Чи може людина, коли її призиває Бог, вибирати де їй зручніше спасатись: там вина не п’ють, а там обрізуються, і таке нам не підходить, а от там менше вимагають і гарніше служать, туди й підемо? Коли апостола Матвія чи Петра покликав Христос за собою, вони пішли за Ним без зайвих запитань. "Ніхто бо не може до Мене прийти, як Отець, що послав Мене, не приведе його, і того воскрешу Я останнього дня" (Ін 6, 44).

Та й між чим і чим він мав вибирати і чи могли йому взагалі пропонувати подібні варіанти релігій? Західна Церква розійшлася зі Східною вже після смерті Володимира. Підконтрольна Римському папі територія Європи тоді була диким Заходом, на якому хазяйнували племена франків. Навряд чи це можна назвати західною цивілізацією. На Сході було схоже бродіння народів. Іслам проходив лиш перші стадії свого становлення. Мусульманська культура тоді ще не означила границь свого впливу. А для того, щоб стати іудейським прозелітом, потрібно було відмовитись від свого національного коріння.

На той час вибір релігії визначав статус держави. Всі напівдикі народи Європи налагоджували стосунки з Імперією і намагалися таким чином заручитися її підтримкою в боротьбі за владу з іншими племенами, що постійно мігрували по території Євразії з метою грабунку і наживи. Це був перш за все політично вмотивований вибір ватажка норманів-русів Володимира в боротьбі за владу, адже він сам, будучи спочатку Новгородським князем, вбивав претендентів на Київський престол, і боявся, що так само вчинять з ним.

Візантійський історик Х ст. Якх’я описує боротьбу за владу, яка відбувалася в той самий час між візантійським імператором Василієм та узурпатором Вардою Фокою. Імператор найняв варяга Володимира для впокорення Варди і не розрахувався за послуги з нашими пращурами-варварами.

Володимир у відповідь захопив візантійський порт Херсонес та погрожував перехопити всі торгові шляхи греків через Чорне море. Лише це змусило імператора прислати Володимиру свою сестру Анну, церковний притч, та все необхідне для богослужіння. Тепер із свояком візантійського імператора повинні були рахуватися політичні опоненти Володимира.

Звичайно ж, крім зовнішніх та внутрішніх політичних обставин, у князя Володимира було дещо особисте, що неможливо описати в історичних хроніках. У святого князя був такий самий вибір, як і у всіх людей, що стоять на порозі храму – або ти стаєш людино, або озвірієш вщент. Глибина особистості святого князя розкривається в його покаянні; а хрещення, тобто входження людини в Церкву, відбувається саме через покаяння.

Князя не даремно в народі називали «красне сонечко». Він вирішив під впливом Євангелія відмінити смертну кару і відпускати злочинців на волю, виділяючи їм до того ж певну грошову допомогу. Це був утопічний проект, але він говорить про неофітську ревність християнина, який намагається почати нове життя за Євангелієм.

Особистістю князя Володимира сьогодні оперують безліч церковних і нецерковних політиків. Сталін, створюючи модерну радянську ідеологію, в 1945 році підняв міф про єдину неділиму Русь з глибин історії. На жаль, Церква й до сьогодні припудрює цим фальсифікатом політичний труп радянської імперії, який відлякує безліч людей. Церква повторює застарілі міфи, якими Російська імперія підпирала свою владу в той час, коли для всіх було зрозуміло, що вони далекі від Євангелія і власне від Церковного Передання.

Ми нині святкуємо 1030-ліття Хрещення Русі. Того політичного утворення, яке загинуло в результаті кровпролитних війн між нащадками Володимира вже через декілька десятків років після свого заснування. Орда завойувала Русь малими силами у 1240 році. У складі її армії були присутні руські князі, які допомагали "язичникам" вирізати своїх братів християн в обмін на владу.

Ординці не мали на території Русі своєї адміністрації. Вони доручали місцевим князям, які такою ціною купляли ярлик на владу, збирати данину і привозити її в свою столицю Сарай. В разі непокори татари наїзджали на Русь і допомагали "своїм людям" наводити порядок.

Таким князем- збирачем ясиру був один із засновників Москви князь Іван Данилович Калита. Він був нащадком князя Юрія Долгорукого, який вщент зруйнував Київ і на кошт пограбованого майна киян розпочав будівництво Москви. Призвісько Калита князь Іван отримав за свою справну службу Орді. Слово "калита" означало "кошіль для грошей" в яку збиралася данина. В 2001 році він був причислений РПЦ до лику святих.

Церква на землях зруйнованої Русі залишилася живою. Ні не тому що князі руські були такими благочестивими і не тому, що татари боялися "руських шаманів" (православне духовенство). Орда офіційно не чіпала православних храмів тому що це загрожувало політичним тиском на татар Константинополя, в якому панували тоді могутні торгові династії Генуї та Венеції, з якими вони торгували та разом воювали проти турків. Митрополити руські були переважно греками, що призначалися Констинополем. Тому грецьку Церкву боялися чіпати як місцеві князі, так і Орда.

Сьогодні необхідно тверезо визнати - немає нині ніякої Русі, це просто політичний міф, а є нові держави, які Божим промислом постали на її руйновищі. Церква має дивитися не в історичну могилу Русі, а в майбутнє, на тих людей, які вже встигли вирости в Україні і проповідувати Євангеліє для них, а не користуватися амвоном для пропаганди ідеології "святої Русі". Ми, християни, покликані Богом любити людей серед яких ми живемо, - а це по суті країна в якій ми живемо.

Радість свята Хрещення Русі не має перерости у ейфорію - разом нас багато, нас не подолати! Господь назвав християн сіллю землі. Іоанн Златоуст каже що ця сіль то є розсудливість і тверезість духу.

Вперше це свято святкувалося в Києві за ініціативи місцевого духовенства та мирян у 1888 році. Це було свято Києва! Нині це всукраїнське свято.

Радісно звичайно, що так багато людей приїхало в цей день у Київ. Але й сумно, що в три рази більше майже щомісяця, якщо не частіше, збирає людей в тому ж таки Києві надзвичайно популярний серед сучасної молоді сектантський "проповідник" Мунтян.

А що ми сьогодні зробили для того, щоб нас зрозуміла молодь, наше майбутнє? Нажаль ми відносимось до суспільства в кращому випадку "насторожено" в гіршому, зверхньо як до "пропащого покоління". Нормальні сучасні люди нас сприймають в кращому випадку як маргіналів, а в гіршому, взагалі намагаються не звертати уваги на наші "заходи". Ось про це ми мали б теж подумати в цей святковий день!

Можливість ходити до храму то є дар Божий, який ми не заслужили. Історичні факти свідчать, що нашу Церкву Господь зберіг у середньовічній руській різні, завдяки зв'язкам з Константинополем, і зберігає нині у вже сучасних міжправославних конфліктах.

Facebook, 27 липня 2018

Теги: