Religion.in.ua > Огляд блогосфери > Після Воскресіння Христос запитав у апостола Петра, чи він Його αγάπη...

Після Воскресіння Христос запитав у апостола Петра, чи він Його αγάπη...


18 12 2018
Після Воскресіння Христос запитав у апостола Петра, чи він Його αγάπη, Петро сумно відказав, що ні, лише φιλία.

Тричі Христос питав і тричі Петро відповідав, що ні, не можу любити тебе жертовною любов’ю, найвищою формою любові у християнстві, люблю тільки як друга. Христос після третього разу наказав йому пасти овець, тобто стати очільником Церкви. За що? За те, що Петро визнав свою неспроможність до того, що, власне, вимагається від християнина? Ні, за те, що не став лукавити і сказав правду. І це вже не той Петро, який бив себе в груди і був готовий з мечем у руках захищати Христа і йти за ним будь-куди, а ще хотів сидіти по праву руку у Царстві Небесному. Після трикратного відречення — це вже інший Петро, який зрозумів, що бездумна пристрасна переконаність у своїй святості і правоті мало чого варта, і насправді він зовсім не кращий за інших апостолів, а може й гірший. Власне, з 12 апостолів більше дров, ніж Петро, наламав тільки Юда. Але розуміння того, ким ти є насправді, і вступання з Богом у діалог із цим розумінням, а не з пихою, пристрастю чи впевненістю у правоті (і вже точно без претензій, вимог, самообману і маніпуляцій) — це те, чого очікує і що дуже цінує Христос. Принаймні так виглядає з цього епізоду.

І ще прикметний фрагмент зразу після цього:

«Обернувся Петро, та й ось бачить, що за ним слідкома йде той учень, якого [жертовно] любив Ісус, який на вечері до лона Йому був схилився й спитав: Хто, Господи, видасть Тебе? Петро, як побачив того, говорить Ісусові: Господи, цей же що? Промовляє до нього Ісус: Якщо Я схотів, щоб він позостався, аж поки прийду, що до того тобі? Ти йди за Мною!»

І ці слова, насправді, звертаються до обох нинішніх сторін конфлікту.

Якби всі ті українці, які гордо звуть себе християнами, трохи більше читали Біблію і, що головне, розбиралися у ній (а без базового розуміння грецької чи знайомства з адекватним коментарем фрагмент з αγάπη/φιλία взагалі незрозумілий ні в українському, ні в російському перекладі, бо все перекладено одним словом), то було би значно більше користі для Церкви в Україні. На жаль, більшість присутнього в інформаційному полі не має стосунку до християнства, причому з обох боків: в одних пихата зверхність, лукавство і погрози, в інших, у кращому разі, якісь панічні механізми захисту типу шок-заперечення-торги (причому зациклені по колу, без особливої надії на перехід на фінальний етап — прийняття), а в гіршому — просто хамство і брехня.

Дійсно, моральний і культурний рівень УПЦ КП і УАПЦ жахливий. Але судді хто? Може ліпше на себе спершу подивитися? 30 років били себе в груди і запевняли в правоті, 30 років судили інших, і по букві-то правдиво судили, але... Христос рекомендував не судити. Не тому, що це заборонено, а тому, що тоді й тебе будуть судити. Теж по букві, а не з милосердя. От і досудилися, що РПЦ вже не має канонічних прав на територію України, а митрополит Онуфрій, по букві канонів, уже не митрополит Київський, а якщо МП не припинить агресивних і хамських висловлювань на адресу грецьких єпископів, то особливо активні ще й до анафеми можуть догратися. Хотіли акривії, то й отримали акривію, тільки по відношенню до себе. Але й ПЦУ не варто радіти. Ранувато. Зараз так, а завтра може бути навпаки, і теж буде повна акривія із заборонами в служінні і новим митрополитом Київським греком. Або помре Варфоломій, а наступний Вселенський патріарх вирішить пожертвувати Україною заради всеправославної єдності… Все можливо. Єдиний вихід — діалог у дусі любові і Євангелія. Якщо обидві гілки будуть вперто іти до Христа, то колись прийдуть — отоді й буде справжня і повна єдність, попри будь-які політичні чинники.

Антидержавними висловлюваннями і діями хай займаються державні служби, цілісність України нехай захищає армія і політики, а у Церкви інша місія — вести людей до Христа, незалежно від їхньої національності, громадянства і політичних переконань. Церква України включає і віруючих Донбасу та Криму. І якщо ця Церква буде дійсно Церквою Христовою, а не національно-етнічним клюбом із шароварів і вишиванок (це теж може бути, але в доречному місці і в доречний час), чи «запорукою національної безпеки», то є шанс, що й ті, хто шукають Христа на окупованих територіях, прийдуть до неї. Але для цього їм треба запропонувати істинне християнство, а не «чемодан-вокзал-Расєя» і «валіть у свій МП». Шанс зробити це дуже великий, бо в МП зараз теж украй плачевний морально-культурно-освітній рівень, хоч і дещо кращий за УПЦ КП/УАПЦ (втім, перехід частини церковної інтелігенції в ПЦУ та зусилля греків можуть суттєво вирівняти або й змінити ситуацію). Кесарю кесареве, а Богу Богове. В українців на окупованих територіях зараз інший кесар, тож справжнє християнство, насправді, не таке вже й зручне для української влади, як вона думає. З цим вогнем треба обережніше. Де зараз Римська імперія і могутня Візантія? Де християнська Сирія, християнський Карфаген і Єгипет? Як колись християнський коптський Єгипет став арабським і мусульманським? Може Бог покарав коптів? А може вони просто замість того, щоби розбудовувати армію, націю і державні інституції, тільки будували собори і посилали прокльони на єретиків? Церква не в змозі замінити функції держави і захистити її як державу, тож не треба від неї цього очікувати. Це дві різні сфери діяльності.

Дуже важливий є момент із можливим захопленням храмів. Одна справа, коли священники, ктитори і громада одностайно чи абсолютною більшістю вирішують кудись перейти. Тут проблеми немає. Але в 1990-тих більшість переходів були зовсім не такі. Я знаю, коли старих і шанованих священиків МП виганяли з купкою нещасних бабульок із церков, у яких вони служили десятки років, або й збудували їх. Виганяли якісь гопники, які ні до, ні після ніколи в церкву не ходили. У захопленому таким чином храмі християнства точно не буде. І вселенський патріарх дуже суворо застерігав щодо такого. Церква — це не будівля, а громада віруючих. Якщо в наявній громаді стався поділ, частина хоче піти, а частина залишитися, то справжні християни мають «віддати сорочку» і пошукати собі інше місце для служіння, а не битися з власними братами. В ідеалі це мають бути ті, хто хочуть змінити юрисдикцію, особливо, якщо церковну будівлю зводили не вони. Одне з найбільших лих для українського православ’я — це гонитва за архітектурними «шедеврами» і золотими куполами. Брали би приклад з протестантів (у них є чому повчитися), знімали би якесь приміщення, навіть просто на кілька годин, на час богослужіння, збиралися би по домівках, створювали б общину-родину, займалися місією і катехізацією, дбали про своє моральне обличчя — і не було б ніяких проблем, а було би відродження справжнього християнства.

І ще важливий момент на тему відсутності катехізації й теологічної освіти. Християнство — це дуже важливий культурний елемент Європи впродовж останніх 2000 років. У ньому варто хоч трохи орієнтуватися людям, які вважають себе освіченими, незалежно від їхніх релігійних переконань. У Греції такі речі, певен, знають і атеїсти. У нас же навіть «воцерковлені» православні можуть за життя Біблію не прочитати хоч раз, а говорять часто таке, що волоси дибки стають. Канони у сучасному Православ’ї — це другорядний предмет дискусій, а не якась однозначна істина; це данина традиції чи «риштовання», як влучно висловився арх. Кирило Говорун. Канони зараз мало що значать, тож вся та канонічність і некононічність (як і автокефалія) — це рівень суперечок про колір і форму архієрейської шапочки. Має значення лише євхаристійне спілкування (свідчення єдності всіх православних) і відповідність християнській вірі у її православному розумінні (без якої євхаристійне спілкування неможливе). І ще практика, яка є не обрядами, більшість яких теж другорядні і взагалі нічого не важать (типу як «освячування пасок»), а спосіб життя, виконання суворих моральних принципів. Це основне для Православ’я — тут немає Папи Римського, який тримає єдність, але немає і повної самостійності кожної церкви при цілком різному вченні, як у протестантів.

Я наразі позаконфесійний християнин, який до жодної юрисдикції не належить, але я багато років був у православній Церкві, там я зустрів Бога, і де б я, зрештою, не опинився, я завжди буду її любити (у тих поодиноких здорових формах, які мені довелося бачити, а не в плані юрисдикцій, звісно) і перейматимуся тим, щоби вона не захворіла ще більше.

Facebook, 16 грудня 2018






Повернутися назад