе українською православною церквою. Спілкування між нашими парафіями не було. Бо це були різні хвилі міграції. Перша міграція називала себе руськими, хоча до Росії ніякого відношення не мали, а друга хвиля – ті приїхали на націоналістичній свідомій хвилі. Священники громад теж по-різному співпрацювали. Перше євхаристійне спілкування мало місце, коли святкували століття першої літургії, – 1997 рік. Я запросив вл. Едмонтонського Іоанна на це богослужіння. Проте він не прийшов. Нібито клопоти мав. Потім, коли приїхав грецький митрополит Сатиріос який брав участь у цій літургії, ми були разом, він прямо вл Іоанна спитав, чому той не був. Відповідь: «Не було благословення тодішнього митрополита Василія». Який жив у Вінніпегу.

Потім приїздив патріарх Варфоломій. І в Торонто ми служили всі разом, зокрема й єпископи УПЦ. А в Вінніпегу вже не міг з ними служити, бо вони запросили єпископів з Української православної церкви в США. А тут була колізія, адже УПЦ у канаді прийнята під юрисдикцію Вселенського Константинопольського патріарха у 1978 році, і з боку РПЦ не було ніяких заперечень проти цього, а коли прийняли УПЦ у Штатах під його омофор, то РПЦ виступила проти. Бо таке рішення Константинополь ухвалив одноосібно  без з’ясування причин, чому її єпископи, засновники, були заборонені в служінні і навіть позбавлені сану. Передісторію не з’ясовували, прийняли. І в документах РПЦ  було сказано що з частиною Константинопольського патріархату, що в Штатах, євхаристійного спілкування не повинно бути. Владика Кирил був перед тим святкуванням у Торонто, я його перепитав, як бути зі спільним богослужінням з архієреями УПЦ у Канаді. Він спочатку не погоджувався, але потім, коли я пояснив, що і як, він сказав, що можна підтримувати спілкування з кліриками та священноначаліємУПЦ Канади.

Відтоді ми підтримували дружні відносини. Літургію спільну, щоправда, я не служив, але завжди разом правили чин торжества православ’я – на початку Великого посту. Служили велику вечірню ввечері, бо ввечері цей чин правиться. Збиралися всі православні в одному храмі. Той, що більший. Тож це були храми різних юрисдикцій. Собор влкмуч. Варвари – у нас. Або я приходив до них. Запросили мене на ювілей – 90 річчя митр. Василия, предстоятеля УПЦ. Був і на його похоронах. Що стосується відносин зі Вселенським патріархатом – то-три чотири рази на рік ми служили разом. Вл. Сатиріос у нас, я у них у Торонто. І не було ніяких непорозумінь.

РвУ: Тож ви повернулись в Україну після тривалої перерви…

А.М. Так, минуло 16 років і 10 днів. Вийшло так, що я вернувся в Україну. Рішенням синоду УПЦ на моє прохання мене зараховано до складу єпископату УПЦ.

РвУ: А Ви не хотіли залишитися в РПЦ?

А.М. Справа в тім, що і Святіший патріарх, і митрополит Кирил говорили, що я повертатимуся туди, звідки прийшов.

РвУ: Тобто не пропонували Вам якусь кафедру російську?

А.М. Ні. І в 2004 році я приїхав до Блаженнішого, з ним домовився і він погодився, щоб мені бути в єпископаті УПЦ. У мене вже всі терміни в Канаді вийшли. Згідно з канадським законодавством на тому статусі, як я був – як відряджений, то максимум 10 років можна перебувати. А я був майже 11 з половиною. Мене офіційно попередили, що більше так не можна. Або мені офіційно  треба подавати прохання на надання статусу емігранта, або виїздити з країни. Я сказав, що емігрантом ніколи не буду. Повідомив про це Москву. І рішенням Синоду РПЦ від 24 квітня 2004 року владика Сумський Іов призначений на моє місце з таким самим титулом «Єпископ Каширський, керуючий патріаршими приходами в Канаді». А мене просто відкликали.

РвУ: А указ про кафедру для Вас був?

А.М. Ні. Хоча всі розуміли, що теоретично це має бути Сумська кафедра, але документально не було підтверджено. Я прилетів до Москви. Вернувся 4 травня, на третій день Пасхи служив  у Канаді, і прямо з храму вирушив в аеропорт. І вже 6 травня служив з святішим патріархом Алексієм ІІ у Москві, у Свято-Георгіївському храмі на Поклонній горі. Під час літургії бачу, святіший покликав митр. Климента, тодішнього керуючого справами МП, і щось його питає. І той підходить до мене і питає: «Владико, як тебе поминати?» Я кажу: «Ви мене питаєте? Як я знаю? Якщо ви не знаєте..» і святіший нічиї титули не згадував не Великому Вході. Так було і 8 травня у храмі Христа Спасителя. Знову без титулів.

Спірний храм і брат Президента Ющенка

У Києві я прийшов до Блаженнішого і питаю, яка моя доля. А він каже: «Суми». Я говорю: «То ж мені треба указ». А він так здивовано: «А хіба в Москві тобі указ не видали?» Я кажу: «Ні, сказали, що має бути указ Предстоятеля УПЦ».  І 24 травня я одержав указ про призначення моє на Сумську кафедру.

РвУ: І там Ви пробули три роки?

А.М. Ні, два з половиною. І 20 днів.

РвУ: Тобто ви застали якраз період переходу храмів на Сумщині в юрисдикцію КП?

А.М. Так. І вважаю, що саме один із таких храмів і став причиною мого блискавичного звільнення з Сумської кафедри. Той, що в Хоружівці. Я не погодився на його перехід. Рішення було церковне,  але тут переплелися й фактори світської влади. Храм забрали у листопаді 2007 року. Священнику, який там був, сказали відкрито, що він там не буде. Кошти на облаштування храму давав Петро Ющенко, тому він там і розпоряджався. Камінням гору обставили. Голодомор, пам’ятники, нападки на священника. Я його умовляв, бо розумів, що, як тільки мінятимуть пастиря, храм віддадуть УПЦ КП. Але наш священник сказав, що більше він так не витримує. Я призначив нового. Вони разом відслужили літургію, так би мовити, передали справи.

І от прийшла голова сільради, на той час нею була двоюрідна сестра Петра Ющенка, і заявила: «Оскільки в храмі багато цінних речей, ікон, які дарували президенту та його брату, а вони передавали їх у храм, то необхідно зробити опис». І після літургії почали цю процедуру. Коли все інвентаризували, вони забрали ключі, і коли священник попередній почав казати, що новому настоятелю теж треба ключі, вона сказала, ні відтепер долю храму вирішуватиме громада. А яка громада? Все село? Пр чому село? Є громада зареєстрована, якій належить ділянка. Ні, все село. А через тиждень Петро Ющенко привіз із Києва уже священника КП, вручив йому ключі, а наші віряни опинилися на вулиці. На другий день прийшли до мене представники влади, почали переконувати, що це питання треба вирішити. А я кажу, що ж тепер? Ви вже його вирішили». Вони: «Треба, щоб не було роздору», я кажу: «Ми будемо подавати в суд». Вони: «Це небажано. А що стане підставою для позову?» Я кажу: «Ділянку було надано нашій громаді. Всі документи в нас. Вони тоді: «Ні, владико, в п’ятницю було засідання сільської ради, документи вже переоформлені на УПЦ КП». Я говорю: «А що стало причиною переоформлення? Ми будемо подавати  до суду. Нехай судді розбираються. Ми більше нічого не можемо». Вони: «Може, пошукати інший вихід?». Я кажу: «Добре, вихід є: храм двоповерховий. Ми служили внизу. А вгорі розписи були. Кажу, залишіть нас там, де ми є, а вгорі робіть, що завгодно. Вони: « Добре, будемо вирішувати. І доведемо до вашого відома результати. Але прохання – не подавайте в суд». Я кажу: «Добре, почекаємо. Два тижні».

Потім було престольне свято 7 грудня – пам’ять святої влкм Єкатерини (нижній храм). Ми хотіли служити. Вони мені: «Не треба цього робити. Бо може бути смута. Там же негаразди».  А я кажу: «Ні, ми будемо служити. Вже навіть на тому місці, яке знайдемо». 6 грудня ввечері телефонує секретар Петра Андрійовича. Владико то буде великий скандал, велика проблема. Петро Андрійович хоче з вами зустрітися й поговорити. Він завтра приїде. А вам краще не їхати в Хоружівку». Я говорю: «Ні, так не буде. Богослужіння має відбутися». Я поїхав 7 грудня в Хоружівку. Прекрасний був день – сніжок, морозець. На в’їзді дорогою з Недригайлова така стоїть капличка дерев’яна. Наші там зупинилися, щоб поставити стіл, жертвенник престіл. Сподівалися, що може туди пустять: вона-то маленька, але хоч престіл поставити, щоб сніг не падав. Але врешті-решт чиновники сказали, що не знайшли ключів від каплички. Ми приїхали. Зібралося близько 100 осіб. То всі були місцеві, хто сам прийшов. Бо я чиновникам пообіцяв, що нікого агітувати і привозити нізвідки інше не буду. Хто хоче, прийде. Зібралося священство. Під’їхали голова села, районної адміністрації, почали мене вмовляти: «Щоб не було негараздів, ми вам відремонтуємо те місце, де раніше молилися люди, до появи храму, тільки щоб у Хоружівці не було ніяких ексцесів». Я кажу: «Нам нічого не треба. Ми самі все зробимо. Якщо нас ніхто не чіпатиме, то нічого страшного не станеться. Ми відслужимо та й потому».

Так і минулося. Але вже 14 грудня був указ про переведення мене на Хуст.

Про спадщину єп. Іполіта (Хілька) та набуття громадянства

РвУ: Тобто на Вашу батьківщину?

А.М. Тут теж не все так просто. Бо було дуже неспокійно на Хустщині. Були всілякі непорозуміння з Іполітом (Хілько). І постала велика проблема. Зміни тут були заплановані давно. Кращої кандидатури, ніж моя, сюди не могло бути. Могло статися, що іншу кандидатуру сюди би не прийняли.

І от я в соборі Хуста зачитав указ про звільнення владики Іполіта і про моє призначення. Але були протестувальники. Декілька сотень. Вони прорвалися навіть на територію собору, кричали: «Все це брехня, неправда». Але я зачитав відповідний указ блаженнішого. Ми відслужили молебень. Вийшов, а деякі священники вже розійшлися, адже ніхто не думав, що станеться так, як сталося. Я підхожу до машини, а вони блокували авто. Під колеса полягали, ніяк не можна було зрушити з місця. Ще група священників лишилася  – це було 18 грудня 2007 року. Бо 15 грудня я ще поїхав до Сум, треба було речі забрати. 16 грудня послужив там. А 17 грудня вирушив на Закарпаття.

Ми і не збиралися кликати міліцію, але люди кидалися під колеса машини, не давали вихати з території собору.

Потім був дзвінок із СБУ, казали мені: «Що ви там не можете розібратися між собою?» А я кажу: «Якщо вам доповіли, що не можемо розібратися, то приїздіть самі й подивіться, що відбувається». Тож на другу літургію в соборі вже було кілька міліціонерів, а коли вони побачили цей велелюдний натовп, то більше прислали міліції. Але вже й священники підготувалися. Уже не машина чекала, щоб мені їхати в комплекс (де проживає правлячий архієрей Хустської єпархії), а автобусик. І на ньому ми спокійно від’їхали, без ексцесів, бо протестувальники не думали, що владика поїде на автобусі.

 Мікроавтобус підігнали, люди утворили живий коридор. Я пройшов. Поки страйкарі схаменулися, я вже сів в автобус, а вони почали підбігати, скакати на вікна, двері, але було пізно.

Якщо би хтось інший був замість мене, ніхто зі священників навіть не прийшов. Сказали б: «Розбирайтеся між собою без нас».  Оскільки я був тутешній, то вони вирішили мене підтримати, самі організувалися. Я нікого нічого не просив. Потім ці прихильники Іполіта приїздили до Києва, коли було засідання Синоду, на якому засуджувалося його діяльність та було відправлено на спокій. Коли був Архієрейський собор, то вони під вікнами кричали. Я вернувся, зібрав духовенство всієї єпархії у Миколаївському монастирі. Побачив сам, що немає прихильників Іполіта. А страйкарі прислали матушку, щоб вона спостерегла, хто підтримає її провокаційні вигуки. Вона побачила, що все духовенство присутнє, а це означало, що клірики сприйняли мою кандидатуру.

РвУ: Тобто Вас кинули «з вогню та й у полум’я»?

А.М. Мабуть, і так.

Після відкликання вл. Іполіта (Хілька) і єпархії було дуже неспокійно. Але на зборах духовенства був такий останній ексцес. Відтоді почалося мирне життя.

Через три дні вл. Іполіт поїхав. І немає ніяких проблем в єпархії. Є проблеми тільки на деяких парафіях.

РвУ: А яке співвідношення православних і греко-католиків в єпархії?

А.М. Більше православних. Але в таких великих містах – Рахів, Виноградів, Хуст, є значна кількість греко католиків. А в селах більше православних.

Єпархія в нас невеличка. У Хусті п’ятдесят тисяч жителів, а в Ужгороді 150, у Мукачеві – 100 тис. Але в нас єпархія хоч і менша, проте спокійніша.

У нас майже дуже мало греко-католиків. Хоча вони дуже активну здійснюють діяльність із залучення нових вірних. Та й ставлення влади було нерівним – до них і до нас. От, наприклад, очільник мукачівської єпархії греко католиків Мілан Шашик отримав українське громадянство, а я чекаю вже п’ять років щоб одержати громадянство України. Наразі маю громадянство Російської Федерації. Навіть закордонний паспорт мав отримувати через консульство РФ у Харкові.

А той же Мілан – словак, і я більш ніж упевнений, що він від громадянства попереднього і не відмовлявся. А мені, уродженцю Закарпатття, досі не має рішення про надання громадянства України.

Питання ставила Алла Дмитрук

Теги: