Продовжуючи наші роздуми, розпочаті у статті «Яку теологію потрібно викладати в Університетах?», зупинимося на ряді проблем, які або вже виникли, або постануть у найближчому майбутньому. Кожна із цих проблем здається гордієвим вузлом, і теологи часто пропонують лише один рецепт – «розрубати!». Проте нам здається, що кожна із цих проблем може бути вирішена якраз у тих умовах, які задані рішеннями ВАК та Міністерства освіти щодо спеціальності «теологія».

Проблема захисту (нострифікації) дисертацій


Намагання деяких богословів вирішити проблему за допомогою «бліцкригу» можуть поставити хрест на авторитеті теології в університеті. Саме до цього може привести шлях тимчасового визнання внутрішньоцерковних ступенів кандидата і доктора богослов'я. Невідомі для науки люди визначають, кому із аспірантів та докторантів із спеціальності «богослов'я» ввійти в цей самий світ науки! Це було б нонсенсом в українських умовах. Якби у нашій країні існувала одна церква, освітня система якої мала незаперечний авторитет, то питання можливо було б вирішити у рамках офіційного чи неофіційного конкордату. В Україні немає такого єдиного відповідального партнера. І конфесійні заклади не демонструють наявності наукових богословських шкіл та видатних досягнень. Єдина сфера, у якій вони виглядають більш-менш пристойно – це церковна історія. Всі інші напрямки роботи «завалені». Достатньо прочитати дисертації на богословські теми, які захищені у конфесійних закладах за двадцять років, щоб зробити висновок: лише незначний відсоток цих робіт може претендувати на нострифікацію.

Реальність є такою, що на нострифікацію можуть претендувати лише роботи, захищені на Заході на звання Ph.D. Серед цих робіт дійсно є значна кількість праць, які достойні звання кандидата богослов'я чи філософії чи історії. І переважно мова йшла би про роботи випускників УКУ, які активно (та успішно) нострифікувалися минулого навчального року. Наскільки нам відомо, існує кілька православних, католицьких та, здається, один протестантський теолог в Україні, які захистили Ph.D. на Заході та могли б стати кандидатами наук. Але переважна більшість тих, хто вчився за кордоном, здобули лише звання магістра, нострифікувати яке реальних можливостей немає.

Цивілізоване вирішення проблеми захисту дисертацій


Для того, щоб створити Раду із захисту кандидатських та докторських дисертацій із теології, необхідно зробити кілька кроків.

По-перше, необхідно знайти шість докторів філософських наук, які б займалися теологією, були віруючими людьми та не були безпринципними циніками. Бажано, щоб ці доктори наук були з різних церков – це відразу доводило б, що сьогодні богослови можуть співпрацювати в науці без релігійної ворожнечі між собою.

По-друге, треба юридично оформити рішення, що ці шість докторів філософських наук (наприклад, із спеціальностей «релігієзнавство», «історія філософії», «етика») можуть бути компетентними саме із спеціальності 09.00.14 – «Теологія». Якщо постаратися, то можна знайти шість докторів навіть із спеціальності «релігієзнавство».

По-третє, Спецрада по захисту може бути єдиною із іншими спеціальностями. Ясно, що такою спеціальністю номер два для Ради мала б бути історія. Дослідження із історії Церкви – це гарний напрямок роботи, тут є багато напрацювань.

По-четверте, Спецрада могла б мати третю спеціалізацію – власне філософське релігієзнавство. Релігієзнавчі дослідження богословської думки, соціологія релігії – це області українського релігієзнавства, в якій необхідні якісно нові дослідження.

Створений колектив мав би стати когортою однодумців, діяльність яких була б спрямована на утвердження теології в університеті, на розвиток релігієзнавчих та філософських досліджень богослов'я. Прообразом такого колективну теологів різних конфесій стала редакція «Богословського Порталу». Прогноз атеїстів «вони скоро посваряться» не справдився. Навпаки, співпраця – при збереженні власної ідентичності – лише поглиблюється.

Колектив Спецради, однак, мав би до дисертацій не власні вимоги, а лише загальноприйняті. Тут би і стало очевидним для всіх, які саме церкви та громади здатні сьогодні висувати теологів, що можуть бути визнані спільнотою вчених та державою. А які тому і прагнуть розрубати гордієв вузол, що не вміють брати участь у науковому дискурсі.

Проблема культури наукової дискусії в галузі теології


Богословський дискурс має власні норми, які не є аналогічними до норм дискурсу загальнонаукового. Науковці вважають, що твердження істинне, якщо його можна довести раціонально або перевірити емпірично. Теологи посилаються на авторитети. Дуже часто в нашій посткомуністичній країні такі посилання набувають гротескної форми: теолог стверджує, що його співбесідник не може бути джерелом богословських суджень, тому що він не має відповідного містичного досвіду. Або не належить до єдиної істинної церкви. З шухляди дістаються цитати на клашт: «Богослов – це той, хто молиться. А той хто молиться – богослов» (Євагрій). При цьому забувають, що автори цитат під богослов’ям тут мали на увазі споглядання самого Бога, а не частину релігійних знань, яка має назву богослов'я. Але суть проблеми не в цьому, а в тому, що теологи заперечують право своїх співбесідників говорити на теологічні теми. Немає значення, з посиланнями на єретика Євагрія чи святого Григорія Паламу, або зовсім без посилань. Відомий анекдотичний випадок, коли о. Іоанн Романідіс висунув дуже дивні теологічні положення на співбесіді із англіканами. Коли ті запитали, звідки він це знає, православний теолог, не змигнувши оком, відповів: «Я є обожненим, а тому знаю всю істину, а Ви не маєте право обговорювати мої судження – лише повинні погодитися». Ясно, що такі екстремістські судження можуть стати обґрунтуванням чого завгодно. Один український теолог намагався довести, що «Русский мір» патріарха Кирила – це Тіло Христове тут і зараз, а критику не приймав, бо його розум споглядає Бога і може добуті знання висловлювати у системі діалектичних умовиводів, які мають форму дедукції (!). Ясно, за таких умов прийняття богослов'я до числа університетських дисциплін здається неможливим. Адже всі ці диваки викладають у різних конфесійних закладах освіти, а їх судження сприймають як норма, або, принаймні, толеруються.

Цивілізоване вирішення проблеми наукової дискусії в галузі теології


Очевидно, що не все безнадійно. Наприклад, ми не почуємо від церковних істориків заяв, що такий-то історичний факт їм повідомив Святий Дух, чи що вони дізналися про щось у стані містичного обожнення. Церковні люди, які мають стосунок до науки, проявляють розуміння критеріїв наукової дискусії та приймають їх – за наявності доброї волі.

Теологія в університеті можлива лише у разі усвідомлення теологами правильної стратегії позиціонування методологічних засад своєї дисципліни. Теологія може представляти себе за аналогією із гуманітарними дисциплінами. У науках природничого та математичного циклів істина може бути повністю доведена, точно встановлена. У гуманітарних науках таке строге знання неможливе. Ясно, що існують філософи чи історики, які мріють про власну дисципліну як строгу науку. Але загальновідомим фактом є гіпотетичність наукових теорій у гуманітарній сфері. А деякі дисципліни – наприклад, герменевтика є взагалі скоріше практикою, ніж теоретичним вченням. Особливо непогано виглядає теологія на фоні гіпотетичності всіх філософських знань. Якщо філософи, історики, літературознавці мають власне місце в університетському дискурсі, то лише тому, що не претендують на таку істинність власних теорій, яку мають теорії фізичні чи математичні.

Теологія має усвідомити простий факт: для зовнішнього університетського спостерігача її дисципліна є сумою знань, які сформувалися аналогічно до гуманітарних дисциплін шляхом консенсусу. Різні теологи – автори Святого Письма, святі Отці, сучасні єпископи та богослови – примножували теологічні знання кількісно та брали участь у процедурі відбору із наявного масиву знань тих положень, які ставили нормативними. Собори – це звичайна процедура досягнення визнання істин через консенсус.

Ясно, що для самих теологів їхній дискурс має більшу строгість. На думку теологів сам консенсус тому і можливий, оскільки теологія має надприродні джерела істини в Одкровенні (Святому Письмі), Святому Переказі (творах Отців, постановах соборів, літургійних текстах тощо), вченні Церкви. А під час досягнення консенсусу діє Святий Дух.

Вважаю, що необхідно написати спеціальний посібник «Методологія теології», у якому були б такі розділи: «Методологія теології як церковної науки», «Методологія теологічної діяльності при її функціонуванні у світському дискурсі», «Методологія діалогу».

Остання проблематика є особливо важливою. Кожна дисципліна в університеті бере участь у загальному дискурсі. Це означає, що теологія повинна бути здатною до діалогу з кількома співбесідниками в рамках університету:

  • - до діалогу з теологами інших релігій, інших конфесій, інших богословських шкіл;

  • - до діалогу з філософами;

  • - до діалогу із представниками точних та природничих наук;

  • - до діалогу із представниками гуманітарних наук.

Відкритість до діалогу не означає обов’язкового визнання «філософії діалогу», згідно із якою не існує об’єктивної істини, а є лише часткова правота кожного учасника діалогу. Такого роду «філософія діалогу» з її релятивізмом не практикується при діалозі між фізиком та хіміком, чи між математиком і філологом, а тому не потрібна і теологу.

Визнання можливості досягнення істини як об’єктивного знання повинно бути передумовою діалогу. Істини, тобто знання, що відповідає реальності, може досягти будь-яка наука. Теологія має визнавати, що істинне знання про людину та світ можливе в інших науках. Але і свої знання про людину, світ, Бога теологія має представляти як такі, що претендують на статус істинних. Не можна допустити, щоб теологи зайняли позицію давніх гностиків та говорили: теологічні знання – це істина лише для обраних, для втаємничених. Такого роду теорії засуджені християнською церквою. Своє віровчення церква проповідує всім, і вважає, що кожен може його зрозуміти та прийняти. Свою теологію церква презентує як істинну науку для всіх, а не лише для людей із містичним досвідом чи обожненням. Тому теологія в університеті має звернутися до цих фактів як основоположних у своїй діяльності презентації теологічних знань.

Православна церква не вважає, що всі її вірні чи викладачі теології у семінаріях мають ставати ісихастами. Католицька церква не вимагає, щоб кожен став Іоанном Хреста або Томою Кемпійським. Протестантські громади не вважають, що всі мають переживати лютеровський «досвід у башті» або кіркегорівські страждання. Заяви окремих богословів, що догматичне богослов'я – це те саме, що і містична теологія, піддаються критиці. Наприклад, знаменита заява Володимира Лосського про тотожність богослов'я Церкви та містичного богослов'я, була розкритикована о. Думитру Станілоае – який, до речі, набагато краще знав і догматичне, і містичне богослов’я Православної Церкви, ніж російський емігрант. Нещодавно ця критика була радикалізована найкращим православним богословом сучасності Девідом Бентлі Хартом.

Богослов'я належить церкві, але не містикам-одинакам чи чернечим громадам. Богослов'я є справою всіх вірних, і перш за все – єпископів та уповноважених єпископатом викладачів теології. А тому, відхиливши претензії окремих теологів на ексклюзивне володіння повнотою істини, відкривши можливість для діалогу в університеті, богослов'я має поставити питання про своє відношення до єпископського навчання. Яким є співвідношення між харизмою єпископів, які сповіщають вчення церкви, та харизмою теологів, які мають покликання від Бога та відповідні здібності бути дослідниками та інтерпретаторами церковної теології?

Проблема відносин єпископату і теологів


Навчати церковному віровченню та займатися релігійною теологією покликані у церкві перш за все єпископи. Це їхня відповідальність. Єпископи вповноважені поставляти церковних вчителів. У давнину єпископи назначали катехизаторів, які навчали людей церковних істин, а також викладачів до давніх училищ в Александрії та інших містах. Тобто єпископами поставлялися викладачі, аналогічні до сьогоднішніх теологів у семінаріях, академіях та університетських факультетах. Але сьогодні важко уявити собі ситуацію, щоб єпископат призначав професорів до державного чи приватного університету. Навпаки, ці університети бажали б бути самостійними у цьому відношенні. Тоді виникає закономірне питання про працевлаштування випускників. Кому потрібні ті, кого вже почали іронічно назвати «світські теологи»? До речі, мова не йде про те, що ці майбутні випускники є людьми світськими. Мова йде про побоювання, що їх навчать особливої, світської теології. Адже часто у західних університетах і українських конфесійних закладах викладаються теологічні погляди, які представникам церков на місцях здаються більш ліберальними, ніж загальноцерковний світогляд.

Цивілізоване вирішення проблеми відносин єпископату і теологів


Значні досягнення теологів ставали можливими лише там, де єпископат намагався притримуватися стратегії довіри до теологів. Так було у Свято-Сергієвському інституті при митрополиті Євлогії (Георгієвському). Так було і є у Свято-Володимирській семінарії (фактично – академії) в Нью-Йорку. Команді теологів надавався кредит довіри – і вона звичайно його виправдовувала. Окремі недоліки в теологічних пошуках компенсувалися загальними значними здобутками теологів, які впливали навіть на історію Церкви.

Зазвичай таким кредитом довіри користуються лише викладачі конфесійних закладів, зокрема – університетів. В Україні вже є прекрасний досвід Українського Католицького Університету. Цей Університет вже відбувся як явище, і теологи беруть участь у діалозі – перш за все із істориками та філософами. Крім того, університетські курси слухають семінаристи. Католицька традиція поєднання університету та Академії (семінарії) виправдала себе і в українських умовах. Сьогодні УКУ успішно вирішив проблему акредитації бакалаврських та магістерських дипломів, став на шлях створення власної аспірантури та докторантури. Отже, конфесійний заклад як єдина команда викладачів здатний вписатися і в церковні вимоги, і в державні стандарти. Але все це можливо лише за умов довіри єпископату, постійної терпимості та навіть любові до власного Університету. На жаль, православні та протестантські церкви України не спромоглися на створення подібних закладів. Але досвід інших держав свідчить про правильність саме цього шляху.

Теологічні факультети університетів не користуються такою довірою єпископату, як конфесійні заклади. Класичним прикладом став найкращий із таких православних факультетів – богословський факультет Афінського університету. Церква насторожено ставиться до теології, яка тут викладається. Нібито нічого єретичного професори в Афінах не проповідують. Але їх методологія є занадто ліберальною, експериментальною. Церква скоріше мириться із тим, що викладається на факультеті, ніж вітає його розвиток. Цікаво, що такий прихований розрив між церковним світоглядом та науковими розробками професорів приводить до парадоксального результату: серед викладачів Афін не зустрічаємо теологів, про яких би можна було сказати – він створив цілу епоху у богослов’ї.

Отже, обидва шляхи можливі. Найкращий шлях – це теологічний факультет у конфесійному університеті, який би давав визнаний державою диплом, мав би Раду із захисту кандидатських та докторських дисертацій. Якби такий факультет на рівні магістратури та Ради ще й демонстрував екуменічну відкритість – то його значення було б колосальним не лише у сфері освіти, але і в загальній інтелектуальній та духовній атмосфері країни. Ясно, що дипломи теологів такого факультету були б цінними саме тому, що їх визнавали б не лише держава, але і церкви.

Більш важкий шлях – це теологічний факультет у державному університеті. Такого роду факультет міг би стати авторитетним у державі та церквах лише за однієї умови – якби на ньому були унікальні наукові школи. Якби книжки та підручники його викладачів були кращими за кращі світові аналоги, а сама теологічна школа стала провідною – наприклад, у галузі православного богослов'я. Очевидно, що і теологічному факультету конфесійного університету такий авторитет не завадив би. Але для теологічного факультету державного університету наявність світових досягнень – це просто умова можливості його існування. Умова можливості того, що теологічний факультет дійсно відбудеться, буде успішним проектом, а не «глевким млинцем» чи «валіза без ручки». Лише теологам із світовим ім’ям можна було б завоювати довіру єпископату до «їхнього» теологічного факультету у державному університеті. Очевидно, що робота над створенням наукових шкіл – це одне із вирішальних завдань, які стоять перед українською освітою у галузі теології. Такого роду робота може бути здійснена лише тоді, коли університети та єпископ будуть у ній вбачати найперше призначення теологічного факультету, а на освітню роботу дивитись як на другу за значенням. Зокрема, це дозволило б краще вирішити проблему працевлаштування найкращих випускників теологічних факультетів. До речі, ця проблема є особливо важливою, оскільки безвідповідальним було б починати велику справу створення повного циклу теологічної освіти, визнаної державою, без розуміння «соціального замовлення» на теологів.

Проблема працевлаштування випускників теологічних факультетів


Церкви вже давно мають справу із проблемою «профіциту» богословських кадрів. По-перше, не всі випускники семінарій та академій стають священиками. До речі, саме для таких людей проблема державного визнання їх дипломів є найбільш гострою. Якби вони закінчили богословський факультет університету та отримали визнаний державою диплом, вони б легше могли влаштуватися на «світську роботу». Саме тому вже сьогодні популярним є прагнення отримати диплом не лише церковний, але і світський (теолога, релігієзнавця, філософа, психолога, юриста). Крім того, і священику такий диплом не завадить. З ним можна викладати у школі чи ВНЗ, а така можливість цікавить багатьох семінаристів. По-друге, існує значна кількість спеціалістів, які, отримавши найкращу освіту на Заході, виявилися «зайвими» в Україні. Найкращий спеціаліст із літургіки займається будівництвом. Найкращий знавець канонічного права, вивчившись в університеті, працює юристом. Найкращий протестантський богослов займається власним бізнесом – вішає котли у хатах та квартирах замовників. Когось не запросили. Когось не влаштувала дуже низька заробітна плата в конфесійних закладах. Проблема є. І виникає питання: навіщо готувати «зайві кадри»?

Цивілізоване вирішення проблеми працевлаштування випускників теологічних факультетів


Цю проблему можна вирішувати лише завдяки комплексному підходу, враховуючи потреби та можливості церков та суспільства.

По-перше, випускники теологічних факультетів могли б бути викладачами «Християнської етики» чи споріднених дисциплін («Основи християнської культури», наприклад) у школах. Україна – країна із давньою християнською традицією, знання якої є важливим для всіх її громадян – так само як знання, наприклад, української літератури. Якщо не переводити викладання цього предмету у регістр проповіді, а залишати саме викладанням, то цей предмет є перспективним для його розвитку у школах. Держава не може віддати цей предмет на відкуп лише церков. Тому необхідними є як диплом випускника теологічного факультету, визнаний державою, так і методологічна підтримка предмету від теологів університету.

По-друге, теологічний факультет в університеті мав би запропонувати, яку дисципліну теологи могли б викладати всім потокам студентів. Адже якщо теологічному факультету немає чого сказати студентам інших факультетів, то його присутність в університеті відразу втрачає легітимність. Деяким факультетам можна просто представити свій предмет – і він вже зацікавить всі чи хоча б половину інших факультетів. Всі вчать філософію. Багато хто – історію чи літературу. Не всі у ВНЗ вчать фізику чи математику. Видається проблемним читати «Основи християнської теології» всім студентам. Тому на Заході у католицьких університетах теологи читають всім студентам курс «Історія цивілізації з християнської точки зору». Назви цього курсу різні, але суть саме така. В українських реаліях студентам інших факультетам був би цікавим інший курс – «Соціальне християнське вчення». З досвіду викладання релігієзнавства та «Основ християнської культури», «Християнської етики» можна зробити висновок, що саме соціальне вчення православ’я, католицизму та протестантизму викликає найбільший інтерес у студентської молоді. Ясно, що сам викладач має добре знати особливості різних соціальних доктрин, які існують у сучасному християнстві.

Соціальне вчення Церков вже саме по собі є цікавим, оскільки воно є відповідями на питання, які турбують сучасну людину – віруючу та невіруючу. Знання позиції церкви практично із всіх актуальних глобальних проблем сучасності значно розширюють світоглядний горизонт студентів, дають матеріал для цікавих дискусій. Студенти по-новому задумуються над питаннями етики сімейного життя, демократії, розвитку національних традицій, глобалізації. Викладання християнського соціального вчення дозволяє найбільш успішно презентувати набутки як самих церков, так і теологів. Мало того, виклад соціального вчення дозволяє ознайомити студентів практично із всіма ключовими моментами теології. Щоб пояснити, звідки взялося соціальне вчення, необхідно дати знання про джерела церковного віровчення та теології. Тріадологія виявиться необхідною як у темі про християнське розуміння соціальності, так і при поясненні головного пункту християнського вчення про людину – теорії особистості. Навіть традиційні положення християнської етики студентами краще сприймаються саме у контексті соціального вчення, а не в рамках риторики курсу «Християнська етики». Ставлення християнської теології до досягнень науки – теж предмет соціального вчення. У центрі сучасної гуманітарної науки стоять проблеми ідентичності, і церкви власні концепції з цієї проблематики дають у межах саме соціального вчення. Саме знання із соціального вчення церков дозволяють найкраще пояснити особливості сучасних католицизму, православ’я, протестантизму. А це означає, що соціальне вчення дає теологам можливість поговорити і про найважливіше для них самих – проблему християнської ідентичності у сучасному світі. Отже, для церков, теологів, університету – викладання ознайомчого курсу соціальної християнської етики принесло б найбільше користі.

Підготовка теологічними факультетами спеціалістів, які могли б вільно та цікаво викладати такий університетський курс, потребує значних зусиль. Особливо важливим є інтенсифікація досліджень із таких областей знання, як православне соціальне вчення. Адже в цій області існує значна різноманітність, яку ще не осмислили у комплексі самі теологи. Сьогодні можна нарахувати півдюжини православних вчень про права людини чи демократію. Не можна обмежувати горизонт лише соціальним вченням РПЦ. Цікаві доктрини існують в інших церквах, особливо грекомовних. Значний малодосліджений матеріал знаходиться у різноманітних працях теологів з Америки, Сербії, Греції, Румунії. Вийти на написання університетських підручників «Християнське соціальне вчення» - це одне із найперших завдань теологічного факультету. Маючи такий підручник, теологічний факультет міг би зацікавити цим предметом університетську спільноту, а потім також умовити спеціалістів Міністерства освіти.

Якщо випускник факультету матиме перспективу викладання «Християнської етики» у школах та «Християнського соціального вчення» в університетах, це вже – мінімальна перспектива, аналогічна до тієї, яку має випускник філософського факультету. Всі інші можливості можуть бути додатковими, але цей «набір» повинен бути основним.

Очевидно, що колективи теологів при зацікавленості церков виконували б роботи із створення теологічних енциклопедій, які користуються стабільним попитом у всьому світі. Також важливим напрямком роботи могла б стати популяризація богослов'я, зокрема – у мережі Інтернет. Це створювало б додаткову зайнятість для теологів та дозволяло б суспільству швидко оцінити їх досягнення.

Висновки


Сьогодні українські теологи, які працюють поки що як релігієзнавці чи історики філософії, готові до праці, в результаті якої можливе конструктивне вирішення більшості наявних проблем. Цивілізовані шляхи вирішення вже наявних та майбутніх проблем – це можливість уникнути дискредитації ідеї державного визнання дипломів з теології. Також – це шляхи, на яких є можливість уникнути як авантюрної клерикалізації, так і можливих хвиль антиклерикалізації. Важливо, що саме тут є принципово нові перспективи для роботи як теологів, так і церков. Саме на цих шляхах теологія може досягнути респектабельності університетської науки. Це той шлях, на якому теологія не втрачає власної ідентичності, а університет не отримує пухлини на власному тілі. Навпаки, на цьому шляху теологія може значно поглибити розуміння власної ідентичності, а університет отримати корисну гілку нових знань на власному всеохоплюючому дереві.

Теги: