<!--[if gte mso 9]>

Ієрархи УПЦ в Канаді були прийняті до Константинопольського Патріархату у 1990 році (а не у 1992, як пише автор). Їх прийняли без жодних перевисвят. До речі, з 1951 по 1972 роки УПЦ в Канаді очолював митрополит Іларіон (Огієнко), якого автор вважає законним архієреєм.

Минулого року я мав нагоду спілкуватися у Канаді з митрополитом Юрієм (Каліщуком), який був одним з єпископів УПЦ в Канаді, які у 1990 році були прийняті до Константинопольської юрисдикції. Він мені досить детально розповідав про їх поїздку до Фанару у 1990 році. За його словами, їх не пересвячували, а одразу допустили до співслужіння з грецькими ієрархами, після чого було виголошено рішення патріарха Димитрія та Синоду про прийняття УПЦ в Канаді до юрисдикції Константинополя.

Щодо Мстислава Скрипника, то він з 1971 року очолював не УПЦ в Канаді, а УПЦ в США (не слід плутати ці Церкви!!!). УПЦ в США увійшла до складу Константинопольського Патріархату у 1995 році. Наскільки мені відомо, в Константинополі висловили сумніви щодо законності єпископських хиротоній архієреїв УПЦ в США. Тому їх, ймовірно, пересвячували у Константинополі. Однак офіційної інформації про це мені зустрічати не доводилося. Було б важливо з’ясувати це питання.

Список "ремарочок" можна продовжити.
Наприклад, автор пише:"якщо в Османській імперії життя багато в чому визначалася ісламським законом (шаріат), то в новій республіці була введена система світських законів, побудована за Західним зразком".
Схоже, що автор зовсім не чув про те, що "вестернізація" почалася в Османській імперії задовго до Ататюрка. Зокрема, ще у 1839 р. султан Абдул-Меджид започаткував епоху Танзімату, під час якої турецьке суспільство було суттєво реформоване по західних зразках. Тому говорити, що до 1924 р. Турція жила за шріатом - це досить суттєва помилка...

Отче Вікторе!
Погоджуюсь, що в межах коротких кометрарів важко обговорювати таке непросте питання.
Щодо документів Собору 1917-18 рр., то я тому і попросив Вас дати точне посилання, бо саме Ви про ці документи згадали. Як я зрозумів з Вашої відповіді, Ви такого посилання, нажаль, дати не можете. Мені теж не відомо, чи прймав Собор 1917-18 рр. рішення про скасування анафем, накладених з політичних мотивів.
Можна говорити лише про те, що після зречення імператора Миколи ІІ престолу було відмінено обовязкові до 1917 р. царські та вікторіальні дні (а до них належав і день Полтавської битви). В результаті було вилучено з церковного вжитку службу на "Полтавську вікторію", в якій також містилися прокляння на адресу Івана Мазепи. І цю службу після 1917 р. до міней вже не вносили.
Схоже на те, що Собор у Москві питання про Мазепу не обговорював. Патріарх Тихон передав телеграму м. Антонія (Храповицького) на попередній розгляд зібрання архієреїв, які і винесли те рішення, про яке згадано вище. Оскільки в Києві не було отримано з Москви прямого документу про зняття анафему, Український уряд (гетьманський) напередодні панахиди (ввечері 9 липня 1918 р.) прийняв рішення, що ніхто з членів уряду не має бути присутнім на цій панахиді (документ про це рішення зберігся в архіві в Києві).
Взагалі, я прибічник того, щоб перевести цю дискусію у суто наукове русло. Політика лише заважає спокійно з'ясувати всі обставини історичних подій...
А загалом символічно, що ми обговорюємо це питання в день Торжества Православ'я.

До речі. Якщо не помиляюся, слід говорити не про "спогади митр. Антонія (Храповицького)", а про багатотомне видання архіп. Нікона (Рклицького) "Жизнеописание митрополита Антония (Храповицкого)". Однак, добре відомо, що в цій книзі є чимало неточностей та відвертих помилок. Знов таки, якщо не помиляюся, саме тому, що митр. Антоній не отримав від патріарха Тихона прямої відповіді про зняття анафеми з Івана Мазепи, він і не став особисто звершувати паніхіду на Софійському майдані, а відправив туди одного зі своїх вікаріїв. Саме з тієї ж причини на цю паніхіду не прийшов і гетьман Павло Скоропадський.
А щодо "підцензурних видань" 19 століття, то в них чітко вказані архівні фонди, в яких знайдено документи, що друкуються. І я не бачу підстав не довіряти цим виданням.
І останнє. Анафему гетьману Мазепі (як, скажімо, і Степану Разіну) вилучили з богослужбових книг ще в 1860-ті рр., а зовсім не за рішенням Собору 1917-18 рр.

Отче Вікторе!
1. Я б все ж просив Вас навести посилання на те рішення Собору 1917-18 рр., яке скасувало анафеми, накладені за поличтиними мотивами. Нажаль, Ви цього не зробили.
2. Документ, який наводить Anglus з посиланням на www.kiev-orthodox.org/site/personalities/2068/ насправді зберігається в: <!--[if gte mso 9]> Normal 0 false false false MicrosoftInternetExplorer4 Государственный архив Российской Федерации. Фонд 3431 (Поместный Собор Православной Российской Церкви 1917-1918), опись 1, дело 192, лист 130-130об. Свого часу я працював з цим архівним фондом та цей документ особисто бачив. Журнали засідань архієрейських нарад, що відбувалися під час Собору, не друкувалися. І тому їх не треба плутати з діяннями та протоколами самого Собору.
3. Я з Вами цілком погоджуюся щодо політичної вмотивованості анафеми, накладеної на Івана Мезепу. Однак Ви не праві, коли пишите, що анафема була накладена"декількома архієреями ..., але вони не складали більшість чи абсолютну більшість єпископату Київської Митрополії...". На той час у складі Київської митрополії було лише три архієрея і усі вони брали участь в сумних подіях у Глухові. Більш того, самі вони вважали себе Собором архієреїв Київської митрополії (як вони і писали про це в своїх посланнях до пастви).

<!--[if gte mso 9]> Normal 0 false false false MicrosoftInternetExplorer4

12 листопада 1708 року в Глухові Київський митрополит Іоасаф Кроковський, архієпископ Чернігівський Іоанн Максимович та єпископ Переяславський і Бориспільський Захарія Корнилович «Мазепу предали соборне вечному проклятию» (Источники Малороссийской истории, собранные Д. Н. Бантышем-Каменским и изданные О. Бодянским. Часть II. 1691-1722. М., 1859. С. 181). В той же день вони видали звернення до пастви своїх єпархій, де повідомляли про прийняте рішення: «Благочестивейшему Монарсе Нашему, Его Царскому Пресветлому Величеству, бывший Гетман Иоанн Мазепа изменил и пристал к еритическому Королю Шведскому, Малороссийския отчизны отчуждился... Сего ради Духу Святому и нам, Малороссийским Архиереем, тако изволившим, чужд стался Церкви Святыя Православнокафолическия и общения Православных, и все его одномышленники с ним самоизвольне, от Его Царского Пресветлого Величества до противныя части Шведския удалившиеся, от матери нашея Церкви Святыя Восточныя суть отвержены и прокляты» (Источники Малороссийской истории. Часть II. С. 184-185). В той же день в Москві в Успенському соборі Кремля шість архієреїв відсліжили літургію, після якої митрополит Стефан (Яворський) виголосив анафему Мазепі: «Мы убо, во имя Христово все собравшиеся зде архиерее, властию, нам от Бога данною, нынешнего изменника, перекидчика и явственного вора Ивашку Мазепу, бывшаго гетмана, за его измену и вероломство проклинаем: анафема, анафема, анафема, да будет проклят» (Труди КДА. 1865. № 12. С. 512). Після цих слів усі присутні архієреї тричі вигосили: «Буди проклят».

Отче Вікторе!
Не могли б Ви дати посилання на постанову Собору 1917-18 рр. про скасування анафем, накладених за політичними мотивами? Було б вкрай важливо уважно вивчити ці документи.

<!--[if gte mso 9]> Normal 0 false false false MicrosoftInternetExplorer4

Досить чітко про ці рішення 1921 року говорить патріарх Тихон у своєму зверненні "к чадам Православной Церкви на Украине" від 23(10).07.1921 року. Це звернення повністю надруковано в:  Перший Всеукраїнський Православний Церковний Собор УАПЦ 14-30 жовтня 1921 р.: Документи і матеріали. Київ, Львів, 1999.С. 503.
Патріарх Тихон погодився з цією нормою, хоча і вважав, що вона ще підлягає затвердженню Собором.
У вересні 1922 році цю норму підтвердила і нарада єпископів, духовенства і мирян в Києві. Тоді планувалося зібрати в Києві Загальноукраїнський Церквоний Собор, але радянська влада не дала на це дозволу. Тому фактично прийшлося назвати цей форму не Собором, а "нарадою".
До речі ту саму норму про обрання богослужбової мови двома третинами голосів парафіян підтвердив і Помісний Собор УПЦ в листопаді 1991 року (тоді ще під головуванням митрополита Філарета).

Отче Вікторе!

Хочу відреагувати на Ваші зауваження щодо видання АЮЗР. Документи про підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату надруковано в п’ятому томі першої частини цього видання. Як видно з передмови до цього тому, усі надруковані в ньому документи містяться в рукописі під назвою «Ікона», який було складено у Москві в 17 ст. Схоже на те, що це є офіційна збірка документів Патріаршої канцелярії. В «Іконі» зібрані документи про взаємини Московського патріархату з віддаленими від Москви єпархіями та з іншими Помісними Церквами. Тому саме тут опинилися і документи про обставини підпорядкування Київської митрополії Москві. Видавці надрукували переважну більшість документів збірника. Крім того, в додатку вони подали і опис всіх тих документів, які не включено до АЮЗР. Тому я вважаю, що стосовно саме цього тому немає підстав говорити про фальсифікацію чи приховування документів. Хоча, звісно, для того, аби остаточно переконатися в достовірності цієї публікації, слід дістатися до архівного зібрання в Москві, узяти рукопис «Ікони» та звірити його з АЮЗР.

Більш важливою є інша проблема. Справа в тому, що в «Іконі» вміщено російський переклад грецьких документів, виданих в Константинополі 1686 року. І цей переклад здійснили в 17 ст. в Московській Патріаршій канцелярії. Наскільки цей переклад адекватний? Чи усі грецькі документи було тоді перекладено та вміщено до «Ікони»? Чи не було зроблено під час перекладу «редагування»? На ці питання, наскільки мені відомо, поки що ніхто не дав аргументованої відповіді. Однак, це було б вкрай важливо зробити. Грецькі оригінали документів 1686 року спокійненько лежать в Державному архіві стародавніх актів у Москві і чекають на дослідників…

В. Бурега

Алюзії в текстах, звісно, присутні, але прямих висловів з приводу конкретних проблем сучасного світу цього року в тексті Різдвяного послання патріарха Варфоломія все ж немає. Для порівняння, минулого року він більш прозоро натякав на фінансову кризу в Греції. Та і папа Бенедикт 2010 року більш відверто говорив, зокрема, про проблеми Католицької Церкви в Китаї. Див.:
https://www.religion.in.ua/main/bogoslovya/7524-nad-chim-mirkuvali-u-rizdvo-papa-
benedikt-ta-patriarx-varfolomij.html

Отец Августин Соколовски не СОТРУДНИК, а ПРЕПОДАВАТЕЛЬ Киевской духовной академии.

Разве не Вы? Ведь только ПРАВОСЛАВНЫЙ может быть глав.редом сайта "Православие.ua".

Мне кажется, что adminos не совсем прав, точнее даже совсем неправ. В русском языке «российский» и «русский» - два разных слова. И на украинский они переводятся, соответственно, как «російський» и «руський» (хотя, есть и исключения, например, «русский язык» мы переводим как «російська мова»). Что же до официального названия РПЦ, то оно имеет любопытную историю. До революции 1917 года Церковь в Российской империи именовалось «Православной Греко-Российской» (именно РОССИЙСКОЙ, а не РУССКОЙ). И Патриарх Тихон, избранный в 1917 году, имел титул «Патриарх Московский и всея РОССИИ». Так что для того периода уместно говорить именно о «РОССИЙСКОЙ Церкви» (таково было ее официальное самоназвание) и, соответственно, переводить на украинский следует как «РОСІЙСЬКА Церква». Однако в 1943 году произошла любопытная метамрфоза. Патриарх Сергий (Страгородский) получил титул: «Патриарх Московский и всея РУСИ» (именно РУСИ, а не РОССИИ). Это было явное указание на то, что его юрисдикция выходит за границы Российской Советской Федеративной республики. Соответственно, и в 1945 году было принято «Положение об управлении РУССКОЙ Православной Церкви». Так появилось то официальное название, которое существует и ныне. Таким образом, сама РПЦ еще в 1945 году отказалась от прилагательного «РОССИЙСКАЯ» в пользу прилагательного «РУССКАЯ». И потому официальное название, бытующее с 1945 года, как правило, переводилось на украинский как «РУСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА». Именно такой перевод используется в официальных документах УПЦ, начиная с момента ее образования (с 1990 года). Например, в «Статуті про управління УПЦ» (в редакции 1990, 1992 и 2007 годов) неоднократно употребляется словосочетание «РУСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА». Так что началось это вовсе не в 2010 году.

Во избежание недоразумений могу пояснить свою позицию.
В новости, распространенной пресс-службой УУАБ, странным образом умолчано о том, что речь идет именно о гуситском богословском факультете. При этом в УУАБ прекрасно знали, кого принимали. Возникает простой вопрос: зачем было умалчивать о том, что принимали делегацию именно гуситского факультета?
Далее. Действительно, на гуситском факультете в Праге с 2004 года действует кафедра православного богословия, в 2006 году преобразованная в Институт восточного христианства (Ustav vychodnho krestanstvi). Однако в тексте новости об этом нет ни слова. Там речь идет не о контактах с Институтом восточного христианства, а о сотрудничестве с гуситским факультетом как таковым. При этом образовательные программы по православной теологии реализует именно этот институт. Кроме того, многие из этих программ являются межфакультетскими, то есть Институт восточного христианства, находясь в структуре гуситского факультета, активно сотрудничает и с рядом других факультетов Карлова университета.
Но, опять же, насколько я понял из текста новости, в составе делегации гуситского богословского факультета, прибывшей в Ужгород, не было представителей Института восточного христианства (как указывает официальный сайт факультета, в этом институте числится всего лишь три сотрудника: https://www.htf.cuni.cz/HTF-42.html. Их имен нет среди гостей УУАБ).
Я не имею ничего против гуситского факультета, или против Карлова университета в целом. Я лично знаком с главой Института восточного христианства, знаю и сотрудников этого института. Это достойные люди, стремящиеся развивать в Чехии православное богословие. Да и гуситская теология во второй половине ХХ века прошла определенную эволюцию, несколько дистанцировавшись от своего либерализма 1920-30-х годов. Однако мой комментарий был не об этом. Я лишь обратил внимание на то, что пресс-служба УУАБ представила далеко не полную информацию о своих гостях из Праги.
В. Бурега

Похоже, что не только участники дискуссии, но и авторы новости не очень хорошо себе представляют предмет, о котором идет речь.
1. Дело в том, что в структуре Карлова университета в Праге действует ТРИ богословских факультета: католический, евангелически и гуситский (см. перечень факультетов на офиц. странице университета: https://cuni.cz/UK-21.html). Как видно из самих названий этих факультетов, первый курируется Католической Церковью, второй готовит кадры для евангелических церквей (прежде всего для Чешско-братской церкви), а третий связан с Чехословацкой гуситской церковью. Как видно из текста новости, УУБА подписала договор с ГУСИТСКИМ БОГОСЛОВСКИМ ФАКУЛЬТЕТОМ, но почему-то нигде об этом прямо не сказано.
2. Что касается Чехословацкой гуситской церкви, то это одно из новых церковных образований. Эта конфессия была создана в 1920 году и уже в 1922 году стяжала славу самой либеральной христианской конфессии Чехословакии. Достаточно сказать, что до 1970 года в ее официальном вероучении отсутсвовала вера в Святую Троицу. А некоторые ведущие богословы этой церкви (например, Алоиз Списар) вообще отрицал древнее церковное учение о Троице. В катехизисе этой церкви, изданном в 1922 году, Иисус Христос поставлялся в один ряд с Буддой, Заратустрой и Магометом. Поэтому гуситскую церковь активно критиковали за крайний либерализм и католики, и православные, и даже традиционные протестанты. Например, довольно жесткой критике ее подвергали святители Досифей (Васич) и Горазд (Павлик) (подробнее об этом см.: https://www.bogoslov.ru/text/556242.html).
3. Гуситская церковь всегда подчеркивала, что является революционной конфессией. В советское время ее лидеры нередко заявляли, что нет никаких противоречий между коммунистической идеологией и христианским учением.
4. Сегодня гуситская церковь находится в глубочайшем кризисе. Если в 1950 году в ее состав входило 946 813 человек, то по переписи населения 2000-2001 годов в ее состав входит 99 356 человек в Чехии и лишь 1 696 человек в Словакии. Таким образом, с 1950 года численность этой церкви уменьшилась почти в 10 раз!!! Не удивительно, что гуситская церковь открыта к любому сотрудничеству для того, чтобы хоть как-то поднять свой утраченный престиж и авторитет. Сегодня в рамках гуситского богословского факультета действует секция православной теологии. В этом контексте следует трактовать и сотрудничество с УУАБ.
Гуситский факультет вовсе не является каким-то ведущим авторитетным научным центром даже в рамках Чехии (не говоря уж о европейском контексте).
Так что слухи о «международном прорыве» УУАБ в этой новости сильно преувеличены…
И еще. В 1990-е годы в Чехии были признаны дипломы и научные степени, присвоенные Московской и Петербургской духовными академиями. Все православное духовенство, окончившее эти школы, смогло получить в Чехии официальное признание своих документов об образовании. Впрочем, сейчас ситуация, насколько мне известно, совсем другая…
В.Бурега

Шановний Чернецю!
У своєму коментарі від 22 січня 2011 року (активовано о 20.01) Ви написали, нібито я (В. В. Бурега) «буквально не повний рік тому, на семінарі-нараді в КДА і С» заявляв, що «для духовних шкіл реформування за Болонським процесом … є не приємлимим».
Це твердження не відповідає дійсності. В КДА і С 2010 року, якщо не помиляюся, була лише одна «нарада», спеціально присвячена питанню інтеграції духовних шкіл в Болонський процес. Це було засідання Учбового комітету при Священному Синоді УПЦ, проведене в КДА 17 вересня 2010 року (https://www.kdais.kiev.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=690:2010-
09-17-15-12-04&catid=2:news-all&Itemid=44=ru).
Однак, я на цьому засіданні навіть не був присутнім. В той день (17 вересня) я взагалі знаходився за межами України (https://orthodox.org.ua/uk/node/7717). Можливо, Ви мали на увазі якісь інші наради чи семінари? Але я можу відповідально заявити, що не робив жодних заяв щодо Болонського процесу ні на яких «семінарах-нарадах» в КДА.
Моя позиція по відношенню до Болонського процесу як такого та щодо перспектив інтеграції духовних шкіл в цей процес викладена в кількох статтях та інтерв’ю, які зовсім неважко знайти у всесвітній мережі. В жодному з цих текстів не міститься тих тверджень, які Ви тут мені приписуєте.
Сподіваюсь, що Ви просто несвідомо припустилися прикрої помилки та хоча б у цьому випадку все ж принесете вибачення та спростуєте розповсюджувану Вами недостовірну інформацію.

В. В. Бурега