Від редактора. Повна версія виступу на круглому столі "Держава-Церква-вибори: чи рівні вершини трикутника?"
Те, що Церква може бути дуже і дуже корисною в електоральних змаганнях, здобувачі владних позицій в новітній українській історії зрозуміли досить рано. І якщо під час першої президентської кампанії 1991 р. Л.Кравчук практично монополізував образ близького до майже безроздільно домінуючої тоді Української Православної Церкви, то на парламентських виборах 1994 за прихильність ієрархії й церковного люду розгорнулася вже серйозна й системна борня. Причому, Церква воліла стати радше її суб’єктом, аніж об’єктом. Попри відоме положення українського Закону, згідно з яким релігійні організації «не висувають кандидатів до органів державної влади та не ведуть агітації або фінансування вибор¬чих кампаній кандидатів до цих органів», Синод УПЦ, пригадується, благословив тоді на вибори єпископів Черкаського і Канівського Софронія (Дмитрука), Львівського і Дрогобицького Августина (Маркевича) та священика А.Кириченка; патріарх УАПЦ Димитрій (Ярема) – священика Ю.Бойка, а священноначалля УПЦ КП – членів своєї Вищої церковної ради О.Шевченка, В.Червонія та М.Поровського.
Тоді ж у цілому викристалізувалися «релігійні лінії» поведінки кандидатів: миготіти перед камерами в церковних інтер’єрах, щедро приправляти передвиборчу риторику розмовами про «нашу духовність», «незамулені витоки», «берегиню». Часом пафос бив через край («Щоби підвестися з колін, Україні треба стати на коліна перед Богом» – Тимошенко-2002), інколи кандидати плутали себе з князями Церкви (одне зі звернень В.Януковича 2004 р. починалося з «Возлюбленные о Господе братья и сестры!» і закінчувалося «Спаси нас всех, Господи! К сему, смиренный послушник Украинской Православной Церкви …»).
Обов’язковою складовою такої риторики були постійні обіцянки Церкві «все віддати і все дозволити». Однак, доволі швидко церковний провід зрозумів, що обіцянки не виконуються і почав жадати попередніх доказів «любові до Церкви». Докази набирають різних форматів – побудовані храми, повернене майно, зовсім нерідко – готівка. За браком живих грошей відданість можна довести і ударом по конкурентові. Класичний приклад – протест Генпрокуратури, чий керівник посів 20-те місце у виборчому списку Компартії на виборах до Верховної Ради 2002 р., на постанову, яка 10 (десять!) років перед тим узаконила новостворену Українську православну церкву Київський патріархат.
Втім, практикувався і практикується елементарний, нічим неприхований підкуп – його брутальність й безсоромність часто (слава Богу, не завжди!) обмежуються лише складнощами з перевіркою виконання підкупленими взятих на себе зобов’язань (хоча і на відтинку перевірки досягнуто певних успіхів).
Менш серйозною мотивацією голосувати чи агітувати на чиюсь користь для релігійних діячів стала загроза приходу до влади «ворога» їхньої Церкви. Така загроза достатньо послідовно нейтралізується співмірністю суспільної підтримки й наявних ресурсів у головних акторів релігійної сцени країни.
Конкуруючи між собою, вони не дозволяють комусь одному безроздільно домінувати
у загальноукраїнському масштабі й обмежувати свободу інших. Жодна з церков в Україні не об’єднує, хай навіть номінально, більше третини населення, і в країні встановилася крихка, але реальна рівновага між суб’єктами релігійного життя. Час від часу електоральний простір здвигається від обіцянок тих чи інших кандидатів на ті чи інші крісла «покінчити з філаретівським розколом», «розгромити МП-шну п’яту колону в Україні», «витравити секти» тощо. Але всі пам’ятають, що зусилля Л.Кравчука так і не призвели до знесилення Московського патріархату в Україні, Л.Кучма, який в опозиції називав Київський патріархат «апаратною церквою», зрештою оголосив Єдину Помісну Православну Церкву своєю заповітною мрією, а його спроби «звести зі світу» харизматів, котрі підтримували П.Лазаренка, супроводжувалися навіть зростанням їхніх громад. Словом, за умов релігійного плюралізму зміни у владі несуть з собою нові конотації і нюанси, але не є, зрештою, ані для Церков більшості, ані для релігійних меншин питанням життя або смерті.
Можливо, саме це також спричинилося до того, що напередодні виборів дискусії, в які виявлялося втягнутим релігійне середовище, оберталися навколо досить вузького кола питань. Знов і знов йдеться про створення надійних правових засад реституції майна релігійних організацій, їхньої присутності у школі, Збройних Силах та пенітенціарних установах, надання їм права виступати засновниками загальноосвітніх навчальних закладів, про вдосконалення українського законодавства в сфері свободи совісті, якому (і це було підкреслено у висновку Європейського Суду з прав людини у справі «Свято-Михайлівська парафія проти України») бракує прозорості, чіткості, правової визначеності і досконалості з точки зору юридичної техніки. Крім того, йдеться про специфічні потреби, котрі має кожна Церква і про які її провід майже напевно знає: вони можуть бути розв’язані або напередодні виборів, або ніколи.
Влада, природно, теж
знає про ці «специфічні потреби» і готується розв’язати їх у такий спосіб, щоби отримати належний «електоральний результат»,
тобто мірою наближення виборів. Інколи це набирає просто-таки карикатурних рис. Скажімо, всім, хто бодай трохи стежить за проблемами державно-церковних відносин, відомий каталог проблем, що його з року в рік складає Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій і надсилає Президентові, урядові, головам парламентських фракцій з надією на розв’язання. Це повернення відчуженого радянською владою майна, заборона на приватизацію того, що було відібрано і не повертається, прохання дозволити створювати загальноосвітні школи, надати фінансову полегшу у тих чи інших питаннях тощо. В останні роки такий запит неодноразово скеровувався до Президента, уряду Ю.Тимошенко, потім – В.Януковича, і знов Ю.Тимошенко. Запити ці системно не задовольнялися. І тільки напередодні виборчої президентської кампанії 2009-2010 рр. прем’єр-міністр України Ю.Тимошенко пообіцяла релігійним організаціям зменшити ціни на газ до тарифів, встановлених для населення, запровадити духовну освіту у всі навчальні заклади і не оподатковувати Святе Письмо, яке друкується за кордоном і ввозиться в Україну.
Вищою мірою прикметно, що 15 років тому так само вчинив чинний тоді Президент України Л.Кравчук. Буквально за кілька днів до першого туру президентських виборів 1994 р. він підписав три документи. Це Указ, який встановлює для Церков плату за електроенергію на рівні тарифів для міського населення, а також звільняє від ввізного мита товари, що надходять їм з-за кордону як гуманітарна та матеріально-технічна допомога. Другий документ - це розпорядження, згідно з яким органи дер¬жавної влади повинні до 1 грудня 1997 p. забезпечити повернення релігійним організаціям у власність або у безплатне користування культових будівель і майна, що дотепер утримуються державою (власне кажучи, це був не новий документ, а продовження дії старого, від квітня 1992 p., за яким ці будівлі вже мали бути повернені релігійним організаціям). І, нарешті, третій документ – про створення комісії, якій належить розробити пропозиції що¬до повернення православним церквам Софії Київської та Києво-Печерської Лаври.
А у березні 2002 р. вже Президент Л.Кучма так само буквально напередодні парламентських виборів резонно вирішив, що про Указ його попередника вже забули, а з часу, коли він мав бути виконаний, минуло п’ять років, і видав ще один Указ – „Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу РСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій”. Зрозуміло, що
впродовж семи років відтоді «порушені права» вже давно мали бути поновленими.
Але розроблений 2006 р. Міністерством юстиції проект закону України про засади повернення культових будівель та майна релігійним організаціям – дуже обережний і не надто щедрий для Церков – так і не став законом.
При цьому всі скільки-небудь помітні політичні діячі країни так або інакше декларують свою прихильність до релігійних інституцій і релігії як стрижня духовного піднесення суспільства й громадської моралі. Жоден з державних діячів, жоден з керівників парламентських фракцій не сповідував себе не тільки як атеїста, але й як людину, що з неповагою ставиться до релігійних традицій. Ба більше: керівники всіх гілок влади, лідер опозиції не минають жодного випадку, щоби не продемонструвати свою побожність: телекартинки, де вони відвідують святі міста різних релігій (чим більше, тим краще), благословляються ієрархами, зустрічають чи проводжають їх, розподіляють Благодатний вогонь тощо, стали обов’язковою частиною політичного дискурсу. В.Янукович, Ю.Тимошенко, В.Ющенко, В.Литвин та П.Симоненко, які зрештою і контролюють парламент, стільки наговорили про віру, духовність, моральність, перетворюючу роль Церкви, а останній – ще й про близькість комунізму й християнства, що з Верховної Ради мали б просто «вилітати» закони, котрі б щонайменше полегшили життя релігійним організаціям. Але
такі законопроекти послідовно торпедуються.
Причому йдеться навіть про ті з них, котрі не передбачають жодних матеріальних витрат (як-от Концепція державно-конфесійних відносин, або, скажімо, влітку 2009 р. народні депутати провалили законопроект про внесення змін у Карно-процесуальний кодекс, які передбачали покарання за порушення тайни сповіді).
Треба розуміти, що система організації влади у тому вигляді, в якому вона склалася в Україні, передбачає системну залежність Церкви як інституції від цієї влади. А відтак – обмін преференцій й послаблення обмежень на визначений владою обсяг й характер підтримки з боку релігійних інституцій. Власне, коли здійснення посадовою особою своїх повноважень обумовлюється досягненням особистої чи групової вигоди – незалежно від того, йдеться про коньячно-цукеркову винагороду чи підтримку на виборах – це називається корупцією. Тому розвиток державно-церковних відносин більше не може бути зведений до «точкових розв’язок» – скасують або залишать подвійну реєстрацію релігійних організацій, братимуть або не братимуть ПДВ з імпортних Біблій і т.д. Релігійні організації й кожен їхній окремий член
страждають передовсім не від цього, а від хаосу, підміни державного управління новітнім феодалізмом, від кричуще несправедливого суддівства,
від порушення їх базових прав, від занепаду держави.
Не зрозуміло, чому урядовці (та й опозиціонери) вважають, що релігійні лідери є людьми недалекими, інтелектуально нерозвинутими, і часто безвідповідальними. Недалекими – тому, що сподіваються, нібито ті знов і знов віритимуть не виконуваним обіцянкам. Безвідповідальними – тому, що вважають, нібито релігійні діячі бачать долю своєї країни виключно у світлі наданих їм пільг на оренду чи землекористування. І зовсім байдужих до забезпечення свобод своїх співгромадян, їхнього добробуту, стану освіти чи охорони здоров’я, якості здійснення владою своїх повноважень, нарешті. Насправді, релігійні діячі вважають інакше. Зокрема, старший єпископ Церкви християн віри євангельської України Михайло Паночко напередодні зустрічі Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій з прем’єр-міністром Ю.Тимошенко доволі чітко окреслив власне бачення проблеми: «Зокрема у мене є велике бажання, щоби наша влада була владою. Щоби вона виконала свою функцію: носити меч для покарання зла, і Бог буде питати владу: чому ви не карали злочинця. В результаті коли злочинство не карається владою, яка поставлена для цього Богом, воно набуває величезних розмірів. Люди бачать, що їх ніхто не захищає, і втрачають довіру до влади».
Поза сумнівом, церковний провід дуже цікавлять проблеми землекористування і набуття Церквою статусу юридичної особи. Але вони дедалі більшою мірою усвідомлюють, що головний виклик їм, їхнім вірним і «земній Церкві» – у політичній нестабільності і нескінченній боротьбі за владні позиції, у розбалансованості інститутів влади, деградації системи державного управління, нехтуванні законністю з боку всіх гілок влади на всіх рівнях й поширенні правового нігілізму, у системній корупції, механізм якої діє дедалі більш безвідмовно, у зростаючій ксенофобії та посиленні агресії у суспільстві.
Слабка держава не може здійснювати ефективну політику у сфері свободи совісті
– ані у короткостроковій, ані, тим більше, у стратегічній перспективі. А за умов, коли владну вертикаль розривають принаймні два центри ухвалення рішень, причому ці центри інколи не впливають на ситуацію у цілих регіонах й галузях, то, по-перше, майже всі скільки-небудь значущі ініціативи, у т.ч. законодавчі, спрямовані на покращення державно-церковних відносин, провалюються. А по-друге, релігійні організації опиняються просто безборонними перед свавіллям місцевого чиновництва. Передовсім, звісно, це стосується релігійних меншин, але не тільки їх. Адже
кожна з Церков України в якомусь з її регіонів є меншиною,
і УПЦ МП у Львові має ті ж проблеми, що і УГКЦ в Одесі.
І можливо, ми ще доживемо до того часу, коли головним критерієм на виборах для священноначалля усіх Церков стане не старанність, з якою кандидат цілує ікону, і навіть не сума, яку він перерахував був на храми. А те, що він здатен зробити для «зшиття» країни і ширше – забезпечення її успішності в усіх ділянках – політичній, економічній, культурній – та невразливості щодо будь-яких спроб підважити «Український проект».
Теги:
MichaelWeP написал: