Тож і я вирішив поділитися дивною звісткою, спогадом… Ще коли служив у містечку, примітною стала літня жінка, Валентина. Вона завжди вбиралася в чорну одіж, приходила у храм, подавала дуже багато записок на літургійне поминання. Іноді сповідалася також і в мене. Її духівник мешкав у Києві, вона часто відвідувала його.

Дуже дивно, що ця людина ввібрала у своє життя традиційну аскезу, як про те оповідають у патериках (це особливий літературний жанр, в якому прийнято вести мову про духовне життя визначних аскетів-подвижників). Саме так, я не помилився — у патериках. Тепер, коли її вже немає, дозволю собі оповісти про неї. Звісно, не для того, щоби хтось подумав про її «святість». Певно, в її житті є щось інше, а втім…

Про неї розказують тепер, що ця жінка відмовилася, зрештою, від світла і газового опалення своєї квартири. Донька приносила їй їсти до порогу дверей помешкання, каструльки, миски, і ставила, залишала їх там. А мати-Валентина забирала їх. Ця жінка завжди носила чорне вбрання, як з’ясувалося тепер, саме тому, що на спині в неї була прикріплена ікона. Тому навіть у спеку Валентину можна було побачити у чорній куртці.

Вона мала привітний, веселий, життєрадісний вид, хоч не всі розуміли її до кінця через таку своєрідність, аж надто велику зануреність у традицію віри…

Та я не буду оповідати дуже багато…

Краще скажу наступне. Якось донька помітила, що їжу вже ніхто не забирає біля порогу квартири. Спершу вона подумала, що мати Валентина поїхала до столиці відвідати свого духівника чи, можливо, до якоїсь монастирської обителі. Пройшов час… У доньки виникла потреба зайти у помешкання матері. Двері відчинили. Виявилося, Валентина померла. Вона застигла, сидячи у кріслі. Лікарі сказали, що минуло вже пів року відтоді, як вона відійшла… Жодного запаху тління від тіла не було.

Який подвиг цієї жінки, що їй відкрилося у взятому на себе майже затворництві, як вона молилася і вірила — це залишилося тайною її та духівника, про якого достеменно ніхто нічого не знає, крім того, що вона його дуже шанувала…

Чомусь я, коли почув про своєрідні мощі «Валентини, сидячої затворниці», подумав про історію Києво-Печерських святих затворників, яким до замурованих келій приносили воду і просфору. Коли їжу вже ніхто не брав, вважалося, що подвижник вже відійшов… Про деяких із цих людей ідеться у книзі «Києво-Печерський патерик»…

Так і тут… Але це була зовсім нинішня жінка, у сучасному світі технологій і світогляду. Щоправда, її келією стала звичайна квартира. І замість просфори і води їй приносила їжу донька. Дивно. Не знаю, що сказати і подумати. Та я був би щиро рад, коли б виявилося, що Валентина знайшла у Бога милість і молитви та подвиг її прийняті Господом. Хто знає…

Вooknet.com, 14 вересня 2020

Теги: