Тенденції розвитку православної Церкви в Росії

Поштовхом до цієї статті були роздуми про долю православ’я в Україні. На якійсь стадії я зрозумів, що для цього часто не вистачає системного аналізу ситуації в православній Церкві Росії. Перспективи  УПЦ тісно пов’язані  із тим, що відбувається в російській Церкві, а серед українських церковних аналітиків щодо цього є ряд стереотипів та перекручень. Можливо, цей аналіз буде мати ряд недоліків, зокрема з огляду на те, що за ситуацією в РПЦ доводиться стежити ззовні. Автор буде радий конструктивним зауваженням та доповненням.
Отже, пройшло півроку з часу обрання новим патріархом РПЦ Кирила, закінчується його великий візит в Україну. Які фактори впливають на політику Церкви в Росії, і чого можна чекати надалі – тема цієї статті.


Особа московського патріарха
Патріарх Кирил народився в 1946 році в Ленінграді; походить із церковної сім’ї: його дід та батько також обрали шлях священнослужіння. Особливих гонінь від радянської влади зазнав дід, який у 1920-40 рр. кілька разів був ув’язнений. З малих років і сам майбутній патріарх – Володимир Гундяєв – відстоював право на власний світогляд: у піонери він так і не вступив.

Тенденції розвитку православної Церкви в Росії Після школи пішов до семінарії, де його зразу помітив митрополит Никодим (Ротов) та взяв у свої помічники. Саме від свого духовного наставника Кирил перейняв головний принцип власного життя – «користь Церкві», який у різні періоди та в різних обставинах його діяльності може отримувати досить протилежного забарвлення.
Ще під час навчання в Академії прийняв чернецтво, а єпископом став у неповні 30 років. Десять років поспіль (1974–84) очолював Ленінградську духовну академію (ЛДА). Вже з молодих років брав активну участь в міжнародних контактах – не тільки в «боротьбі за мир», але і в богословських перемовинах з іншими християнськими конфесіями. З 1989 до обрання патріархом – голова Відділу зовнішніх церковних зв’язків (ОВЦС МП). За деякими твердженнями, ЛДА та ОВЦС на той час були найпотужнішими інтелектуальними центрами РПЦ, а можливо, і всього православного світу.
Але неправильно казати, що в кар’єрі нинішнього патріарха все йшло так рівненько-гладенько – між цими двома посадами з 1984 року був спад: переведення з ректорства в Ленінграді до провінційної Смоленської єпархії, результат «опіки» відповідальних державних органів. Лише із зміною позиції держави після святкування  1000-ліття християнства на Русі (1988) владика Кирил повертає, та навіть розширяє свої позиції.
Ці зміни в кар’єрі демонструють приховану боротьбу та етапи тактичного програшу нинішнього патріарха в боротьбі з «уповноваженими у справах релігії» та КДБ. Подібна боротьба з органами була характерна і для його вчителя – митрополита Никодима (Ротова): з однієї сторони, він знайшов широку підтримку «органів» на хвилі боротьби за мир, а з іншої – помер у 48 років, перенісши чотири інфаркти. Це, до речі, відрізняє названих осіб від Філарета (Денисенка), кар’єра якого з часу очолення ним українського екзархату в 1966 році не зазнавала суттєвих струсів.
Боротьба за незалежність Церкви від тиску влади, на мою думку, була і залишається одним з найважливіших мотивів діяльності нинішнього патріарха. Це спростовує традиційну тезу про РПЦ як виключно провідника інтересів російської державної політики.  Так, церковне керівництво не може не корегувати свою позицію у відповідності до позиції держави, будь-яка висока посада значною мірою обмежує свободу дій. Але треба чітко розрізняти, що є таким функціональним навантаженням, а які саме кроки є самостійними, і, відповідно, показовими.

Український фактор у кадрах РПЦ

Кадрова політика, що її проводила радянська держава в церковній сфері, віддавала перевагу українцям. За деякими даними, на час розпаду СРСР 60% єпископату на території Росії були українського походження. В Україні є села, з яких в рамках одного покоління виходило сто і більше священнослужителів, і суттєва їх частина отримувала парафії в Росії. У Петербурзі і Москві і зараз багато говорять про «українську церковну мафію»: багато настоятелів соборів є вихідцями з України, вони прагнуть контролювати добір молодого священства, і відповідно покоління, яке їх замінить; і ця ситуація за останні 15-17 років  змінюється лише поступово.
На виборах московського патріарха в 1990 році з трьох основних претендентів двоє – митрополити Філарет та Володимир – були українського походження. Лише як парадокс можна назвати те, що диякон Андрій Кураєв, відомий як прихильник імперської позиції РПЦ, недавно визнав, що його близькі по материнській лінії походять з України – дід свого часу втік від голоду з-під Білої Церкви.

Політика ізоляціонізму в Росії
Політика реставрації «величного минулого», що її після приходу до влади Путіна проводить російська держава, має свої наслідки. Поставивши під контроль ЗМІ та вибудувавши вертикаль влади, держава прагне відродити колишню імперію як рівноправного суперника «прогнилого» Заходу. І народ підтримує прагнення «сильної руки». Але і тут можна спостерегти не лише ототожнення позиції РПЦ з державною політикою.
Не так давно в Росії проходив конкурс «Имя России», в якому переміг Олександр Невський, якого захищав нинішній патріарх. Цей конкурс був цікавий для мене не стільки  відкритістю владики Кирила, скільки його мотивом: він погодився на участь у проекті лише після того, як дізнався, що реальними претендентами на перемогу є Сталін та Ленін. Ці особи не просто розділяють сьогодні російське суспільство, але проводили свого часу яскраво виражену антицерковну політику.
Є сфери, в яких інтереси держави та Церкви повністю тотожні. Одна з них – демографія. Кілька років тому в Росії велася пропаганда дітонародження, але потуги держави не здатні виправити ситуації: населення щороку зменшується на 0,7-1,0 мільйона осіб, однією з причин чого є алкоголізм. Мене спочатку здивувало одне з перших рішень Синоду за патріарха Кирила – про засоби боротьби з алкогольною залежністю. Це саме той приклад, коли Церква береться явно не за свою справу, а значить, держава вже не здатна самостійно виправити ситуацію.
Іншою причиною демографічного спаду є еміграція населення. І риторика про Святу Русь, східнослов’янську цивілізацію, які протиставляються «секулярному Заходу» та суспільству  споживання, є серед іншого прагненням переломити настрої та зберегти російське суспільство як таке.

Небезпека розколу в РПЦ

Антиекуменічна та антизахідна тенденція в РПЦ з’явилась не з приходом до влади Путіна – вона поступово набирала силу ще з 1990-х років. Тоді це була скоріше альтернатива державному курсу. У 1993 році засновано «Всємірний Руській народний собор», співголовою якого стає митрополит Кирил. За режиму Єльцина цей собор був противагою ліберальній пропаганді, яка звучала в ЗМІ. Характерним прикладом відносин Церква-держава є нагородження орденами: патріарх Олексій у той період неодноразово отримував державні ордени, але у відповідь Церква жодної нагороди президенту Єльцину не дала.
Вже на початку 1990-х відбувається переорієнтація кадрової політики у доборі єпископату: це вже випускники не Ленінградської – «екуменічної» академії, а Московської, традиційно більш консервативно орієнтованої.
Але поряд із загальною тенденцією до консерватизму виділяються і послідовники радикального ізоляціонізму: це прибічники митрополита Іоанна (Сничова, +1993) в Санкт-Петербурзі та єпископа Веніаміна (Пушкаря) в Примор’ї. Найсвіжіший приклад – розкол чукотського єпископа Діоміда (Дзюбана), спрямований проти індивідуальних податкових номерів, нових паспортів тощо. Головним об’єктом їх консервативних нападок був саме тодішній очільник ОВЦС митрополит Кирил.
Найсильніша опозиція до патріарха Кирила – в чернечому середовищі: саме в монастирях та навколо них концентруються прихильники ізоляційних настроїв. Один із прикладів «алармістських» настроїв – «пензенські закопанці», група православних людей на чолі зі священиком, які разом з маленькими дітьми закопалися під землю в очікуванні скорого другого пришестя Христа. Приклад цей відомий, але далеко не єдиний.
Тенденції розвитку православної Церкви в Росії Перемога Кирила на патріарших виборах – це результат обмеження «чернечого лоббі»: на відміну від  виборів 1990-го року у 2009 р. представники монашества по суті призначались правлячими єпископами, а представниками мирян були переважно політичні або фінансові спонсори Церкви, які й урівноважили голос консерваторів.
Всі ці приклади свідчать про загрозу розколу в російській Церкві – розколу не за географічною, а ідеологічною ознакою. І одна з ліній розколу може пролягти між офіціозним православ’ям єпископату та малоконтрольованими настроями священства та мирян, віддалених від життя столиць.

Кадрова політика патріарха

Патріарх Кирил відомий як вольовий та цілеспрямований церковний діяч. Ряд аналітиків говорили, що новий патріарх після свого обрання все переналаштує під себе. Він справді прагне централізувати владу в Церкві, зокрема зняти конкуренцію між ОВЦС та Управлінням справами РПЦ. Як приклад – втрата позицій митрополитом Климентом, конкурентом на виборах: він більше не входить до складу постійних членів Синоду, хоча й залишився на посаді в Москві. На цьому «репресії» і закінчились.
З іншої сторони, патріарх дає достатньо свободи своїм багаторічним підлеглим, яким довіряє нові ділянки роботи. Перше засідання Священного Синоду РПЦ висунуло ряд давніх співробітників митрополита Кирила на нові посади, розширивши їх повноваження.  Найбільше кар’єрне зростання – у владики Іларіона (Алфєєва), який став постійним членом Синоду РПЦ за посадою. Але його імідж – це імідж радше науковця (написав три монографії з патрології та ряд інших робіт) та композитора.
Ще одна помітна кадрова зміна: синодальний інформаційний відділ очолив мирянин – Володимир Легойда, який є  редактором молодіжного журналу «Фома» та заступником декана факультету МГИМО (до цього миряни синодальні відділи РПЦ ніколи не очолювали, а призначення священників на провідні посади в синодальних структурах – тенденція лише кількох останніх років).
Наступні засідання Синоду (в Санкт-Петербурзі та Києві) виявили утвердження нових напрямів роботи, але наступного кадрового «переформатування» ми не бачимо. Як на мене, це ознака того, що новий патріарх прагне оптимізувати наявні кадри, зробити їх роботу більш ефективною. Але якихось прихованих кадрових ресурсів у нього немає.
Сам факт проведення засідань Синоду поза межами Москви говорить скоріше про прагнення залучити провінції до активнішої діяльності, зменшити дистанцію між Москвою та всією іншою «канонічною територією» РПЦ. У випадку Києва – це ще й можливість показати, як патріарх і сказав в Києво-Печерській Лаврі: «Киев – единая столица русского православия», «наш Константинополь и наш Иерусалим», або ж невід’ємна частина РПЦ.
Новою тенденцією стало залучення українського єпископату до ухвалення рішень на рівні всієї РПЦ: після участі донецького митрополита до наступного засідання Синоду запрошений дніпропетровський митрополит. Ця зміна після 15 років підкресленого офіційного невтручання у справи Церкви в Україні говорить скоріше не про прагнення контролю над  тактичними рішеннями в українському православ’ї, а про бажання підготувати можливих кандидатів для обрання в майбутньому лояльного київського митрополита.
Ще одним нововведенням патріарха Кирила є організація «мєжсоборного прісутствія» – органу, покликаного покращити комунікацію в РПЦ та донести до керівництва прагнення церковних мас, голос яких став майже нечутним з централізацією влади архиєрейським собором. 

Церковно-державні відносини в Росії: цезаропапізм чи папоцезаризм?
Півроку патріаршого служіння принесли певні зміни у проблемних ділянках відносин з державою. Кінець-кінцем, можна говорити про вирішення питання з викладанням «Основ православної культури» в загальноосвітніх школах. Якщо раніше цьому чинились значні перешкоди, то тепер співпраця налагоджується. Диякон Андрій Кураєв, замість того щоб критикувати «зєльоний как скука» підручник Бородіної, сам засів за написання нового, а в його підтримку організовані великі редакційні рада та колегія з його написання.
Поштовх надано і подальшому просуванню інституту капеланства в армії та на флоті. І хоча старі атеїсти називають все це «клерикалізацією країни», це всього лиш запровадження того, що вже багато десятиліть існує в «секулярній» Європі.
Неочікуваним для багатьох були деякі нещодавні кадрові перестановки: на державну роботу перейшли Олександр Дворкін, Роман Силантьєв та деякі інші відомі миряни РПЦ. Ця тенденція паралельна посиленню президентської влади Медведєва, який хоче бачити Росію не тільки гегемоном, як представники силового крила та спецслужб, але й більш цивілізованою країною.
Ще один маленький приклад: постриження в ченці заступника архієпископа Іларіона (Алфєєва): протоієрей Георгій Рябих став Филипом, на честь митрополита Филипа Московського, замученого Іваном Грозним. І день постригу, і ім’я вибирав сам патріарх. Проти ще одного «державника» – Йосифа Сталіна  останнім часом все більше виступають архієпископ Іларіон, диякон Кураєв та інші спікери РПЦ, прагнучи послабити популярність «православних сталіністів».
Ці різноманітні приклади покликані показати, що позитивні зміни у відносинах РПЦ з російською державою – результат тривалої боротьби. Церква має свою позицію, ініціює ряд проектів і досягає їх втілення. Вольовий, досвідчений, до кінця життя обраний патріарх, з однієї сторони, та молодий вибірний президент – з іншої відкривають перспективу модифікації державно-церковних відносин на кшталт тих, що існували на початку династії Романових в XVII столітті. Зараз про це говорити ще зарано, але паростки тенденцій вже можна бачити.

Патріарх Кирил як самостійна фігура
Продержавну політику нинішнього патріарха в Росії зумовлено низкою причин. По-перше, це значною мірою його особисті переконання – він є патріотом Росії. По-друге, в російських ЗМІ (а вони, як відомо, переважно контролюються державою) кілька років поспіль (приблизно 2003-2007) тривало активне поливання брудом «табачного короля». І тому пристосування до настроїв можновладців було прагненням відвернути перспективи патріаршества інших осіб, ближчих державі по духу.
Путін у той час просував на патріарший трон іншу особу – саме митрополита Климента (Капаліна). Якщо в часи холодної війни він представляв РПЦ у Сполучених Штатах, то з формуванням Общєствєнной Палати РФ став її членом. Посада керуючого справами РПЦ надавала можливість стати реальним конкурентом митрополита Кирила. Але економічна криза далася взнаки: держава не стала просувати свого кандидата. Тут зрозуміли, що краще опиратися на того, хто здатний мати свою, незалежну позицію, але при цьому має підтримку в Церкві та здатен просувати глобальні проекти на кшталт посилення «руського міра».
Як помітили деякі спостерігачі, після обрання патріархом Кирил «розправився», навіть психологічно відчув зменшення тягаря, який впливав на його ініціативи при попередникові. Мабуть, тут, як і на попередніх патріарших виборах, промисел Божий не залишив російської Церкви: на обох виборах програли ставленики держави, тісно пов’язані зі спецслужбами.

Розвиток богословської освіти

Як я вже казав, показовим є кар’єрний злет владики Іларіона (Алфєєва), багатолітнього вірного соратника нового патріарха, який став тепер постійним членом Синоду РПЦ за посадою. Владика не просякнутий «московським духом»; він вчився в семінарії та академії заочно, перебуваючи в цей час в Латвії. Очно він вчився в Оксфорді, а ряд років працював у Відні. Він уже зараз має ступені доктора богослов’я та філософії, а паралельно з єпископським служінням займався у Відні викладацькою роботою та написав велику книгу енциклопедичного характеру про історію та життя Православної Церкви.
Одне з його нових ключових завдань – це створення «Загальноцерковної аспірантури та докторантури», що готуватиме не тільки дипломатичні кадри, але й займатиметься підвищенням кваліфікації керівного складу РПЦ в самій Росії.
Ця тенденція у сфері церковної освіти посилюється втратою позицій владикою Димитрієм Тобольським, братом митрополита Климента (Капаліна), який кілька років поспіль прагнув поставити під свій контроль освітні структури РПЦ. Тепер замість обмеженості суто богослужбовими речами та позиції невтручання у сфери культури відкривається можливість подальшого розвитку богословської освіти з широким гуманітарним (і екуменічним) ухилом.
Очевидно, триватиме робота з визнання державою семінарської освіти, наближення семінарських програм до університетського рівня. Поряд з рішенням про відкриття нових богословських училищ та перетворення ряду колишніх з них на семінарії, що було прийнято на Синоді в Москві, це свідчить про прагнення патріарха зробити ставку на покращення богословського рівня кліриків та мирян у всіх сферах діяльності РПЦ. Тепер завдання покращення богословської освіти та підготовки широко освіченого прошарку церковних діячів стає приоритетним.

Поштовх до міжправославного діалогу
Найсуттєвішим досягненням нового московського патріарха на міжнародній арені став поворот у відносинах з Константинополем. Минулого року, під час святкування 1020-ліття хрещення Київської Русі, вони скоріше нагадували конфронтацію: позиція «чого це ви на нашу канонічну територію без нашого запрошення їдете?» – була яскравим свідченням цього. Тепер же очевидне потепління стосунків: покладено новий початок підготовці Всеправославного собору. Те, про що колись мріяв та що наближував митрополит Никодим (Ротов), тепер почав здійснювати його вірний учень патріарх Кирил.
Нових штрихів додає позиція очільника ОВЦС МП архієпископа Іларіона (Алфєєва). Раніше, кілька років поспіль, делегація РПЦ ігнорувала міжправославні заходи, в яких офіційно брала участь Естонська автономна православна Церква, підпорядкована Константинополю. Це поставило під питання не тільки подальший міжправославний діалог, але й діалог з Римо-Католицькою Церквою, симпатиками якої є новий патріарх, і владика Іларіон.
Наслідком ізоляціоністської політики РПЦ часів Путіна стала поступова переорієнтація слов’янських помісних Церков на позицію Константинопольського патріарха. І реалії життя в рамках Європейського Союзу, і сусідство з впливовішими конфесіями (протестантами та католиками), і подальша секуляризація населення спонукають їх обирати «відкрите православ’я», вільне від тісних зв’язків із державою. Тому переорієнтація зовнішньоцерковної політики дає РПЦ можливість не маргіналізувати своє становище в колі православних Церков світу.
Еклезіологічні розходження між Константинополем і Москвою тепер не на заваді. Якщо попередня позиція була: «ні, патріарх Константинополя не може бути східним Папою», то тепер позиція інша: «хоча це й не відповідає традиційній православній еклезіології, але перегляд можливий». Тут доречно зауважити, що на рівні відносин помісних Церков Москва тяжіє до еклезіології перших Вселенських соборів, а для Константинополя привабливіша централізована схема, притаманна Церквам грецької традиції: започаткована вона була із захопленням мусульманами територій на Близькому Сході ще в VII−XI століттях, а стала нормою життя за часів Османської імперії в XVI-XIX століттях.

Відносини з Римо-католицькою Церквою
Смерть папи Іоанна-Павла ІІ та вибори папи Бенедикта XVI суттєво змінили позицію самої католицької Церкви. Новий папа є більш консервативним, що неодноразово виявлялося в медійних конфліктах щодо ставлення до мусульман та юдеїв. У ставленні до РПЦ він, напроти, є набагато відкритішим, що й зумовило переорієнтацію позиції в російській Церкві.
Останнім часом у РПЦ лунають заклики до альянсу з католиками в Європі для захисту «традиційних християнських цінностей». Якщо для деяких такі симпатії – це прояв нестійкості в православних догматах, або ж прояв «єресі екуменізму», то менш заангажований погляд може роздивитися суттєво важливіші риси: по-перше, Римо-католицька Церква є універсальною, представленою на всіх континентах, і для неї не є важливим національне питання.
По-друге, для неї не існує проблеми залежності від держави. Найбільш потужні (і фінансово в тому числі) американські та німецькі католики у своїх країнах не є переважною більшістю. А в «старшій доньці Церкви» – Франції Церква взагалі радикально відділена від держави. До цього додається і те, що на європейському континенті різноманітні екуменічні заходи є нормою, а після взаємного зняття анафем 1965 року до діалогу з Римо-католицькою Церквою активно залучились і в Константинополі.
На мою думку, нинішня тенденція в РПЦ до зближення з католиками може спричинити звуження християнського світосприйняття. Якщо для православних «дихання двома легенями» проявляє себе саме в православно-католицькому діалозі, то в країнах Західної Європи подібна двоскладовість забезпечується широким діалогом між католиками та традиційними протестантами – лютеранами, реформатами, а також англіканами.

Голос РПЦ на міжнародній арені

Як би там не було, голос РПЦ на міжнародній арені поступово посилюється, зокрема через активне співробітництво з міжнародними організаціями. Так, «Всємірний Руський народний собор», що проходить з 1993 року, нещодавно отримав статус дорадчого органа при ООН. Саме із засідання в Москві в 2005 році почалась традиція паралельного проведення «самміту релігійних лідерів» у країнах-учасницях Великої Вісімки (G8). Остання ініціатива РПЦ – «Група високого рівня з міжрелігійного діалогу» з активним залученням ЮНЕСКО. РПЦ активно відстоює позицію щодо збереження і фіксації в законодавчих документах Європейського Союзу християнського характеру Європи.
Ці глобальні ініціативи РПЦ роблять її важливим суб’єктом світової релігійної політики. Слова патріарха Кирила в Києво-Печерській лаврі яскраво відображають це прагнення: «Ми є основою та кріпленням тієї цивілізації, яка здатна народжувати ідеї та переконувати в цьому весь світ».

Висновки
На мою думку, російська Церква в особі патріарха Кирила прагнутиме до поширення свого міжнародного впливу. Підкращення якості богословської освіти, подальше вироблення кодифікаційних документів (соціальна концепція, вчення про права і достоїнства людини, документ щодо ставлення до інослав’я, початок підготовки нового катехізису тощо) створюють потенціал для посилення її позицій на загальноправославному рівні.
З іншої сторони, гостро стоїть суто внутрішньоросійська проблема: розділення між єпископатом та вірними, між Москвою та периферією. Наявні настрої в широких прошарках та загроза розколу суперечать глобальним проектам мозкового центру РПЦ. Перед новим керівництвом РПЦ постало завдання пом’якшити ізоляційні настрої серед вірних та послабити тиск держави.
У цій ситуації прагнення зберегти Церкву України у сфері свого впливу є лише природнім: РПЦ зацікавлена в збереженні цих зв’язків як кадрово, так і історично. Разом з УПЦ вона залишається найбільшою помісною Церквою православного світу та посилює свої позиції в діалозі з російською державою.
Ступінь зацікавленості в збереженні зв’язків з українського боку залежить від того, наскільки самостійною буде політика РПЦ, наскільки Боже буде домінувати над інтересами російського Кесаря. Не менш важливе питання – здатність сприяти вилікуванню розколу українського православ’я. Чого в цій ситуації очікувати Церкві в Україні, я спробую проаналізувати в наступній частині цих роздумів.

Теги: