"...Очікуємо, що Церква прийме нас зачумлених, гірких, розсварених з усіма нашими мріями, з нашими матюками, зрадами і героїчною всупереч всьому любов'ю до Життя.
З книжкою в одній кишені і пляшкою пива в іншій.
Нас - не театральну примару сентиментальних спомінів про те, чого нема і не буде вже ніколи.
Очкуємо від Церкви зустрічі з Реальністю..."


На більшій частині території України (говоримо зараз про Україну за межами Галіції - хоча і про Галіцію теж) Католицька Церква більш-менш рівноважно представлена обома традиціями власного права - києво-візантийською і латинською. Трудно не помітити тенденції успішного зросту Католицької Церкви латинського права, вона бо з великими труднощами, які подекуди ще не подолані, дає собі раду інкультуруватися в український контекст, завдяки чому стає і прийнятною, і привабливою - особливо для української молоді, яка наново створює свій християнський вибір.

Натомість Києво-візантийська традиція Церкви власного права, тобто те, що з австрійської подачі називається Греко-католицькою Церквою, яка повернулась в Україну з вигнання або вийшла з підпілля, вважала, що для неї інкультурація в український контекст не потрібна, бо вона репрезентує джерельну українську релігійність і культуру, ту, що переховувалася від переслідувань в діаспорі.


Тепер вже видно, що таке міркування є потужною і ледь не фатальною помилкою. "Скарбниця української традиції", яку плекалося чи то в Канаді, чи в Аргентині, чи в Чикаго, чи у вишуканій Римський Климентині серед мозаїк Софії Римської, - є, безумовно, незрівнянною релігійною і культурною цінністю української історії. І є Божим благословенням, що саме там і саме так воно було збережено і повернено, як найважливіший Божий дар, тоді, коли почалося відродження нації.


Але сама нація, яка пройшла через пожежу війн 1917 - 1921 років, більшовицькі репресії, катастрофу Голодомору, божевілля пацифіікації, м'ясорубку фронтів ІІ Світової, рабське невільництво і без'язикість дозрілого соціалізму, бандитське панування від "перестройки" і аж дотепер, - сама нація через все це змінилася дуже суттєво. І тепер традиційні релігійні і культурні цінності, які так дбайливо зберігалися у діаспорі, повинні були би бути інкультурованими в контекст нації, яка пережила жахіття ХХ сторіччя.

Модель, яку здійснює місіонер-конкістадор, полягає на тому, щоби притягнути, підтягнути і втягнути контекст/середовище до ідеї, в якій на момент здійснення місії зосереджена істота християнства у форматі і масштабі самого місіонера: він є зразком і все повинно бути підкорене під ноги його, бо ж він сам підкорений Христові.

Модель, яку здійснює після ІІ Ватиканського Собору місіонер-євангелізатор, полягає на прискіпливо старанному перекладі Євангельського благовісту, євангельської звістки/керигми, євангельських цінностей на мову того середовища, якому благовіствується - у наслідок чого відбувається адоптація вічних євангельських цінностей середовищем і контекстом здійснення місії з відповідним переображенням самого середовища і контексту.
Що і є метою і сенсом місії.

Наприкінці 80-их та у 90-і роки в український контекст входилося так, начебто він був без суттєвих змін той самий, що і за часів Митрополита Андрея. Начебто суттєвих змін з часів Грушевського, Винниченка і Скоропадського не відбулося. І треба тільки продовжити з того місця, на якому обірвалося.

Саме така позиція привела до того, що несвідомо і бажаючи зовсім іншого, місіонери почали діяти за моделлю конкістадорів: Україна має бути і буде пристосованою до зразків християнства з фамільних скринь діаспори!


І Україна може й хотіла би того - та й у святковий одяг бабці-діда влізти було би можна, але лише задля карнавалу або тематичних календарних святкувань.
Тобто не для повсякденного життя.

За тією ж самою моделлю відбулася спроба ввести в український контекст західні ордени монахів і монахинь, перейменувавши їх у "чин східного обряду" або "чин в УГКЦ". Від того "перейменування" необхідна інкультурація не ставала більш вдалою і результативно - здавалось би після єзуїтських ножиць Добромильскої реформи це повинно було би назавжди стати ясним! Та й місія так само не просувалася вперед, її результати були в'ялими і контроверсійними.


Підозрюю, що намагання створення відокремлених орденів "подібних до іночества східної традиції" було помилковим, бо механічним і формальним. Якщо би монахи-місіонери, що належали до західних Орденів, терпеливо поступово і всім своїм щоденним життям робили переклад свого уставного буття на мову української історично традиційної аскези і духовності, тоді би народження нового типу монашества - орденського, але інкультурованого, - відбулось би в природній способ. І не повстало би безлічі проблем, коли літургічні відправи начебто узгоджені з літургічним уставом київської традиції, але всі при тому знають, що правиться служба чужими людьми, ба, навіть якщо вони з народження місцеві.

В той самий час Католицька Церква латинського права найпростішим способом перекладає свій містичний контент на мови сучасної української душі і має свій успіх, який стає все більшим і помітнішим. Бо сказати українцю, який вже в третьому покоління не знає азів християнства і традиції якого пішли у землю разом із родичами, замученими голодомором, що той або інший звичай "не наш" і "не притаманний нашій традиції" - воно може і добре, але трохи смердить снобізмом лощеної гладенької діаспори, що вона може і дасть пожертву в декілька долярів, але за умовою, якщо тутешні українці будуть чемно поводитися. Тобто - не розчарують. Тобто - будуть відповідними тим традиціям, які вдалося вивезти і заховати від знищення в скринях.

А українцю сьогодні потрібні не стільки доляри - можемо самі поїхати і собі заробити, - і навіть не краса і пиха того, що через діаспору спаслося.
Сучасному українцю, українцю сьогоденню потрібне повернення власного обличчя, яке би нічим не відрізнялося від його природного та й не було би тимчасовим макіяжем і перевдягненням в концертні шаровари з вишиванками.

Чого ми очікуємо від тої Церкви, яка має мужність називати себе Вітчизняною Христовою Церквою?


Ми очікуємо від неї чуда повернення нам нашого - натурального і притаманного - образу і імені. Не реконструкторського, не реставраторського, не карнавального, не задля погратися і піти собі жити щоденним життям. Очікуємо образу і імені, яке ввело би кожного з нас - зокрема і всіх загалом - у поточний сучасний український побут як без відриву від корінь,так і без екзотичної опозиції світовому контексту, мовляв, "всі гейропа - а ми від Бога оряни-українці з трипільскою відзнакою".
Нам не потрібне церковно-християнське фентазі так само, як не потрібне фентазі рідновірівських маячінь.


І саме тому сьогодні ми допускаємо до себе ту Церкву, яка заговорить з нами - не з тим, що їх вона про нас сама собі придумала.


Заговорить з нами - такими, якими ми є, і не буде оплакувати нас, бо ми на її погляд нещасні, скалічені, нечемні, невиховані - і нас треба в усьому перенавчати і переформовувати. Заговорить з нами нашою сьогоднішньою мовою - мовою Стуса, Костенко і Мариновича - але в равній мірі мовою Подерв'янського, Любки, мовою мереж, фб - і ВКонтакті, а навіть і мовою Однокласників. Мовою геймерів і падонкаф - українським! - інтермовленням плюралістичної української реальності, яку ми бережемо, як знак нашої ідентифікації і приналежності до живої спільноти.

Очікуємо, що Церква прийме нас зачумлених, гірких, розсварених з усіма нашими мріями, з нашими матюками, зрадами і героїчною всупереч всьому любов'ю до Життя.


З книжкою в одній кишені і пляшкою пива в іншій.
Нас - не театральну примару сентиментальних спомінів про те, чого нема і не буде вже ніколи.
Очкуємо від Церкви зустрічі з Реальністю.
Відгук в нас ВЖЕ Є.

Чи готова Церква породити з себе те, що випроводить той відгук назовні - і їй назустріч?

Facebook, 9 серпня 2018

Теги: