Латинський Архієпископ Митрополит Львівський Мечислав Мокрицький говорить про те, що латинські спільноти в Католицькій Церкві не є такими, що складаються лише з етнічних поляків та їх нащадків, але і з українців та росіян, тобто, здається, йому йдеться про російськомовних українців, які радо приєднуються до латинського обряду в Католицькій Церкві.

Вірю. І знаю, що це саме так. Бо і сам колись так само долучився до сповідування християнства в Католицькій Церкві у латинському обряді. І досконало розумію, чому так відбувається.


Справа у тому, що в сьогоднішньому світі зникає поняття "традиційної (сімейної) релігійної приналежності". Ця традиційна приналежність була в силі і висувалася у якості основного аргументу тоді, коли Церква - чи то латинська або з протестантських на Заході, або православна на Сході - була зрощена з владою і мала статус пануючої з усіма державно-громадянськими наслідками цього панівного статусу. Такий стан речей повстав після Миланського едикту імператора Костянтина, вкорінився і з різною успішністю здійснював себе майже півтора тисячоліття. Тобто став - принаймні для "церковної свідомості" - абсолютно натуральним і "освяченим непам'ятною традицією".


У сьогоденню здійснилося те, з приводу чого церковні діячі колись у ХІХ сторіччі могли висловитися: "Свобода совісті є маячнею лібералів та бунтівників". Вважалося, що сумління, як вбудований в людську свідомість радіоприймач "голосу Божого", не може бути вільним, бо перебуває в абсолютній залежності від декларування Богом закону і вимог. Християнська узгодженість з Божественним законом і водночас відновлена на Хресті свобода дітей Божих, вільний діалог людини з Богом, тобто і з власним сумлінням також, не був доступний тоді масовій свідомості, яка вважала себе християнською.


Треба було пройти через досвід спокійного сумління штурмовіків, есесменов та капо концтаборів знищення - вони робили злочини спокійно і сумлінно, бо виконували наказ, - щоби зрозуміти, наскільки далеко від Христової волі, проголошеної апостольською керигмою, відійшло масове християнство за часів, коли Церква панувала, як ідеологічна функція державного апарату.

Особливо на нашій території, де "сімейна традиційність" була викоренена і спалена пожежою всезагального комуністичного державного атеїзму, вже неможливо вертатися до колишньої концепції "державної пануючої церкви" - бо у своїй масі люди вже не ті, що таку концепцію приймуть. Бо сьогоднішні люди НЕ МАЮТЬ зовнішньої мотивації прилучення до Церкви будь якої деномінації, але таке прилучення є ВИКЛЮЧНО СПРАВОЮ ЇХ ВНУТРІШНЬОГО ВІЛЬНОГО ВИБОРУ.


Що більше! Вони воліють скоріше оголосити себе атеїстами безбожниками, чим віддати свою душу церковній структурі, яка змагається за державне замовлення на "ідеологичне керівництво масами" і контроль громадянської свідомості комісарами у чорних скуфіях.

Не приймати до уваги таку налаштованість сучасних людей, особливо молоді, є рівнозначне самогубству. Бо прирікає деномінацію на те, що відносно такої "державно-ідеологичної пануючої церкви", яка виконує держзамовлення на згуртування громадянської отари у єдності "єдиного громадянського руху до Царствія Божого, забарвленого в національні кольори", люди, які у цьому випадку ГОЛОСУЮТЬ НОГАМИ, проголосують - і собі підуть. Бо не мають мотивації і внутрішнього у вільному сумлінні обов'язку приналежати саме до цієї деномінації.

Бо мають іншій обов'язок, що його диктує вільне сумління: сторонитися всього того, що зневолює і закріпачує та підіймає спробу панувати над найбільш інтимним - вибором у вірі, надії та любові.

ТОМУ сьогодні успішною буде тільки така Церква, яка запропонує сучасній людині РЕАЛЬНІ цінності і РЕАЛЬНІ відносини, що будуть РЕАЛЬНО відповідними задекларованим цінностям. Така Церква, яка дійсно буде жити тим, що проповідує і проповідувати те, чим живе. Така Церква, яка не буде підміняти Христа - убогого і милосердного, ані національним фанатизмом, ані духовною убогістю олігархічного, анархічного, інтегрально-націоналістичного, ліберального, консервативно - ані будь якого іншого - державотворення. Така Церква, яка не буде маніпулювати релігійною свідомістю людини, яка буде говорити з еліном грецькою, з юдеєм - на івріті або ідиші, з росіянином - російською, з поляком - польскою, з українцем - українською.

УСПІШНОЮ буде тільки та Церква, яка не зробить ідола з мови і національних цінностей; яка не зменшить Євхаристії до актуально нічого не значущих традицій національної минульщини; яка не поставить Таїнство Тіла і Крові Христової у залежність від привязаності до конкретної мови конкретної нації. Яка буде служити БОГУ - не національним або державним інтересам. Яка відслужить святу Літургію на російській мові для російськомовних, на українській - для україномовних, на польскій, на німецькій, на англійській - для носіїв відповідної мови спілкування. Спілкування так само і з Богом, яке називається молитвою.


Церква, яка перетворює себе на інструмент, на знаряддя вирішення національних, державних, мовних проблем - приречена. ЛЮДИ ГОЛОСУЮТЬ НОГАМИ. А ноги їх несуть туди, де нема маніпуляцій, але є вільне здійснення внутрішнього вибору у згоді з вільною совістю.

Маю можливість бачити, як в латинському костелі в Одесі в Літургії приймають участь студенти одеських вишів з Індії, країн Африки, В'єтнаму, Кореї; так само і молодь, яка є російськомовною - що ні в якому разі не означає будь якої нехіті до державної мови! Просто вільне спілкування з Богом краще виходить тоді, коли не треба шукати слів або контролювати себе, чи правильно сказав, але висловитися у внутрішньому словесному потоці так, як з мамою-татом розмовлялося у дитячі роки. Маю можливість бачити, як молодь горнеться і відвідує Євхаристичне служіння у латинському обряді, що проводиться українською мовою, або російською, або англійською... так само, як і - окремо - польською.

І це не тільки в Одесі. Я знаю, що таке саме відбувається і в Києві, і в Житомирі, і у Вінниці.


І у ЛЬВОВІ - в церквах латинського обряду.

Тому - кидайте в мене каміннями і багном - латинський Архієпископ Митрополит Львівський поки що має рацію: вважаючи на перспективу сьогоднішньої латинського обряду Католицької Церкви, йому дійсно потрібні будуть храми - бо люди голосують ногами і є шанс, що вони прийдуть саме до Церкви, яку він очолює разом зі своїми колегами латинськими Єпископами в Україні.

І щось у совісті гострою колючкою підказує мені, що Києво-Галицька (греко-католицька) Католицька Церква ще надовго залишиться у залежності від агітації і пропаганди національних, етнічних, мовних і інтегрально-націоналістичних державотрворчих питань, якими не поступиться задля благовісту Євхаристії та задля апостольскої керигми. Не вистачить греко-католицьким масовим функціонерам віри, надії та любові, щоби з кримчаками заговорити татарською, з ормянами - ормянською, ТИМ ПАЧЕ з російськомовним - російською.


Бо війна і вчорашньо-сьогоднішня ворожість з Розсією значить більше, чим благосвіст і примирення ВО ХРИСТІ, Бо "хай вчать українську - ТОДІ входять у християнське життя".

А може я помиляюсь?


- Тоді перепрошую і від написаного відрікаюсь.

...А люди продовжують голосувати ногами.

Що у Львові поки що не дуже помітно тим, хто не хоче помічати.


Але тут є не тільки Львів.

Facebook, 12 жовтня 2017

Теги: