"Мы входим в критический период развития человеческой цивилизации. Это видно невооруженным глазом, и нужно быть слепым, чтобы не видеть приближения грозных мгновений истории, о которых говорил в книге Откровения апостол и евангелист Иоанн Богослов. О времени том никто не знает (Мф. 24:36), но приближение или удаление этого времени зависит от нас — от Церкви Божией и от каждого человека. Тот, кто живет по правде, кто борется с грехом, — он на стороне света и правды, он своей жизнью, своим творчеством, особенно если этот человек публичный и способный влиять на других, может затормозить это сползание всего человечества в бездну окончания истории".

В IV ст. в той самий час, коли процвітала Візантійська православна імперія св. Іоанн Златоуст думав, що вже в 400 му році таки настане кінець історії. Саме того року сповнювалося 6000 літ від дня створення світу. Однак його хвилювало не співпадання цифр у хитросплетіннях історичних шляхів. Святитель говорив супротилежне тому, про що пророкує сучасна національно-православна апокаліптика: " Правда, чудеса привели (ко Христу) вселенную, но это потому, что им предшествовала любовь. Если бы не было любви, не было бы и чудес. Она тотчас сделала апостолов людьми добрыми и прекрасными, так что у всех было одно сердце и одна душа. А если бы они были несогласны между собою, то погибло бы все. Но не к ним одним это сказано, а и ко всем имеющим уверовать в Него. Ведь и теперь не другое что соблазняет язычников, а именно то, что нет любви... Да и язычников не столько обращают чудеса, сколько жизнь; жизни же ничто так не благоустрояет, как любовь. Тех, которые совершали знамения, язычники часто называли и обманщиками; но чистой жизни они не могут укорить. Поэтому, доколе проповедь не была еще распространена, — чудеса по справедливости были предметом удивления, а теперь нужно возбудить удивление жизнью. Действительно, ничто столько не соблазняет, как порок; да и справедливо. Ведь, когда язычник увидит, что тот, кому заповедано любить и врагов, лихоимствует, грабит, побуждает к вражде и обращается с одноплеменниками, как с дикими зверями, — он назовет наши слова пустыми бреднями. Когда увидит, что (христианин) трепещет смерти, — как примет слова о бессмертии? Когда увидит, что мы властолюбивы и раболепствуем другим страстям, — то еще больше будет привержен к своему учению, не думая о нас ничего великого. Мы, истинно мы, виновны в том, что язычники остаются в заблуждении. Свое учение они давно уже осудили и на наше смотрят с уважением; но жизнь наша их удерживает от обращения…»

Іоанн Златоуст був переконаний, що єдиний сенс існування світу - то наповнення Церкви Христової, а священна місія християн, яку їм доручив Господь - то приводити знесилених гріхом людей до Христа, Який є Главою цієї Церкви. Однак християни не захотіли робити того, чого з такою надією очікував від них Бог. Значить тепер немає сенсу в існуванні цього світу, адже спаплюжена християнами Церква, майже нікому тепер не потрібна...

Однак в тому далекому IV ст. кінця світу таки не сталось і все залишилося на своїх насиджених століттями місцях - Церква в імперіях та імперії в Церкві.

В ХХ ст. Господь знищив майже всі християнські держави. Тепер християни майже по всьому світу мають таку внутрішню свободу, яку вони не мали ніколи!

Але! Чи є у нас реальний досвід життя у Христі, якісне сучасне богослів'я, розуміння нашої ж книги - Євангелія, яке протестанти знають краще ніж ми? Чи навчилися ми звертатися до звичайних людей, як до рівних собі грішників, а не віщати зверхньо про якесь казкове небо? Чи вміємо ми жити не за умов тоталітарної імперії, в якій перед "ксівою" "духовне лице" відчинялися двері будь-якої установи, а в демократичному світі рівних можливостей? Чи розуміємо ми, що таке особиста відповідальність перед Богом і людьми за своїх ближніх і за свою Церкву? Ми звикли, всі свої надії поклавши на Бога, лежати при тому на ложі Авраамовому, а отямлювались лиш тоді, коли війни і революції перетрушували Божий світ.

Мирянин вірить, що думати замість нього повинен лиш священик, священик впевнений, що за все попіклується єпископ, єпископ у свою чергу постійно очікує патріаршого указу про те, що як і кому він повинен казати. Патріарх, схоже на все, молиться сьогодні за те, щоб Господь сотворив чудо і відновив православно- совітську імперію.

Так званий "кінець історії", на якому зациклився Патріарх, то лише остаточне знищення Богом політичного ідола національного православ'я. Церква живе нині в апокаліптичну годину краху всіх своїх надій на розширення канонічних територій за рахунок благословенних імперій. Спраглі на сенси, заморені інформаційним потоком сучасні люди нас не хочуть слухати, бо ми звикли висловлюватись лиш імперативами - хто не йде за нами, той летить у пекло! А ми самі хіба не втікаємо від проблем сучасного суспільства, переконуючи всіх у тому, що "світ у злі лежить"? А як в тому світі жить тим, хто не знає великої тайни Апокаліпсиса?

Хіба не боягузи прагнуть дати драпа на той світ з тонучого корабля історії?
Про який такий "кінець історії" можна говорити, коли саме сьогодні для Церкви як ніколи з'явилося дуже багато роботи: "Отже просіть Господаря жнив, щоб вислав женців на жатву Свою" ( Матв. 9, 38).

Facebook, 24 листопада 2017

Теги: