Між греко-католиками України існує певний розкол. Цей розкол при найгіршому розвитку подій теоретично містить у собі небезпечний потенціал для переростання у розкол між найбільшою Східною Католицькою Церквою світу – УГКЦ – і Римським Престолом. А тому що в цьому сценарії не зацікавлена ні УГКЦ, ані Рим, усім зацікавленим сторонам – в тому числі й керівництву Мукачівської єпархії, потрібно негайно шукати розв’язку цієї проблеми, щоб знайти її якомога раніше.

Залишімо тут поза увагою питання походження східного християнства на Закарпатті, бо відповідь на нього не є вирішальною для завершення розколу між греко-католиками України. Якби древність місцевої Церкви дійсно мала вирішальне значення для її статусу, то вселенський примат від самого початку й досі був би в Єрусалимської Церкви – матері всіх інших помісних Церков. Однак ми добре знаємо, що насправді це не так – вселенський примат майже від самого початку був у Римської Церкви, тоді як водночас поставали й інші, регіональні примати, прикладом котрих є в 1-му тисячолітті Пентархія, а пізніше й інші автокефалії в Православній Церкві. Славний Ефеський престол, який однозначно був апостольським і пов’язувався зокрема з апостолом і євангелистом Іваном, так і не став патріархатом, натомість він разом із іншими апостольськими престолами Малої Азії ввійшов до складу Константинопольського Патріархату. Еклезіологічний злет останнього був спричинений не відносно пізнім переданням про перебування апостола Андрія у Візантіоні, а становищем Нового Риму як фактичної столиці Римської Імперії.

Отож, попробуємо в цьому доробку, дати відповідь на питання, чому входження Мукачівської єпархії вимагається еклезіологічною логікою, а тому є тільки питанням часу і всім потрібно готуватися до нього вже зараз.

Чому власне «розкол»?

Звичайно, з чисто формальної точки зору між УГКЦ і Мукачівською Греко-Католицькою Єпархією (надалі МГКЄ) поки що розколу немає. Всі греко-католики України перебувають між собою в євхаристійному сопричасті, бо їхні ієрархи знаходяться в повному сопричасті з наслідником Петра – римським папою. В своїй недавній історії вони заплатили за це сопричастя дуже дорого і тому цінують благо церковної єдності. Переслідування комуністичною владою заторкували їх усіх, без огляду на юрисдикцію. Але саме в цьому переслідуванні як ніколи в їхній попередній історії виразилася спільність долі УГКЦ і МГКЄ. Навряд чи більшість простих греко-католиків знають про те, що в Україні є греко-католицька єпархія, що не належить до УГКЦ. Можливо, це пояснюється також неспівмірністю обох еклезіальних величин – адже УГКЦ чисельно є разів у десять більшою, ніж МГКЄ. Відродження УГКЦ в Галичині було набагато успішнішим, ніж відродження МГКЄ на Закарпатті. Можливо, певну роль у цьому зіграв також неординарний статус МГКЄ як Церкви, місцево ізольованої в порівнянні з іншими Церквами України.

На жаль, в юридичній площині МГКЄ на даний час є в Україні еклезіологічно неприродним утворенням – окремою Церквою свого права чи лат. sui iuris, що існує паралельно до УГКЦ. Це суперечить як звичній католицькій еклезіологічній практиці, згідно з якою в одній і тій самій країні повинна бути єдина церковна організація, так і цілій канонічній традиції Східної Церкви (пор. 34-ий Апостольський канон), за якою організація Церкви орієнтується за адміністративною побудовою держави. Іншими словами, МГКЄ є церковною аномалією, походження котрої потрібно шукати в складній історії нашої країни. Вирішальне питання звучить наступним чином: чи виправдовують місцеві особливості подальше існування в Україні єпархії, відокремленої від УГКЦ ? Якщо поглянути на інші конфесії, присутні в Закарпатті, то відповідь на це питання є ясною, і вона буде однозначно негативною. Регіональні особливості не можуть бути причиною для церковного розділення. Всі структури православних і римо-католиків Закарпаття входять у склад загальноукраїнських Церков, включно з УПЦ МП (предстоятелем котрої є митрополит Київський і всієї України) та РКЦ (місцевий єпископ є членом Єпископської Конференції України). Не можна ж всерйоз стверджувати, що греко-католицькі закарпатці є кращими чи більшими закарпатцями, ніж більшість населення цієї частини України. Отже, саме по собі входження Мукачівської єпархії до УГКЦ жодним чином не загрожувало б місцевим традиціям закарпатських греко-католиків, так само як воно не ставить під загрозу й своєрідність закарпатців інших конфесій.

Не будемо також окремо зупинятися на особистості теперішнього правлячого архієрея МГКЄ. Напевно, він є добрим пастирем, як і його новий єпископ-помічник. Нам йдеться про статус єпархії, а не про конкретних осіб чи їхні помилки. Всі ми є люди, всі ми помиляємося, але всі ми також можемо вчитися й змінювати наші позиції відповідно до нових реалій, також еклезіологічних.

А вони є такими, що всі греко-католики України вже понад два десятиліття живуть у спільній, незалежній державі Україна. Отже, регіональні особливості є багатством України, а не приводом для церковних поділів.

Іншим аргументом, який часто наводиться проти об’єднання українських греко-католиків, є той факт, що на Закарпатті живуть представники різних національностей, котрі є вірянами МГКЄ. Але ж і УГКЦ не є Церквою винятково українців. «Українська» в її назві вказує не на українську національність її вірян, а на тисячолітню традицію східного християнства з її природним центром у теперішній столиці нашої спільної держави, древній столиці Київської Русі. До Київської Церкви від самого початку належали не тільки різні слов’янські племена, а й германські варяги і численні угро-фінські племена теперішньої європейської частини Росії. Отже, інтернаціональність Мукачівської єпархії цілком стоїть у цій традиції Київської митрополії. А тому присутність різних народностей на території якоїсь єпархії не може бути раціональною причиною відокремленості від Київського Престолу. Також у сусідній Румунії існують єпархії, до яких належать не лише румуни, але й українці, однак це не є причиною їхнього відокремлення від Румунської Греко-Католицької Церкви. Тут можна було б піти шляхом утворення кількох етнічних вікаріатів у складі місцевої єпархії в складі УГКЦ. Звернення Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій з нагоди 20-річчя відновлення державної Незалежності України стосується також МГКЄ: «Ніхто не має права розколювати українське суспільство за релігійними, національними чи регіональними лініями. Ми – велика країна з давньою і складною історією. На нашій землі віками разом жили представники різних народів та релігій – Галичина і Донбас, Полісся і Закарпаття, Поділля і Крим – це наше різноманіття – регіональне, культурне, мовне, національне, віросповідне. Але це ми – єдиний український народ! Той же, хто, граючи на відмінностях, хоче посіяти ворожнечу, протистояння, ненависть чи навіть прагне розпаду України – чинить зло».1

Київ як природний інтеграційний центр Східних Католицьких Церков слов’янської традиції

Як уже було сказано, УГКЦ не є національною Церквою в тому значенні, що вона була б Церквою винятково для представників титульної нації нашої держави. Тому її мотивація для подолання внутрішньо-греко-католицького розколу в Україні є не етнофілетичною, а еклезіологічною і водночас екуменічною. Теперішня УГКЦ розуміє себе як Київська Церква, тобто Церква, духовним центром якої є Київ як древній центр тяжіння східного християнства візантійської традиції в Середній і Східній Європі.

У чудовому вінку своїх золотих куполів древній град на берегах Дніпра-Славутича об’єднує розповідь про апостольську проповідь св. Андрія Первозванного, хрещення світової держави – Київської Русі, найбільший монастир православного світу – Києво-Печерську Лавру з сотнями її святих подвижників, найдревніший храм східно-слов’янського світу – Святу Софію Київську, та великі богословські напрацювання світового Православ’я в спадковості великого київського митрополита Петра Могили. Еклезіологічний примат Києва, «Нового Єрусалиму», заснований на благодаті, а тому він є регіональним приматом божественного походження. Воістину, ні Карпати, ані зведені людьми кордони чи політичні інтриги не є серйозними перешкодами для притягальної і випромінювальної сили нашої святої столиці.

А тому стремління Верховного Архиєпископа Києво-Галицького УГКЦ об’єднати під своїм омофором всіх греко-католицьких християн східно-слов’янської традиції є природним еклезіологічним розвитком – продовженням становлення одного з еклезіологічних центрів християнського світу. Ми повинні єднатися навколо нашого спільного спадку – нашої літургійної традиції, навколо благодаті нашого «Нового Єрусалиму» – золотоверхого Києва, навколо наших історичних зв’язків. Наша сила і наше майбутнє полягають у нашому єднанні, а не в продовженні нашої роздробленості. Це єднання навколо Київського Престолу є практичним здійсненням еклезіології Другого Ватиканського собору на східноцерковному грунті – побудовою помісної Церкви.

Екуменічний вимір теперішнього поділу між УГКЦ і МГКЄ

1. Якщо Рим і надалі толерував би чи навіть підтримував би протиприродне відокремлення однієї греко-католицької єпархії від УГКЦ, то це було б нічим іншим, як фактичною реабілітацією уніатизму – практики здійснення єдності з Римом на кошти Східної Церкви. Внутрішньокатолицький неоуніатизм діаметрально суперечить досягнутому в Баламанді поступові в оцінці непростої історії відносин між обома Церквами. Отже, продовження існування МГКЄ осібно від УГКЦ було б непрямим підривом православно-католицького діалогу.

2. Теперішня позиція курії є суперечливою і непослідовною. Тоді як Перемиська єпархія, що входила до Києво-Галицької митрополії, була відірвана від УГКЦ із вказівкою на нові кордони між Україною і Польщею, у випадку МГКЄ цей принцип державних кордонів усупереч всякій логіці не дотримується, а ігнорується.2

3. Церковне сопричастя здійснюється принаймні на трьох рівнях – від єпархії через патріархат чи митрополію (в нашому випадку – Велике Архиєпископство), тобто помісну Церкву, до його завершення в сані єдності наслідника св. Петра. Тому єпархія Східної Церкви, яка напряму підлягає Римові, є еклезіологічно дефектною, бо їй бракує юрисдикційної інтеграції у регіональний рівень церковного сопричастя. Отже, теперішній статус МГКЄ поза УГКЦ є важким порушенням принципу communio ecclesiarum. Адже єдність Церкви здійснюється не тільки вертикально – в сопричасті з римським єпископом, а й горизонтально – через участь у канонічній церковній організації разом із сусідніми місцевими Церквами відповідної країни, яка маніфестується через сопричастя місцевого єпископа з відповідним главою помісної Церкви.

Що робити?

Не можна дозволити, щоб наявний юрисдикційний розкол між греко-католиками України переріс ще й у розкол ієрархічний, коли керівництво УГКЦ з огляду на постійні звинувачення в бездіяльності збоку частини греко-католиків Закарпаття, врешті-решт буде змушене встановити там паралельну ієрархію УГКЦ. Це мало б надзвичайно негативні наслідки для всієї Католицької Церкви і привело б до конфліктів із непередбачуваними наслідками, в результаті яких програли б усі.

Отож, благо Вселенської Церкви вимагає якнайскорішого, але тим не менш добре продуманого єднання всіх греко-католиків України. А тому обом владикам Мукачівської єпархії потрібно якомога швидше сідати разом із ієрархією УГКЦ за стіл перемовин та домовлятися про якнайшвидший вихід із теперішньої ситуації, який був би прийнятним для всіх. При цьому потрібно врахувати всі легітимні інтереси обох зацікавлених сторін. Апостольський Престол не стане на заваді вирішенню цієї проблеми, бо він також зацікавлений у її вирішенні. Єднання усіх греко-католиків України завжди буде першочерговим завданням керівництва УГКЦ, а тому потрібно відмовитися від ілюзії, що якісь інші проблеми змусять главу й ієрархію УГКЦ відмовитися від легітимних намагань у цьому напрямку. Особливо тепер, коли перебування на Петровому Престолі папи, який має давні зв’язки з УГКЦ, представляє для керівництва цієї Церкви великий кайрос для остаточного об’єднання греко-католиків України.

Висхідним пунктом для порозуміння між УГКЦ і МГКЄ повинно стати визнання своєрідності Мукачівської єпархії керівництвом УГКЦ, а кінцевим – підписання особливого документу, який відображав би особливі права цієї єпархії в складі УГКЦ та зобов’язував би обидві договірні сторони. Наприклад, не можна приписувати закарпатським греко-католикам, якою мовою їм молитися – з огляду на місцеві традиції та інтернаціональність цього краю це має бути внутрішньою справою кожної парафії. Для того, щоб розвіяти страхи перед потенційним засиллям галицького впливу, можна було б юридично закріпити обрання місцевих ієрархів виключно місцевим клиром Мукачівської єпархії.

Можливим виходом із ситуації, що склалася, є також утворення Закарпатської митрополії в складі УГКЦ, для якої потрібно було б утворити принаймні ще одну єпархію – наприклад, у Хусті. Однак і тут вирішальною повинна бути воля самих греко-католиків Закарпаття, бо ж вони краще за всіх знають, чи це було б доцільним. Головним принципом порозуміння між УГКЦ і МГКЄ має стати усвідомлення обома сторонами того, що метою єднання є не тріумф однієї сторони над іншою, а їхнє спільне благо. Отже, права МГКЄ в складі УГКЦ повинні бути не меншими, а можливо й більшими, ніж перша мала як Церква «свого права» в юрисдикційному підпорядкуванні Римському Престолові.

У всякому разі, не треба намагатися зробити з Мукачівської Церкви рядову єпархію УГКЦ, бо вона має свою власну історію й свої особливі традиції, котрі потрібно поважати. Їх треба розуміти як потенційне збагачення всієї УГКЦ. Водночас керівництво МГКЄ має збагнути, що єднання з УГКЦ не є тільки примхою останньої, а його вимагає еклезіологічна логіка, екуменічні процеси і передусім благо Вселенської Церкви, бо теперішній статус єпархії є абсолютно неприйнятним для УГКЦ, а тому становить міну сповільненої дії у відносинах між УГКЦ і Римським Престолом. Заперечення реальності цієї проблеми і подальше її невирішення шкодило б передусім самій Мукачівській єпархії, котра хронічно перебуває на грані внутрішнього розколу й керівництво якої постійно обвинувачується в сепаратистських устремліннях не тільки українською громадськістю, а й частиною самих закарпатських греко-католиків. Потрібно оминати схему мислення «більшість» - «меншість», бо для блага Церкви потрібна така розв’язка, яка задовольняла б усіх греко-католиків Закарпаття.

Входження до УГКЦ не повинно зашкодити історичним зв’язкам Мукачівської єпархії з її Церквами-дочками – греко-католицькими Церквами Словаччини й Угорщини, а також Піттсбурзькою митрополією в США (Byzantine Catholic Metropolitan Church of Pittsburgh) і Крижевацькою єпархією на Балканах. Навпаки – вони повинні інтенсифікуватися, тому що в цьому випадку Мукачівська єпархія стала б живою зв’язкою між Київською Церквою та греко-католиками поза межами України, а це в свою чергу лише стало б найкращою запорукою її особливого статусу в складі УГКЦ.

Примітки

1https://www.ugcc.org.ua/news_single.0.html?&tx_ttnews[tt_news]=6096&cHash=4c5dd0a37e77a5ece3c536d00c600751&type=98

2 На що вказує проф. д-р Михайло Димид, пор. https://kolomyya.org/se/sites/np/41023/

Теги: