Але тема війни, хочемо ми цього чи ні, наздоганяє нас щодня. Чиєсь горе не може не хвилювати нормальних людей. За минулий місяць на Сході України згідно офіційної статистики загинуло 9 чоловік. Ми знаємо їхні імена, співчуваємо близьким та рідним, їх фото показують по телебаченню та в Інтернеті, родинам загиблих поки що допомагає держава.... Звільнених нещодавно з полону українських солдатів урочисто зустрічав з квітами Президент України, близькі та рідні люди. Солдати теперішньої війни стають героями на прикладі яких будуть виховуватися наступні покоління дітей.

Наші батьки мали своїх героїв. Кожен радянський школяр знав, наприклад, про подвиг 28 панфіловців. На Бабаєвському полі, що знаходиться біля Москви, вони 16 листопада 1941 року зупинили 50 німецьких танків 18 з яких знищили ціною власного життя. Їхні імена закарбовані золотими літерами на числених обелісках і пам'ятниках, на честь героїв-панфілоців названо безліч вулиць у містах і селах бувшого СРСР.

Попри все те, ця історія - то ідеологічний міф про солдат, яких насправді не було. В 1948 році один із "героїв панфіловців", сержант Добробабін, виявився живим та неушкодженим. Він прочитав про "свій подвиг" в газеті і прийшов у відділок військомату отримувати "заслужену" зірку героя Радянського Союзу. Зважився ветеран на цей "подвиг" заради грошової винагороди, яка тоді ще додавалася до орденів та медалей.

Було проведено детальне розслідування справи на рівні військової прокуратури. В результаті чого стало відомим, що "знаменитого бою" 28 панфіловців з німцями взагалі не було. Ніякого сліду підбитих німецьких танків на місці ймовірної сутички не знайшли.

Вияснилось також, що герой цієїї скандальної історії потрапив під Москвою в полон, звідки дуже скоро втік до дому, де став на службу в німецькій поліції у своєму рідному селі. Добробабіна посадили на 15 років аби не псував своєю присутністю серед живих міф про "безсмертний подвиг панфіловців".

Відомий радянський журналіст Кривицький, який цю історію придумав, запевняв, що він все написав зі слів командира роти, той в свою чергу зізнався, що чув лиш поголос про бій, але точною інформацією не володів. Свою роту (100 чол.), яка в той день уся полягла на Волокаламському шосе, що проходило повз Бабаєвське поле, він не представив на звання героїв Радянського Союзу. Вочевидь тому що сам тоді дав драпа з поля бою.

Керівництво країни вирішило промовчати про виявлену фальсифікацію. Про хід розслідування цієї справи можна прочитати в Державному Архіві Росії, який доступний сьогодні для всіх.

Історія, якою захоплювались покоління радянських людей, виявилась брехнею.

Отже 28-ми панфіловців не було. Але був під Москвою Панфіловський полк (1000 чоловік). Після реального бою, який прийняли бійці цього полку 16 листопада під Москвою залишилося живими лиш 120 содат. Про них радянська історія нічого не повідомляє.

Як свідчать архівні документи, деморалізовані війська Червоної армії, які стояли на підступах до Москви, були покинуті командуванням і погано озброєні. Попри все те, вони не дали просунутись частинам Вермахту до важливої стратегічної точки на цій ділянці фронту. А заплановано було в той день згідно німецьких документів заглибитись вглиб радянської оборони Москви на 23 кілометри.

Ці два десятки кілометрів вартували життя цілого полку, що загинув за одну добу. А скільки ще було таких ділянок на лінії фронту, яка простягалася з півночі на південь на тисячі кілометрів? Імен цих солдат до нині ніхто не зможе назвати. Вони були відразу після цієї м'ясорбубки забуті.

Про 28 міфічних бійців знають всі. Про реальні подвиги і дійсних героїв в Радянському Союзі здебільшого мовчали. Рдянська міфологія війни - то суцільна брехня. Героїчні саги про одиничні подвиги мужності, головні персонажі котрих вмирали з іменем Сталіна на устах, створювались пропагандою в той час, коли радянські війська відступали. За спиною героїв-одиниць по типу Зої Космодем'янської чи Матросова... радянською пропагандою приховувались мільйони жертв злочинної сталінської "політики великої війни".

Сьогодні кажуть, що тоді необхідно було створити саме такий літературний символ, який би надихав на подвиг радянських солдат. Однак підручники по історії війни та офіційна російська пропаганда й до сьогодні стверджують, що це задокументована дійсність, а не якийсь лиш символ героїзму. Про мільйони реальних, стертих з полотна історї героїв в Радянському Союзі було строго заборонено говорити.

Хіба хтось згадує сьогодні про більше ніж 2.5 мільйони військовополонених червоноармійців, з якими німці не знали що робити, так їх було багато в перші місяці війни. В більшості випадків вони не здавались самі. Радянських солдатів без зброї та боєприпасів з наказом стояти на смерть (доки начальники штабів не втечуть), брали насильно в полон, а потім покидали в ямах помирати від голоду і хвороб, або просто розстрілювали. Хто з полонених виживав і повертався до своїх, рахувався в СРСР людиною третього сорту, яка не мала змоги вчитись у ВУЗах та працювати на кваліфікованій роботі. Загальна кількість радянських військовополонених за всі роки війни згідно даних військового історика Крістіана Шрайта становить 5.7млн. чоловік. До 80-их років вони не визнавалися державою як учасники бойових дій, і сприймалися в суспільстві на рівні з військовими злочинцями. Хоча військовополонені потерпали від війни не менше, а часто навіть більше, ніж солдати діючої армії.

Ніхто не знає також безіменних героїв київського, харківського.... та десятка інших котлів. Ніхто не зможе назвати по іменам всіх героїв оборони міста-героя Севастополя, яких командування кинуло напризволяще помирати в оточенні без їжі і боєприпасів...

По радянському радіо у ті часи постійно транслювалися послання Сталіна, який переконував свій народ в тому, що у всіх невдачах країни винуваті приховані вороги, німецькі шпигуни, які ховались на командних постах, в промисловості і сільському господарстві.... всюди, куди тільки може сягнути око, зачаїлася контра! "Невинний вождь-мученик" закликав виявляти "саботажників" і здавати "ворогів народу" у відповідні органи заради щонайшвидшої перемоги.

Сталін ще в 1937 році розпочав "генеральну чистку" у Генштабі, яка хвиля за хвилею до 1941 року винищила всю досвідчену та освічену військову еліту Радянського Союзу. Були розстріляні маршали Тухачевський, Якір, Блюхер... практично весь штаб військово-повітряних сил на чолі з генералом Смушкевичем. 23 червня 1941 року, коли німці перейшли кордони СРСР, був підданий репресіям досвічений командир прибалтійського військового округу маршал Мерецков. Залишатися на посаді військовим чинам вдавалося не більше шести місяців. Сталін боявся, що котрийсь із генералів очолить армію і відбере у нього владу, як це робили командири легіонів у древньому Римі. В результаті чистки маршалами та командувачами фронтів ставали "слухняні" фанатики такі як Тимошенко, Жуков, Павлов... які не мали ні військової освіти ні практичного досвіду ведення війни.

Вклоняючись перед "великим вождем", вони гнали на німецікі танки кавалерію, як це робив Будьоний а потім робили гучні "доклади" про уявні перемоги і фантастичні втрати ворога. Залишивши ворогу в перші місяці війни близько мільйону одиниць зброї та бойової техніки, радянські командири масами гнали людей у бій, озброюючи їх камінням, дручками, в кращому випадку лопатами чи однією гвинтівкою на трьох. "Зброю здобудете в бою...",- інструктували особовий склад політруки. Це було можливо лиш в тому випадку, коли в німецьких кулеметників закінчувались патрони. А на всіх радянських воїнів ворожих патронів точно не вистачить. В СРСР був безмежний людський потенціал. Як любив говорити маршал Жуков: "нічого страшного, баби ще понароджують"!

В 1941 році Червона армія була практично знищена. Сталінська тактика "малою кров'ю на чужій території", в яку вірила і яку сповідувала вся військова еліта СРСР, як в Символ віри, не спрацювала. Війна все таки проходила на території СРСР. Необдумані накази кривавого генсека призводили до колосальних людських втрат. Це був злочин тирана перед людством, державою і народом. В той самий час жодна людина з командного складу армії ні на йоту не сумнівалась в його "геніальності". А сумніватися власне вже й не було кому.

За спогадами маршала Ворошилова Сталін замкнувся в перші дні війни у на приміській дачі, і нікого до себе не підпускав, боячись військового перевороту. В той момент, коли Коба був готовий скласти повноваження, коли була можливість засудити його військовим трибуналом за дії, які призвели до втрат величезних територій держави та бецільне винищення особового складу армії, Ворошилов йому сказав: "Ви повинні нас очолити!".

Хіба це не справжня зрада військовими командирами свого народу?! Генерали-підлабузники не дивлячись на ріки крові продовжували вихваляти свого Вождя. Всі вони пізніше стали орденоносними "героями Радянського Союзу", і співали хвалебну оду своєму вождю, відголоски котрої й до нині чутно: "Сталін переміг війну!".

Пропаганда, виправдовуючи Сталіна, звинувачувала армію, в тому, що вона відступала, в саботажі та невиконанні наказів, переконуючи, народ, що у поразках на всіх фронтах винні лиш боягузи солдати та зрадники лейтенанти.

В умовах явної катастрофи Жуков ризикнув запропонувати Сталіну відступити за Дніпро та зайняти оборону на Лівому Березі. Сталін відповів: 'Ні кроку назад". В результаті цього наказу, радянські частини в районі Києва було взято у величезні кліщі. В київському котлі було безцільно забито 250-тисячну радянську армію.

В такій самій ситуації за один рік до цієї катастрофи, виявилась британська та французька арміїї в районі Дюнкерку (Бельгія). Найкраще на той час у світі Британське військове командування, маючи сумний досвід Першої Світової, дало наказ відступити. Військовим та цивільним флотом країни було врятовано 300 тисяч солдат, які пізніше з новими силами продовжили свою боротьбу з фашизмом. Їх імена донині пам'ятають британці. Їхній відступ названий Вінстоном Черчілем "нашою великою перемогою", адже було врятовано стільки людей, які на думку тодішнього британського прем'єра набагато важливіші ніж втрачені території або національна гордість.

В 1945 році в своїй знаменитій Фултонській промові Черчіль скаже про нову загрозу, яка нависла над світом, - комуністістів "що нічим вони не захоплюються більше, ніж силою, і нічого вони не поважають менше, ніж слабкість, особливо воєнну слабкість...
У цих країнах контроль за простими людьми нав’язаний зверху через різноманітні поліцейські власті такою мірою, що це суперечить усім принципам демократії...ніхто не може сказати, яка міра їхнього бажання обернути весь світ у свою віру...Комуністичні партії складають неабияку загрозу для християнської цивілізації, в основі якої лежить любов до ближнього та повага до особистості...."

СРСР то імперія зла, в якій проте жили добрі люди. Вони перемагали фашизм з надією, що після війни щезне разом з ним також і комунізм. Всі ці невідомі світу солдати-мученики, жертви злочинного безумства радянської воєнщини є насправді справжніми хоча й безіменними для історії героями ІІ Світової Війни!

Сьогоднішня війна на Сході України - то продовження тієї самої боротьби людяності та демократизму проти демонічної ідеології комуністичного терору. Здається саме цю ідею показали творці сучасної української героїчної саги під назвою "Кіборги".

Сьогоднішне покоління у великій мірі росте на американському героїчному епосі. Популярний фільм "Врятувати рядового Райана" то звичайна казка. Згідно сюжету цього фільму весь батальйон ризикує життям, щоб врятувати не генерала і не офіцера, а простого рядового солдата! Проте, ця героїчна сага демонструє головну американську ідеологему - в основі політики держави лежить повага до особистості.

Військові історики стверджують, що кількість солдат, про яких нічого не відомо в американській та британській армії часів Другої Світової вираховується одиницями і десятками. В радянському Союзі за даними спілки Меморіал їх число сягає більше мільйона чоловік!

Лиш за часів Брежнева, який сам був фронтовиком, владою було дозволено встановлювати пам'ятники Невідомому солдату. Вони відразу з'явились мало не в кожному населеному пункті. Ці числені пам'ятні знаки уособлювали в собі мільйони нікому крім Бога не відомих людей, яких ніхто навіть не поховав по-людськи. Попри те, солдати виконали свій обов'язок справжньої Людини, котра живе на цій землі: "Немає більшої тої любові, якщо хтось душу свою покладе за друга свого". Можливо імена цих невідомих історії героїв написані на небесах і вони сьогодні моляться за нас?

Сучасні герої АТО то здебільшого реальні люди, які пишуть нову історію нової країни. Ті, хто з них вижив, потребують перш за все людяності та любові, а хто відійшов до Бога, нашої молитви, так само як і мільйони відомих та невідомих солдатів нашої минулої війни!

https://video-frt3-1...

Facebook, 15 травня 2018

Теги: