Найкращий приклад, який допомагає відобразити істинність Біблії – це притча. Майже кожний з нас пам’ятає притчи, якими користувалися старозавітні пророки та Ісус. Що собою являла притча? Притча – це оповідь, в якій центральна екзистенційна (не змінна з часом) думка зодягнена в деталі мінливої повсякденності. Що я маю на увазі? Візьмемо для прикладу притчу про десять дів (п'ять із яких були нерозумні), описану у Євангелії від Матвія 25:1-13. Центральною думкою тут є те, що в «останні дні» будуть жити «нерозумні діви» - безтурботні люди, які знаючи, що їм потрібно з’явитися на суд Божий, не будуть робити нічого щоб підготуватися до приходу Спасителя і Господа нашого Ісуса Христа. Деталями мінливої повсякденності я називаю одежі, в які зодягнена головна думка: діви, олива, бенкет, світильники, тощо. Деталі – це речі, які притаманні світу в який живе людина, що розповідає притчу. Вони мають мінливу (перехідну) природу, бо епохи змінюються, час плине, а отже змінюються і деталі. Наприклад, в притчі про блудного сина (Євангеліє від Луки 15 розділ) згадуються, як молодший син пасе свиней, як батько віддає накази своїм рабам та подає перстень на руку своєму «новонаверненому» сину, інший син (старший) працює на полі, під час банкету заколюється теля, тощо. Ми бачимо, що навіть попри те, що ці дрібні деталі вже не актуальні в XXI ст., де в епоху урбанізації, більшість людей живе в містах ніж в селах, не володіють рабами і поняття не мають, що значить, коли батько подає перстень своєму сину, притча все ж таки має незмінний екзистенцій ний сенс – Бог, як люблячий батько, приймає грішника, який кається, визнаючи свої провини.

Отже, висновок мій такий: Біблія істинна, але вона істинна в тому ж сенсі, в якому істинною є притча. Для нас головним є, переш за все, незмінна ідея, деталі ж, які з часом стають застарілими чи навіть містять помилку, з точки зору людини, яка вже по іншому сприймає історію, науку, географію, тощо, ніж стародавня людина, не так важливі. Біблія це не енциклопедія, ціль якої детально відповісти на всі питання людства, це путівник, який скеровує та допомагає не збитися зі шляху. Книги Священного Писання писалися в різні епохи, різними людьми. Їх авторами є не досконалі люди, які мали натхнення від Бога. Отже маємо справу з подвійним авторством: кооперація Бога та людини. Бог не надиктовував, він давав ідеї, а автор зодягав ці ідеї в терміни та сюжети свого часу. Так Мойсей та інші мужі, які працювали над Торою, зодягли ідею монотеїзму в одежі месопотамських легенд та міфів. Бо саме вони були під рукою, їх знали, їх цитували, їх переказували, за ними жили. Але це вже інша тема.

Facebook, 18 березня 2017

Теги: