Митрополит Никодим (Ротов): здобутки і втрати

На так звану боротьбу за мир, засудження Солженіцина, «дисидентів-пасквілянтів», в’єтнамської війни, НАТО і, взагалі, «знавіснілого імперіалізму» (і обов’язково – «його прислужників»), на проштовхування цілком конкретних інтересів КДБ вдавалося обмінювати саме існування московських, ленінградських і одеської духовних шкіл, єпископські хіротонії й крихітні «вільні зони», де Церкву терпіли з останніх сил.

Діяльність митрополита Нікодима Ротова на посаді фактичного очільника Руської Православної Церкви може бути корисним досвідом для всіх його наступників. Те, яким чином цій людині вдалося провести корабель церковного устрою у важкі часи, коли панувала номенклатура зла, може дати гідний приклад його наступникам
Це був особливий період в історії Церкви. Адже в проведенні церковної політики варто було розуміти ті межі, якими обмежувала її існування радянська влада. Але навіть у цих непростих умовах митрополит Никодим зміг проводити самостійну політику, завдяки якій було багато в чому закладено підвалини майбуття РПЦ. Очевидно, вже тоді в 1960-80 рр. очільники РПЦ не могли не розуміти крихкість радянського режиму. Принаймні подібна думка була поширеною і серед католицьких ієрархів Східної та Центральної Європи. Так, наприклад, Стефан Вишинський (Народився 3 серпня 1901, Зузеля, Польща — помер 28 травня 1981, Варшава, Польща). Польский кардинал, архієпископ—митрополит Варшавсько-Гнізненський, примас Польщі (його називали Примасом тисячоліття) говорив, що соціалізм – це випробування, своєрідне покарання, яким Господь випробовує своїх вірних. Такої ж думки дотримувався і краківський кардинал Кароль Войтила, майбутній Папа Римський Іван Павло ІІ.  Чи було подібне відчуття у митрополита Никодима? Очевидно, так, адже неодноразово у колі своїх однодумців та вихованців він ділився міркуваннями про майбуття Церкви.
Яким стало це майбутнє, коли реальністю виявилося ліквідація КПРС як репресивної машини, а епоха тоталітаризму на теренах СРСР відійшла у минуле? РПЦ постала перед вибором: яку з двох історичних тенденцій розвивати: консервативну чи модерну? Ця інституція змушена була переосмислювати та модернізувати парадигму відносин із владою. Остаточне закріплення цієї парадигми сталося вже в період другої президентської каденції Володимира Путіна. Який характеризувався збереженням та зміцненням номенклатурної структури, спрямованої на те, щоб переважну більшість різного роду ресурсів могло отримувати вузьке коло осіб. Унаслідок такого підходу російська номенклатура стала ворожою самій ідеї державності. І ось тут РПЦ, змушена в силу історичних традицій і налагоджених владних комунікацій взаємодіяти з будь-яким режимом Кремля, постала перед дилемою: апріорі РПЦ не може погоджуватися з антидержавницькими настановами (пригадаємо тут славнозвісне: «Православ’я, самодержавство, народність»), однак змушена пристосовуватися до поглядів і намірів «власть предержащих».
І от тут неоціненним є досвід митрополита Никодима, який був насамперед «радетелем о будущем РПЦ». Тому й наймолодший його учень – нинішній предстоятель РПЦ патріарх Московський Кирил може обрати один із двох шляхів: чи то шукати порозуміння з владою, закриваючи очі на певні несу голосні ідеям християнства тези та декларації її, або ж проводити самостійну політику без огляду на побажання владців. Як на мене, він цілком спроможний вдатися саме до такої лінії поведінки, адже його політичні та людські перспективи набагато потужніші, ніж усіх мешканців кремлівських веж разом узятих.
 І тут у нього ширше поле для маневру, ніж було у його вчителя й наставника митрополита Никодима. Та й ми всі у виграшній ситуації порівняно з попередніми поколіннями, адже атеїстичний режим зазнав нищівного фіаско. А це був режим антигуманний за своєю сутністю, бо людоненависницька філософія більшовизму знищувала людську натуру. І ми дотепер сповна не оцінили, яких загроз вдалося уникнути вже нашому поколінню, яке фактично не застало цей лад – деструктивний і абсолютно тоталітаристський.
Ці два патріархи – Алексій ІІ і Кирил опинилися (кожен у свій час) у ситуації свободу вибору: яким шляхом повести очолювану ними інституцію? Патріарх Алексій обрав шлях своєрідного рісорджименто та повернення Церкви в російське суспільство. Адже в радянській Росії Церкви фактично не було і не могло бути, оскільки відвідини храму для пересічної людини перетворювалися по суті на виклик режиму. Чи можна було говорити про повноцінне існування Церкви в таких умовах? Тому перед патріархом Алексієм (Ридигером) стояло подвійної складності завдання відродити Церкву архітектурно ф морально. Нині перед патріархом Кирилом завдання стоїть нібито простіше, але в цій своїй позірній простоті набагато більш диференційоване: відродити моральність, не підтверджувати роль Церкви як фактору існування російського суспільства, не повертати храми, а відроджувати моральний її авторитет, повертати людей до храму. Більше того, це є завданням не лише РПЦ, а й усіх без винятку церков і конфесій. Оскільки саме на пострадянському просторі те явище, яке умовно можна назвати «амортизацією моральності», набуло значного поширення. Тому Церква повинна показати себе не лише як інституцію з застиглими догматами і канонами, а ту структуру, що може виконувати роль консолідатора, об’єднуючи людей на засадах моральності. причому така моральність може навіть залучати людей для консолідації їхніх зусиль, незалежно від уяви про монотеїзм. Адже зараз ми спостерігаємо епоху кричущої деградації пострадянського суспільства, навіть склався певний тип «пост віруючої людини», в якої відсутні моральні бар’єри та основні ціннісні засади. А відсутність їх зумовлює деградацію людини до фактично тваринного стану.
Тому РПЦ має пережити докорінні інституційні зміни, наслідком яких може стати очищення тих стовпів, на яких вона базується. Вона повинна усвідомити себе насамперед носієм моральних засад Божої проповіді, а вже потім чітко організованою структурою з вивіреною та викристалізуваною ієрархією. Тому що оця зовнішня сторона католицтва, яка так приваблювала митрополита Никодима, у разі імплементації її в РПЦ, може мати двоїсті наслідки, і поки що важко передбачити, що переважатиме – позитив чи негатив. Очевидно, варто нинішнім очільникам РПЦ зосередитися не на зовнішніх, а на внутрішніх аспектах буття Церкви, оскільки саме той внутрішній імпульс, який несе Церква, є нині затребуваний суспільством.


Школа митрополита Никодима  – спроба реформувати Церкву і соціум навколо Церкви. Чи вдасться завершити ці реформаторські засади патріарху Кирилу: перешкодами можуть бути неоднорідність російської влади і неоднорідність самої РПЦ. Крім того, йому слід дати відсіч протестантизму, який наступає на всіх фронтах, говорячи з людьми зрозумілою мовою. Це – зовнішній чинник. Є ще й внутрішній – прищепити вірянам РПЦ не цікавість до обрядової сторони, а до принципів православної віри. Тому для патріарха Кирила місія полягатиме не в наслідуванні концепцій митрополита Нікодима, а в їх розвитку.

Віктор Єленський, релігієзнавець:"Митрополит не вірив у  тривалість комуністичного експерименту

і побудову Царства Божого на землі"

Митрополита Никодима (Ротова) часто називають архітектором будівлі сучасної  Руської православної церкви. Звісно, ця споруда є набагато складнішою, щоби бути приписаною одному будівничому, але дійсно -  рука покійного митрополита в ній відчувається практично повсюдно. Насправді, попри солідний корпус літератури, присвячений Никодимові, попри навіть багатосторінкову збірку спогадів про нього, ми не знаємо достеменно, який проект земної Церкви замислював митрополит. Митрополит діяв за відомих всім умов, коли оприлюднювати навіть дуже загальні ескізи її майбутніх обрисів було абсолютно несумісним зі служінням у Московській патріархії. Про що відомо більш або менш достеменно – то це про модель співіснування із «зовнішніми», яку обрав (чи навіть витворив) владика. Це був виснажливий торг, нерівноцінний бартерний обмін, де  послуги владі на внутрішній і, особливо, на зовнішній арені обмінювались на деяку поблажливість і періодичне послаблення зашморгу, наміцно накинутого на церковний люд. На так звану боротьбу за мир, засудження Солженіцина, «дисидентів-пасквілянтів», в’єтнамської війни, НАТО і, взагалі, «знавіснілого імперіалізму» (і обов’язково – «його прислужників»), на проштовхування цілком конкретних інтересів КДБ вдавалося обмінювати саме існування московських, ленінградських і одеської духовних шкіл, єпископські хіротонії й крихітні «вільні зони», де Церкву терпіли з останніх сил. Митрополит платив за це не лише власним здоров’ям і репутацією, але й часом – свободою право- та інославних. Однак засуджувати його, очевидно, має право той, хто в такій самій ситуації вчинив інакше і замість Шамбезі, Упсали чи Найробі, де сяяв красномовством Никодим, вирушив до Мордовії, Сибіру чи Караганди.

Тому  можу запропонувати лише одну з версій стосовно того, якою бачив Руську церкву владика Никодим (Ротов). Очевидно, на питання про те, що є головнішим – священство чи царство – митрополит для себе відповідав на користь першого. У його багаторазово згадуваному і критикованому потягові до католицизму головним була радше замилуваність потугою Вселенської церкви, могуттю держави-міста Ватикан і міцністю ієрархічної структури, очолюваної папою. Земна Церква вбачалася йому як велична, самодостатня інституція, наділена всією повнотою ефективних структур, здатних забезпечити їй діалог з державою з позицій рівноправного партнера і послідовне проведення власної політичної лінії в суспільстві. При цьому, можливо, прагматичність у ставленні владики до екуменізму, про яку так наполегливо, навіть настирливо згадують нині його учні – не тільки данина часові, коли саме це слово у російському православному середовищі послідовно перетворюється на інвективу. Всесвітня Рада Церков, різноманітні зустрічі, діалоги і форуми були для митрополита площадкою, яка надавала йому бодай мінімальну захищеність від влади, підвищувала його статус в її очах і давала якусь можливість для внутрішніх маневрів. Все ж таки, одна справа – ганити й визискувати «свого» архієрея – хай і дуже високоповажного, й дещо інша – Президента Всесвітньої Ради Церков.

Майже напевно митрополит не вірив у  тривалість комуністичного експерименту і побудову Царства Божого на землі  і чекав на «природне переродження»  радянського режиму (нелінійним відблиском таких очікувань стала нашуміла заява одного з його учнів про  те, що Церква існувала за всіх земних устроїв і так само існуватиме за комунізму).  Водночас, владика  був певний того, що комуністичну ідею в Росії здатне заступити лише Православ’я – не тільки і не стільки як неушкоджена християнська віра Семи Вселенських Соборів, а як державна ідеологія.  Дуже прикметно, що у колі своїх конфідентів він сказав якось, що сам, мовляв, швидше за все не доживе, але вони обов’язково дочекаються того, що засідання політбюро ЦК КПРС починатимуться зі співу «Царю Небесний».

За більш сприятливих умов і міцнішого здоров’я владика Никодим міг привести Руську церкву у ХХІ століття (нагадаю, що патріархи Алексій ІІ і Філарет його однолітки), - адже, як свідчив багаторічний голова Ради у справах релігій при Раді Міністрів СРСР Володимир Куроєдов, КДБ саме його хотів бачити на московському престолі після смерті патріарха Алексія І. Але радянська церковна політика всі роки коливалася між прагматичним і ідеологічним полюсами. І якщо на першому полюсі воліли бачити енергійного і цілеспрямованого архієрея, здатного і пропагувати «миролюбну політику КПРС» на зовнішній арені, і вмонтувати Церкву в систему реалізації внутрішньої політики, то на ідеологічному полюсі починати засідання з молитви Святому Духові за двадцять років до краху радянської влади були явно не готові. Там розглядали митрополита як недостатньо контрольованого, здатного вести власну гру, спритно лавіруючи між центрами сили партійно-державного апарату і віддали перевагу набагато більш слухняному й прогнозованому та незмірно менш яскравому митрополиту Пімену (Ізвєкову).

Власне  такі ж занепокоєння висловлювалися наприкінці 2008 – на початку 2009 років  стосовно кандидатури найвідомішого  тепер учня Никодима – митрополита  Кирила (Гундяєва). Причому судячи з деяких кроків 16-го предстоятеля РПЦ і реакції на них як в російському істеблішменті, так і у певних суспільних прошарках, тодішні занепокоєння не були безпідставними. Патріархові явно затісно у коридорі активності, що залишили йому його попередники.