"Намагатимусь говорити про цей красномовний жест, памятаючи, що це Предстоятель моєї Церкви, за якого щоденно молюсь. Однак честь і совість більшості віруючих і невіруючих українців, простих священників і прихожан, що люблять православну Церкву або симпатизують їй, сьогодні в небезпеці. Цим вчинком була виявлена неповага до більшості громадян, що віддають належне авторитету нашої Церкви...

Душа засмутилась не від самого вчинку, а від того холодного, але при цьому не тверезого духу, в якому це було зроблено...

Замкнуті в шорах обмеженої в своїх поглядах на світ і передбаченої у своїх проявах ідеології “русского мира”, ми, правослані, не помічаємо, що насправді так само зверхньо ставимось до навколишнього світу...

Я, як колишній семінарист нічому не здивувався, бо безпосередньо зустрічався з церковною бюрократією і властивим для неї, як і для будь-якої іншої системи людських стосунків, цинічним ставленням до особистості...

Порча церковної бюрократії в тому, що підлеглі відчувають відповідальність перед людьми, які часто не відчувають своєї власної відповідальності перед Богом, хоча від Бога мають законну владу в'язати і рішити...

За радянських часів КГБ до кожного архієрея приставляло уповноваженого, який приймав всі життєво важливі рішення, а архієрей лишень виконував вказівки та відігравав якусь «декоративну функцію». Напевно, ця звичка оглядатись на владу сусідньої ще "совєтської імперії" є причиною такої безпорадності нашого духовенства в нинішні «неординарні» часи...

Одне діло єпископат як благодатний орган Церкви, а зовсім інше потворна пострадянська система керування Церквою, якою, як на мене, до сих пір намагається безсоромно користуватись в своїх інтересах світська влада сусідньої держави. Наші нинішні архієреї майже всі родом з СССР, але це не ярлик. І Церква від того не втратила своєї повноти...

Митрополит цим вчинком нічого не підкреслював, ніякої політичної позиції не виражав. Він монах, що довгий час подвизався в Троїце-Сергієвій Лаврі і просто виконав послух «згори», тобто з Москви: цей посил йде саме звідти. Він був абсолютно спокійний і, напевно, переконаний, що несе мужньо свій хрест, як майже святий архієрей гнаної церкви, там, в вертепі політичних пристрастей поміж безбожниками і єретиками в окупованій агарянами-американцями Україні...

Я впевнений, що митрополит ні з ким не радився, бо навряд чи більшість архієреїв, священиків і мирян такий жест зверхності благословили б, він просто отримав вказівку, яку виконав з вірою, що його в скрутний момент не покинуть. Він дуже послідовно веде своїх чад на хрест, як овча на заколення, нічим особисто не ризикуючи, бо ж він – герой Святої Русі.

УПЦ немає соборної процедури рішення питань, і поки що не може бути, тому що Патріарх сусідньої держави керує своїм вірним послушником-митрополитом без врахування інтересів українських вірян. Я щось не пам’ятаю, щоб керівництво УПЦ зверталося до своєї пастви, до рядових пастирів за порадою, чи хоча б з роз’ясненням ситуації. Ось це особисте ставлення, чи то відсутність ставлення, зневага до людей, як на мене, визначальна риса в цій ситуації.

Паства митрополита потрапляє під абсолютно справедливий різець суспільної думки, і не знає, що і як правильно відповісти. Вона схожа на покинутих в гарячій точці солдат, які не мають зброї, хоча й до бою готові, починають втрачати дух. А пастирі в перший-ліпший момент дадуть дьору, їм є куди і з чим і на чому...

Мова жестів митрополита Онуфрія

Facebook, 14 листопада 2018

Теги: