Є привід для радості - безліч християн долучилися до кафолічної повноти церковного життя. Але не варто надто зачаровуватися ейфорією перемоги: "Ми ж говорили, що дочекаємося визнання, от і дочекалися на зло москалям...".

Якщо нову Церкву не "визнає" сучасна молодь, то мало буде користі від церковних дипломатичних перемог. Поява нової Церкви в сім'ї православних Церков світу то не стільки "здобуток", скільки дар Божий українцям і надія на майбутнє.

***

Уважному спостерігачу, який намагається вдумливо ставитися до дійсності, не важко помітити, що, розпочинаючи з революції 1917 року і до наших днів, разом з розпаданням Російської та Радянської імперій поступово зникає імперська Церква, залишаючись при тому Церквою Христовою:

«Чи може бути щось величніше, ніж бачити як церкви, розділені великою кількістю країн, єдністю любові сполучені у єдиний устрій членів Тіла Христового» (Василій Великий, лист 66).

Схоже на те, що поява нової Української Церкви це останній етап цього закономірного процесу розпаду малих і великих соціумів та історичного становлення Церкви Христової.

Я вірю не в автокефалію української Церкви, а в те, що «Син Людський прийшов, щоб знайти та спасти те, що загинуло!» (Лк 19,10). І для цього побудував Свою Церкву, сподіваючись, що її чада будуть сприяти наповненню Його Церкви людьми.

***

Буду відвертим. Я довгий час був членом УПЦ МП. Мені добре відомі усі її постімперські духовні болячки та ілеологічні синдроми.

Але я люблю цю Церкву її парафіян, щирих в своєму подвизі монахів та монашок, добрих батюшок. Вони вірять священноначалію, тому що так виховані.

Впевнений, що по вірі їхній Господь дарує кожному спасіння. Шкода, що священноначаліє УПЦ МП користується цією довірою простих людей, ворожо налаштовуючи своїх парафіян щодо ПЦУ.

Причащаючись в храмах ПЦУ, відвідую також храми УПЦ МП, які просто полюбились душі за ці роки. Відчуваю реально на собі цю неприязнь і підозрілість.

Мені не байдужі пролеми МП тому що в ній моляться українці і головне, тому, що там Христос.

***

Новій Українській Церкві Важливо не повторювати помилок цієї юрисдикції. А для цього варто зберігати любов та прощення, не дивлячись на відверто вороже ставлення до себе.

Аби позбавити пропаганду МП головного "козиря" - "в нас храми забирають" ми "гонима Церква", можливо варто створити комісії, які б розглянули усі випадки переходів парафій з МП в ПЦУ. Там, де дійсно були порушення юридичних чи канонічних норм, варто це чесно визнати.

Так, це не "по понятіям". Але якщо нова Церква презентує себе "відкритою Церквою", частиною західноєвропейської цивілізації, варто цивілізовано вирішувати міжконіесійні питання, а не битися за "статистику". Це був би неабиякий здобуток ПЦУ.

***

На Архієрейському Синоді ПЦУ 14 грудня предстоятель ПЦУ Митрополит Епіфаній заявив:

"Російська Православна Церква є однією з Помісних Церков, і саме як таку ми сприймаємо її – нашу Дочку, народжену від Дніпровської купелі через місіонерів, що проповідували Євангеліє, розійшовшись із Києва по всій Руси. Отже так само, як і з іншими Помісними Церквами, з цією Церквою ми бажаємо мати повноцінне спілкування, як автокефальна Українська Церква з автокефальною Російською Церквою".

Це твердження, хоч не звичне і навіть в якійсь мірі образливе, але справедливе - УПЦ МП то канонічно одна з митрополій РПЦ.

Справедливими також вбачалися заяви священноначалля УПЦ МП ще до Об'єднавчого собору 15 грудня 2018 року про те, що саме ця Церква має законне право на успадкування авторитету Київської Церкви. Якби тоді обрали предстоятелем митрополита Онуфрія, то так би воно й сталося.

Але вона, на жаль, цього свідомо не бажала і не бажає, віддаючи право на своє первородство не слабкій Константинопольській Церкві-Матері, а економічно та політично сильній Московській Патріархії, більше керуючись вимогами політичної доцільності, аніж духовними потребами своєї пастви.

З тих пір, як митрополит Еріфаній взяв участь у богослужінні з Патріархом Константинопольським Варфоломієм, нова Українська Церква - ПЦУ - це та сама церква, яку греки, присилаючи в Київ митрополитів, або благословляючи тих архієреїв, що змогли тут вижити і залишитись вірними православ’ю, називали митрополією спочатку "Росіа" (грецька вимова етноніма "Русь"), а з виникненням московської митрополії «Мікра Росіа».

Не "малоросія", як це часто розуміють нині - "мала частина Росії". В культурному і політичному плані це звучало доволі велично, – "Мала Росія" як слов’янська Еллада, колиска "Великої Росії", тобто Московського Царства.

З іншого боку вони сприймали Київ як другорядну по значенню частину Константинопольского Патріархату – митрополію, що не доросла навіть до рівня архієпископії. Титул митрополита в ромеїв був другорядним в порівнянні з титулом архієпископа.

Згадайте, що Іоанн Златоуст був Архієпископом столиці Візантійської імперії. Не зважаючи на це, на Русі титул Митрополита залишився почесним і високим церковним званням, що мав особливу харизму.

***

Київські Митрополити в свідомості Константинополя завжди сприймалися як лице нашого народу і практично єдиний авторитет, якому вони довіряли.

Однак з тих часів, коли Петро І створив Синод і замість Митрополита чи Патріарха Церквою почав правити Обер-прокурор, Православ’я на Русі втратило своє лице, а Київська Митрополія перестала бути духовним центром, що зв’язував Русь із Православним Сходом.

Санкт-Петербург став джерелом нової, вже західної духовності для слов’ян. Синодальна система, по сутності своїй західна модель співіснування Церкви і держави. Російський Імператор запозичив її з Англії, де главою англіканської Церкви вважався король.

Синод робив все, щоб обмежити вплив Церкви на суспільство. Синодальна система сприяла більше впливу держави через Церкву на громадян.

За радянського періоду таке положення речей в РПЦ майже не змінилося. Приблизно в такому ж положенні знаходиться сьогодні УПЦ МП, залишаючтсь в складі РПЦ.

Перебування в скдаді РПЦ - це вільний вибір її священноначалія та пастви. Його потрібно поважати і разом з цією юрисдикцією мирно жити. Адже між ПЦУ та УПЦ МП насправді більше спільного, ніж відмінного - то Христос і одна Чаша.

***

Практика співіснування в одній країні декількох православних церков різних юрисдикцій, які мають між собою євхаристійну єдність, відома в історії Церкви і широко розповсюджена в сучасному світі.

В одному європейському чи американському місті, наприклад, можуть доброзичливо співіснувати храми РПЦ, РПЦЗ, Антіохійського та Константинопольського Патріархатів, УАПЦ...

Парафіяни цих храмів не ставлять одне на одного клеймо "розкольника" чи "єретика". Навпаки, навколо кожного священика чи єпископа утворюються сильні церковні громади.

Чесна конкуренція має призвести до суттєвого пожвавлення духовного життя, підвищення освітнього та культурного рівня її священнослужителів Щоби втримати свою паству, пастирям УПЦ доведеться виявляти неабияку тактовність, культуру, богословську освіченість, патріотизм, терпимість...

Чи зможе духовенство УПЦ МП переконати мирян у істиності саме своєї конфесії не канонічним шантажем "все одно прийдуть до нас, бо всюди розкольники", а власним прикладом? Чи зуміє ПЦУ в любові і терпінні провадити своє служіння в сучасному світі?

Denka-kds.livejournal.com, 15 грудня 2019

Теги: