У статуті Великого князівства литовського 1588 зазначено три народи: литвинський, русинський і жамойтський.

Литвини — це слов'янське населення півночі Великого князівства Литовського, і це переважно таки сучасні білоруси (може частково також інші дрібні народності, які в той час існували). Цей же термін вживався на позначення всього населення ВКЛ, незалежно від етносу і релігії.

Жамойти — це балтійське населення крайньої півночі ВКЛ, на узбережжі Балтійського моря. Первісно воно було язичницьким, а в 15-16 столітті навернене у католицизм. По суті, це і є сучасні литовці, і це зовсім не литвини у часи ВКЛ.

Втім, є одне «але». Сучасна литовська мова складається з двох груп діалектів: жамойтської та аукштайської. От носії другої групи діалектів, що поширена якраз на півдні сучасної Литви, цілком імовірно, що в часи ВКЛ могли називати себе «литвинами» (якщо їх не об’єднували з жамойтами, адже їхній ареал значно більший за жамойтський, тож їх не могли просто не назвати у статутах). Тобто, по такій теорії, литвинами себе називали як балтійці з сучасної території Литви, так і слов’яни з сучасної території Білорусі. І литвинською мовою у ВКЛ називалася як балтійська мова, так і слов'янська мова... Причому друга іноді протиставлялася русинській, а іноді об'єднувалася з нею. Після влиття територій у Польщу назва закріпилася за балтійською мовою, можливо тому, що Польща хотіла підкреслити зв'язок назви Великого князівства Литовського із балтійською княжою династією Гедиміновичів, а не з слов’янами-литвинами.

Русини (або рутени, або руські) — це предки сучасних українців, причому всіх. Тобто це власне і є український етнос, який вже був цілком сформований у 15-16 столітті і протиставляв себе як литвинам-білорусам, так і московитам, новгордцям й іншим народностям на схід від ВКЛ. Просто використовувалася інша назва. Парадоксально, що цю самоназву зберегли лише закарпатці, які ніколи у ВКЛ не входили.

З мовою не так просто, адже сучасна українська була за фонетичним принципом сформована з живих народних діалектів середини 19 століття, а русинська (рутенська, руська) мова 14-18 століття — формувалася на основі давньоруської, тобто містила багато архаїчних слів і конструкцій, і це був «високий» стиль мови православної шляхти і козацтва. Пізніше православ’я в Польщі стало переслідуватися католиками, і, зрештою, русинська була там практично винищена (бо уніати в богослужінні користувалися тією ж староболгарською, а не русинською). А на українських територіях, окупованих Російською імперією (народом ця окупація часто сприймалася як звільнення від католицької влади, яка переслідувала православних русинів), сталося те ж саме нищення літературної мови, тож ми маємо перерву десь у сотню-дві років, коли чіткого літературного варіанту української мови не було, і в якості літературної українці користувалися російською, польською і староболгарською (церковнослов’янською).

Для тих приколістів, які вважають русинську/литвинську мову ВКЛ предком сучасної російської, ось текст сучасними українськими літерами зі статуту ВКЛ 1566 року:

«Во імя Бож'є стан се ку вічной паметі тоє то речи, кгдиж всі справи с часом с паметей людскіх спливають і в забитіє пріходять, для того то єсть винайдено, аби пісмом об'яснени билі ку відомості потом будучим».

А ось текст із московської царської грамоти 1558 року:

«І аз царь і Велікій княз Іван Васільєвіч всєя Русі Ґріґорья Анікєєва сина Строґанова 9 пожаловал, велел єсмя єму на том пустом мєсте... городок поставітє, ґде би мєсто било крєпко і усторожліво, і на ґородє пушкі і піщалі учініті, і пушкарєй і піщальніков і воротніков вєлєл єму устроіті собою (т.є. на своі срєдства) для бєрєжєнія от Наґайскіх людєй і от іних орд».

Очевидно, що перший текст з сучасною російською (і мовою московського князівства 16-17 століття) не має нічого спільного. І, якби нас не окупувала Російська імперія, то літературна мова у нас могла б і досі бути приблизно такою, як у статуті ВКЛ :-) А так маємо за основу літературної мови просторіччя українських кріпаків 19 століття, а не витончену мову української православної шляхти і козацтва.

Кумедно, що сучасні литовці делікатно називають русинську мову «канцелярською слов’янською», а росіяни — «западнорусским языком». Українці називають її староукраїнською або руською, а білоруси — старобілоруською або литвинською. У принципі, усі назви коректні, але слід розуміти, що це була єдина літературна східнослов’янська мова того часу і що вона не мала нічого спільного ні з сучасною литовською, яка взагалі до іншої мовної групи належить, ні з церковнослов’янською, яка належить до іншої (південної) підгрупи слов’янських мов.

У Московії та Новгороді літературною була саме церковнослов’янська — її московський ізвод, тобто мова іноземна (болгарська) стосовно місцевого населення, а народна мова звалася «российская». У ВКЛ болгарською церковнослов’янською теж користувалися, але лише для богослужбових потреб і в іншому ізводі — київському. Причому саме цей київський ізвод став основою сучасної літературної російської мови, бо його прийняв за основу патріарх Нікон, коли робив свою церковну реформу, тож єдиний нащадок ісконного московського ізводу церковнослов’янської зберегли лише старообрядці, а те, чим користуються у РПЦ — це нащадок київського ізводу (спершу це була «ніконівська» церквнослов’янська, потім після чергових реформ і змін — «синодальна», ну і наприкінці 20 століття її ще більше русифікували, тож тепер це суто російська церковнослов’янська). На території України ж всюди користувалися нереформованим «чистим» київським ізводом аж до часів Петра Могили, а згодом він зберігався лише на територіях Польщі та Австро-Угорщини, а на зайнятих Росією територіях поступово впровадили російський «синодальний» варіант. Нині традиційне київське читання зберегли лише грекокатолики, деякі православні українські емігранти і православні закарпатці. Хоча в ПЦУ і навіть в УПЦ МП його подекуди використовують і за межами Закарпаття, але це «відродження», а не спадкоємність, бо в радянський час він був заборонений.

Якщо повернутися до литвинів, то з ними та ж проблема, що і з русинами/руськими — їхню назву присвоїв інший народ. І є велика проблема, що в англомовній літературі досі не розрізняються литвини і литовці, і ті, і ті звуться Lithuanians. Це щастя, що хоч русини англійською протиставляються росіянами (Ruthenians vs. Moskovites/Russians).

Нижче приблизна схемка для наглядності. По суті, всі ці діалекти на території колишньої Київської Русі, а також давньоболгарська мова, яка була літературною в Русі, призвели до появи 6 нині існуючих мов, із яких три тільки богослужбові. І слід розуміти, що якщо східнослов'янські народні діалекти були споріднені, то болгарська з ними — аж ніяк. І нинішня російська літературна мова виникла значною мірою на основі болгарської, тоді як русинська/литвинська і, відповідно, сучасні українська та білоруська виникли на основі прямих нащадків діалектів Київської Русі.

Facebook, 21 березня 2019

Теги: