Як воно жити тоді, коли ти осяг глибину того всесвіту, який гине на очах? І який ти любиш – не тому що він твій (бо він не твій), і не тому, що це світ твоєї молодості (бо наша молодість була в інших світах), а тому, що в ньому надто багато всесвітньої правди. Почуваєш себе як легіонер Риму, що у 5-му столітті опинився десь у Британії чи у Північній Галлії. Занепадає світ, де надто близько вкорінились істина і свобода.

Але, зрештою, «занепад Європи» я читаю з іронією. Вона «занепадає» 200 років, і щось надто добре виглядає. Інша справа – ТЕПЕР ми є тими, хто РЕАЛЬНО відповідає за долю Європи. Зараз саме на НАС лежить тягар оборони Європи – не тільки зі Сходу. Європа чекає на Смисли, ідеї, перспективу. І якщо є в нас якийсь смисл – настає час його виявити.

Це ми зможемо тоді, коли ми не будемо тупо копіювати – і не будемо тупо відмежуватись. Україна, яка тупо імітує Захід – гине. Україна, яка стає собою і приймає на себе відповідальність за долю нашого дому – Європи – має багато чого сказати. І ці смисли – є.

Трошки цитат у вільному переказі із статті для тих, хто не читає англійською. У статті дуже багато побічних і цінних думок.
_______________________________________________
Є три версії Європи:
-- повоєнна Європа після 1945,
-- Європа прав людини після 1968,
-- об'єднана Європа, що постала після завершення Холодної війни.
Всі три Європи зараз опинились під загрозою.

Повоєнна Європа – первинний фундамент Європейського проекту. Це Європа, що пам'ятає жахіття та руїну Другої світової війни, Європа, що вже жила у постійному страху війни (особливо ядерної) – і мала суворий намір не допустити її, бо така війна була б останньою.
Перша ознака кризи повоєнної Європи прийшла у 1990-і, коли Югославія сповзла у хаос, незважаючи на панівне переконання, що велика війна на континенті вже ніколи не можлива.

Повоєнна Європа загинула у наш час. Для молодих поколінь Друга світова – це дуже давня історія. Фукуяма мав рацію: ми живемо у епоху кінця історії, тому що минуле вже нічого не важить для теперішнього. В найкращому разі, молоде покоління Європи пасивно сприймає уроки історії. Але в той же час це покоління нездатне мислити історично. У добу Інтернету, держава втратила більшу частину своєї монополії на виховання громадянина.

Один з парадоксів революції у комунікативних технологіях – тоді як молодше покоління спілкується більш інтенсивно, ніж будь-яке інше попереднє, вони (молоді люди) розмовляють в основному зі своїми ровесниками. Постійні балачки у чатах – не допомагають передати досвід попередніх поколінь.

Два інші чинники підривають цементуючу силу спогадів про Другу світову у сучасній Європі.

1) покоління, що пережило війну, вже померло.

2) для більшості біженців і мігрантів, що прийшли у Європу ззовні, Друга світова – це не ЇХНЯ війна. Для сирійців «війна» - це розбомблене Алеппо, але не палаючі Дрезден і Варшава.

Повоєнна Європа впала – тому що більшість Європейців приймають мир як належне, тоді як весь світ перетворюється на небезпечне місце і США вже не зацікавлені у тому, щоб захищати Європу. Наполягання Брюсселя, що вважить саме м'яка сила, а військова міць – застаріла – звучить фальшиво навіть для тих, хто це каже. Таким чином, повоєнне мислення Європи стало її вразливістю, радше ніж перевагою. Повоєнна Європа вже не значить «Європа як мирна сила», але значить – Європа нездатна захистити саму себе.

Європа-1968 – Європа як пост-1968-проект теж занепадає. Європа -1968 – це Європа прав людини і особливо – Європа прав меншин.

(Власне, те, що часто називають постмодернізмом – є нічим іншим, як ідеологією 1968 року, або Європою-1968. Саме 1968 рік символізує всі ті властивості, які приписують постмодерну – WW).

Найпотужніший висновок 1968-го у європейській свідомості – держава не тільки захищає своїх громадян, але й загрожує їм. Неймовірне досягнення 1968-ків – вони навчили європейців сприймати державу очима найбільш врахзливих і переслідуваних груп у їхніх суспільствах. Цей революційний поворот способу, у який європейці відчували світ і свою роль у світі – був наслідком процесу деколонізації та глобального поширення демократичних уявлень. Якщо можна було б визначити пост-1968-Європу одним словом, це було б слово «інклюзія».

Драматичні демографічні та соціальні зміни європейських суспільств протягом останніх десятиліть поставили під загрозу самі більшості – тих, хто мають все і відтак бояться всього, хто становить найбільшу силу європейської політики. Загрожені більшості виражають наразі питомий страх, що вони стають лузерами внаслідок глобалізації і особливо внаслідок нового великого переселення народів.

Політику загрожених більшостей характеризує те, що коли вони голосують, вони уявляють майбутнє, де вони будуть меншиною у власній країні, де їхня культура і стиль життя опиниться під загрозою.

Якщо ліберали будуть ігнорувати ці страхи, або висміювати їх – це буде найбільшою політичною помилкою. У демократичних суспільствах єдина важлива реальність – це те, що ми сприймаємо (не те, що "є обєктивно", а те, що люди хочуть бачити і думати - WW).

Багато політичних рухів, що досягають популярності зараз – ведуть мову в основному про права більшості і зокрема, їхні культурні права. Більшості наполягають, що вони мають право вирішувати, хто належить до політичної спільноти, і захищати свою власну культуру більшості.

Криза мігрантів 2015 року – стала поворотним пунктом у ставленні європейських суспільств до глобалізації. Це позначило як кінець Європи-1968, так і в певному сенсі кінець Європи-1989. Ми є свідками того, що єдина згода, укладена колись, розпадається.

Симптоматично, що молоді європейці є набагато більш толерантні до сексуальних меншин, ніж старші, але коли мова йде про мігрантів, старші і молодші європейці однаково ставляться до мігрантів як до загрози.

Криза біженців – це було 11 вересня 2001 року для Європи. Точно так же, як теракт 11 вересня змінив ставлення американців до світу, криза мігрантів змусила європейців поставити під питання деякі із їхніх позицій щодо глобалізації.

Криза мігрантів також призвела до запитання про реальність єдиної Європи після 1989, не просто тому, що схід і захід Європи зайняли дуже різні позиції щодо того, що вони винні іншим народам у контексті кризи біженців, але тому що це відкрило існування двох дуже відмінних Європ, як щодо культурного та етнічного розмаїття, так і щодо питання міграції

(так, західні аналітики щось дуже тупі ідіоти, коли мова заходить про те, що на схід від Берліна і Венеції. Доходить приблизно років за тридцять. Бо їхні дурники наші мови не вчать, а наші дурники не доносять їм адекватної інфи. А розумників щось скрізь катма – WW)

Іронія історії в тому, що на початку ХХ століття Центральна та Східна Європа (туди ж і Україна – WW) – була найбільш розмаїтою частиною континенту. Зараз це – екстремально етнічно однорідний регіон.

Тоді як сучасна Західна Європа стурбована питанням, як інтегрувати зростаюче число іноземців, що прибувають до їхніх країн, зокрема, із культурно дуже відмінних суспільств, Центральна Європа стурбована викликом тренду, що молоді центрально-європейці виїжджають на Захід. Коли Захід намагається дати раду з розмаїттям, Схід Європи намагається впоратися із депопуляцією. Масова еміграція на Захід – джерело демографічної паніки у Центральній Європі, навіть хоч це виражається через істерики стосовно біженців. Насправді, набагато більше східних європейців залишили їхні країни унаслідок кризи 2008 року, ніж всі біженці, що приїхали через війну у Сирії.

Імператив імітації - основна риса політики Центральної і Східної Європи.

За два десятиліття після 1989 року політичну філософію посткомуністичної Східної і Центральної Європи можна підсумувати одним імперативом: «Наслідувати (імітувати) Захід!». Процес називався різними іменами – демократизація, лібералізація, розширення, конвергенція, інтеграція, європеїзація – але мета посткомуністичних реформаторів була проста. «Вони бажають, щоб їхні країни стали схожі на Захід». Це включало імпорт ліберально-демократичних інституцій, застосування західних політичних та економічних рецептів, схвалення на публіку західних цінностей. Імітацію ширше розуміли як найкоротший шлях до свободи і процвітання.

Європа більше не поділена між комуністами і демократами. Вона поділена між імітаторами та тими, кого імітують.

Але проведення політичних та економічних реформ засобами імітування іноземних моделей має набагато більше поганих моральних і психологічних наслідків, ніж це очікували. Життя імітатора неодмінно поєднує почуття неадекватності, нижчості, залежності, втраченої ідентичності і недобровільної нещирості. Імітатори – ніколи не є щасливими людьми. Вони ніколи не володіють своїми успіхами – вони володіють лише своїми промахами.

Перша Європа, повоєнна Європа, занепадає, тому що пам'ять про війну затухає і це робить свій внесок у нездатність Європи захистити себе.

Друга Європа, Європа-1968, занепадає, тому що Європа меншин досі намагається знайти шлях задовольнити вимоги більшостей щодо захисту їхні культурних прав, так, щоб при цьому уникнути обертання демократії на засоби виключення (ексклюзії).

Європа-1989 занепадає, бо східні європейці більше не хочуть імітувати Захід, щоб Захід їх судив і оцінював, але радше хочуть будувати контр-модель.

Чи це значить, що Європа неминуче розпадеться?

Фаталізм буде помилкою.
Це значить, що Європа повинна інвестувати у свою збройну здатність і припинити приймати американські гарантії безпеки за належне.

Це також значить, що так само як у 1970-1980-х європейські демократії успішно дерадикалізували крайню лівицю та інтегрували деякі з її легітимних вимог до мейнстріму, це ж саме слід зробити із крайньою правицею. Люди, що зараз налякані радикальними ідеями, що виходять від крайніх правих, повинні згадати як багато центристів у 1970-х ставились до німецьких анти-істеблішментських лівих таких як Йошка Фішер – пізніше німецького міністра закордонних справ – як до загрози капіталістичному, демократичному Заходу.

І переходячи до відносин Сходу і Заходу Європи, виклик – знайти шлях суворої критики авторитарного повороту на Сході без наполягання на тому, що наслідування Заходу є єдиний смисл демократії, і без наївного уявлення, що відданість демократії можна придбати за кошт фонду солідарності ЄС із Брюсселя.

70 років тому, Європі вдалось дивовижним чином обернути руїну Другої світової на фундамент свого мирного проекту.

Вона змогла обернути гнів проти істеблішменту 1968 року на політичний прогрес.

Вона досягла успіху принаймні на 20 років у об'єднанні Європи, що була розділена 50-ма роками Холодної війни.

Якщо Європі вдалось обернути стільки вад на успіх, можна принаймні сподіватись, що вона змогла досягти такого ж чуда знову і тепер.

3 Versions of Europe Are Collapsing at the Same Time

Facebook, 29 липня 2018

Теги: