Знаю одного батюшку, який був капеланом на Домбасі десь з пів-року. "Як шкода хлопців,-казав він,- кожен день, кожну годину жити з відчуттям, що кожну хвилину тебе можуть вбити. Про це ніхто не говорить вголос, але знають всі.

Вийшов я одного вечора на прогулянку перед сном по території розташування. І так мені захотілося просто пройтись по травичці, а не туди-сюди відмірювати кроки по стежині, як той зек під конвоєм! Але тривжне відчуття чогось недоброго мене затримало. На ранок нас розбудив вибух. На тому місці, де мені так хотілося потоптати травичку, лежав труп собаки. Вона підірвалась на міні. Боже! Як я тоді дякував своєму ангелу-охоронцю!

Мої парафіяни ніколи так не молилися у зручному та просторому храмі, як наші солдати в якихось закапелках, де приходилося служити Літургії чи молебні. Вони мене навчили молитися всім серцем і з гарячою душею. Найстрашніше було відспівувати людей, яких буквально складали по шматочкам, а часом навіть обличчя не можна було розібрати - суцільна кривава маса...

Помоліться за наших хлопців, за тих людей, які там живуть. Їм дуже важко. Вони потребують підримки..."

Не благословляє Церква війну, не оправдовує Євангеліє жорстокості. Канони Поавославної Церкви забороняють священику проливати навіть кров тварин, а за вбивство людини забороняється служіння біля вівтаря.

Церква молиться за людей, які беруть участь у військових діях, які вимушені проливати кров, які страждають, ненавидять, вбивають... аби ті, хто вмирає, вмирали людьми, а ті, хто виживає, могли залишитись після війни людьми!

Facebook, 6 березня 2018

Теги: