Частина всілякомовних українців, радіючи зі стабілізації, схоже, активізувала свої підсвідомі мрії про «батюшку –царя», переносячи цей архетип на президента Віктора Януковича.

Зовні кумедна, ця ситуація насправді не підлягає якомусь надзвичайному висміюванню. З тієї простої причини, що Президент, як би його не звали, це більше функція, ніж особистість. А людська потреба в обожнюванні функції свого правителя значно старіша за найстаріші українські політичні партії. Якщо, звичайно, не брати до уваги Церкву.

Сакралізація влади – повсюдна справа. Походить термін від латинського «сакрум» (велична святиня). Головна психологічна особливість  обожнювання влади – не в розширенні її можливостей, а у встановленні ритуальних заборон. Здавна люди стикалися  з полярними силами природи, могутніми і непізнаваними. Ті енергетичні  місця, де людина могла стикатися з цими силами, захищали спеціальними ритуальними заборонами. Християнство лише адаптувало цю традицію.

Скіпетр, держава і партквиток

Сакральний володар – це провідник між світом людей та вищими силами. Через нього можна апелювати до надприродного, і через нього виходити у вищі світи, які можна назвати світом богів, божеств, або політиків.

Сакральні суспільства  почали гинути з переходом до раціональної, логічної системи мислення. Для Європи це XVIII століття, поширення ідей Просвітництва. У Росії – 1917-й, крах імператорської влади. У Японії – вересень 1945-го. Чому в Україні цей феномен потроху оживає?

Перше пояснення – це означає, що суспільний регрес у нас дійшов до рівня XVII століття і не спиняється. Друге – що, як у Росії часів Петра, спроби модернізації суспільства руйнують стару міфопоетичну модель «гетьмана-сонця», і підсовують електорату нові раціональні моделі обгрунтування законності влади. Раціональність врізається в попередню теократичну систему, як «Титанік» в айсберг. Результат – відомий. Селін Діон з косою співає і плаче, а Ді Капріо в Безрадичах сопить і пускає бульки.

Українці припускаються помилки Оноре Бальзака (не в його любові до Евеліни Ганської), який користався всіма благами демократичної Франції, але був співцем феодалізму і страшенно хотів вести життя феодала, але без цензури та інквізиції, і податкової.

Українці хочуть божественного президента-карателя. Але Бог – це той, хто не вбиває, це той, хто воскрешає людину від гріха, смерті, хвороби, і дарує цій дурнуватій недосконалій істоті вічне життя і вічне царство. Через те, що всеблагий. Сакралізація президента – це бажання перекласти на його плечі відповідальність за життя і смерть людей. І тоді влада вже ніяк не може бути символом божественного,  владою любові.

Християнство у своїх витоках було юдейським, і всі перші християни були іудеями. У тодішньому іудаїзмі ставлення до царської влади було досить зневажливим. У Біблії немає ніякої сакралізації влади. Навпаки,  «Богові - Боже, кесареві - кесареве». Історія про помазання Саула каже: що, хочете царя, як у варварів? Ну то будете мати, не нарікайте.

А от коли християнство стало прийнятним для еліти Риму, коли воно заговорило мовою платонічної філософії, настала його радикальна трансформація і політизація. Імператор Костянтин вигадав, що є одне царство Боже, і єдина, вселенська імперія Костянтина як його віддзеркалення. Є цар небесний і ось вам, будь ласка, цар земний. Відчуйте, як то кажуть,  різницю.

А для Русі з XI до cередини XV століття володарем був навіть не візантійський імператор. Ще до цього часу у православних храмах поминали хана Орди. Можливо, тут коріниться сучасний укранський феномен сакралізації президентства у не дуже християнський спосіб?

На титул намісника Христа претендували цар і патріарх. Найгостріше – Олексій Михайлович («Тишайший») і Никон. Никон був сильною постаттю, до певної міри втіленням його сьогоднішнім є Кирил. Никон майже встановив теократичну монархію. І навіть собор, скликаний царем, не дав йому одностайної підтримки, тому цар закінчив бавитись у демократію  і доля Никона була вирішена радикально. Але страх приведення влади на суд Божий ще на цьому світі існував у монархів довго, аж доки Петро взагалі не скасував патріархат.

Влада навіть простого священика для віруючого християнина завжди більша, ніж влада наймогутнішого монарха. Тому обожнювання – в прямому і переносному сенсі – президентської влади будь-якого Президента – це поведінка варвара,  нехристя і шанувальника Золотої Орди.

Втім, не були б візантійці візантійцями, якби не вигадали собі якусь оборудку. На початку шостого століття за часів Юстиніана Великого з’явилася концепція «симфонії», співзвуччя царства і священства, бо обидва мають божественне походження. Тобто царство ні в якому разі не освячується священством, тобто воно вже сакральне і священне, бо безпосередньо отримане від Бога, як і священство.

Як я вже писав раніше, вдень ми всі – візантійці, а вночі – хазари. Ми релігійні почуття скеровуємо не просто на зовсім нерелігійні об’єкти.

А на об’єкти, які не гідні поклоніння, проте мають високу прагматичну цінність. З давніх  часів у нас є бажання прихопити під шумок щось Боже: свободу, мистецтво. Насамкінець, як Бог не дав розуміння свободи і мистецтва, – то хоч владу.

Держава (давньоруське «д'ржа» – влада) – символ державної влади монарха, що являла собою золоту кулю з короною або хрестом . Росія перейняла цей знак у Польщі, в якій він називався яблуком. Вперше держава була використана як символ влади при вінчанні Лжедмитрія I (1605 рік).

Якщо скіпетр вважається символом чоловічого начала, то держава – жіночого. Держава (або державне яблуко) у християнській традиції символізує Царство Небесне і нерідко в середньовічних живописі та іконописі Ісуса Христа або Бога Отця було прийнято зображувати з державою-яблуком,  що ним є плід дерева пізнання в Біблії. Людина, знайшовши черв'яка в яблуці, визначила, що червиві яблука смачніші. Відтоді Яблуко – символ Знання.

Враховуючи соціальну ідентифікацію у вигляді партквитка, всі ці регалії складно розмістити в двох руках. Тому для наших політиків  державне яблуко – це просто добра закуска. Не поступатися ж чоловічою гідністю і партійними принципами?

Ну як не обожнювати такого чоловіка?

Теги: