В ранній Церкві наявність єпископа означала усю благодатну повноту спільноти. Єпископ очолював євхаристичне зібрання і приєднував до спільноти нових членів. Як ми знаємо з Діянь Апостолів, обряд занурення (хрещення) мав бути доповнений ПОКЛАДАННЯМ РУК, через що подавалась благодать Св. Духа для отримання християнином надприродних дарів. Про те, що хрещення уже в часи апостолів від звичайних християн доповнювалося, свідчить текст з Діянь, розділ 8. Там апостол Филип проповідує в Самарії, а потім ті, хто увірували, "були хрещені" (Діян. 8, 12). Ким саме хрещені - ми не знаємо - чи безпосередньо Филипом (який, зазначимо, хоч і названий апостолом, але був висвячений першими апостолами як диякон, Діян. 6, 5), чи не ним, але апп. Петро та Йоан мали доповнювати це хрещення рукопокладанням (Діян. 8, 17). Отже, в ранній Церкві рукопокладання звершував очільник євхаристичної спільноти, або людина з усією повнотою благодатних дарів - не рядовий вірянин.

Коли спільнота розросталася, стали з'являтися пресвітери, але вони виступали як помічники очільника-єпископа. Принципово функції єпископа та пресвітерів нічим не відрізнялися.

Але з якогось часу на церковному Сході, крім рукопокладання, також з'являється миропомазання як його заміна (у IV ст. воно вже мало місце). Церковні історики пояснюють - у єпископа стало бракувати часу покладати на всіх руки. Чомусь на Заході у єпископа час на це був, але це окреме питання ; ). І, слід додати – рукопокладення (конфірмація) сприймається як живе і актуальне зіслання живого Духу, в той час як миро, яке може перебувати у пляшечці місяці чи роки, може спонукати до магічного сприйняття речовини мира та дійства миропомазання.

Що ми далі бачимо? Якщо на Заході рукопокладення (яке отримало назву "конфірмація") залишається, як свідчення прямого ("людського") зв’язку членів спільноти з її очільником-єпископом, то на Сході ця дистанція між вірянами та продуцентом мира через форму миропомазання, відсутність прямого контакту збільшується до космічної. Уже простий єпископ не має мира, не може його продукувати! Миро він отримує від найстаршого архієрея помісної церкви. Таким чином, у церковного центру з'являється можливість використовувати свою владу щодо підлеглих єпархій, які, як бачимо, втрачають наявну в ранній Церкві повноту благодатної присутности. Зараз це навіть відбувається в такій формі, що миро в Америку для громад Конст. Патріархату летить літаком зі Стамбулу, а для Московського – з Москви. При чому, і автономні церкви (Фінляндська, Чехословацька – від Конст. патріархату, Японська – від Московського) власного мира не мають.

Ситуація з миром в Україні аналогічна. Одним із символом самобутності Української Церкви було наявність мироваріння в Києво-Печерськй Лаврі і за часів підлеглости Константинополю (до 17 ст.), і у більш пізні часи. У поширеній церковній літературі замовчують такий факт, здавалось би, легкодоступний для церковних істориків: коли у нас припинили варити миро? Зустрічається, що варили до 1917 року – тобто, навіть у час, коли Київська митрополія була звичайною єпархією РПЦ. На Помісному соборі 2009 р. в Москві, коли обирали патріарха Кирила, митрополит Володимир умовою підтримки п. Кирила на виборах ставив повноту самоуправління УПЦ; наприклад, йшла мова про відкриття парафій УПЦ в місцях, де проживає українська діаспора. Також у своїй промові м. Володимир підняв питання про повернення до традиції мироваріння у Києві. Публічної відповіді на це звернення, можна сказати – офіційне звернення від повноти УПЦ – не було і немає.

Отже, питання з використанням мира, на жаль, сприяє уявленню, що джерело хрещальної благодаті – не в кожному щирому та віруючому серці, а десь далеко, в нашому випадку – у Москві. На цьому наголошує також видозмінений у ці дні пункт Статуту РПЦ про стосунки з УПЦ підтверджує: "УПЦ отримує миро від патріарха Московського і всієї Русі".

І ще цікаве про мироваріння можна почитати тут (текст 2011 р.): Чи не настав час Українській Православній Церкві відродити традицію мироваріння?

Facebook, 1 грудня 2017

Теги: