Religion.in.ua > Версія для друку > Православ’я в Україні і національна безпека

Чи можна (потрібно) розглядати події внутрішньоцерковного і міжцерковного православного життя через призму національної безпеки? Які больові точки у відносинах Української держави і православних Церков? Чи працює в Україні законодавство, яке регулює державно-церковні відносини?

Ці та інші питання були об’єктом розгляду експертного Круглого столу на тему: «Боротьба ідентичностей у православ’ї України після «Революції гідності»: аспект національної безпеки» (Київ, 1 липня 2014 року). Організаторами заходу виступили Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка та Українська асоціація релігієзнавців. У роботі Круглого столу, окрім представників організаторів, взяли участь експерти із УПЦ КП, УПЦ МП, всеукраїнського православного братства Андрія Первозванного УПЦ КП, інші зацікавлені особи.

На Круглому столі було зазначено, що релігійний чинник довгий час залишався на периферії осмислення Україною своєї національної безпеки. Як фактор державної безпеки, власне релігійний чинник навіть не потрапив у концепцію (основи державної політики) 1997 року – там йшлося про духовність взагалі. І лише вже у концепції 2003 р., як і у Законі України «Про основи національної безпеки України» (2003 р.) релігійний чинник вирізняється із загальних «духовних цінностей», а останні потрапляють вже у розряд «національних інтересів».

Стаття 7 цього закону вирізняє серед загроз національним інтересам і національній безпеці України «можливість виникнення конфліктів у сфері міжетнічних і міжконфесійних відносин, радикалізації та проявів екстремізму в діяльності деяких об'єднань національних меншин та релігійних громад». Відтак, відповідно ст. 8, до основних напрямів державної політики з питань національної безпеки увійшло «забезпечення міжконфесійної стабільності та запобігання конфліктним загостренням на релігійній основі, недопущення протистояння різних церков, у тому числі щодо розподілу сфер впливу на території України».

Стаття 10 Закону України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» зобов’язує державні органи турбуватися про «відновлення повноцінного діалогу між представниками різних соціальних та етнічних груп, культур та релігійних конфесій», забезпечувати умови «для формування толерантного суспільства, гарантування свободи совісті та віросповідання».

Проте застосування статей згаданих законів аж ніяк не торкалося православ’я. Достатньо почитати монографії чи статті на тему держбезпеки у релігійній сфері – тут можна зустріти матеріали про можливі загрози від «підступних» протестантів, неорелігій, язичників і т.ін. Але про загрозу Московського православ’я в Україні практично ніхто із теоретиків служби безпеки чи діючих чиновників не писав. Експертні ж записки та статті релігієзнавців відверто ігнорувалися. Таким чином картина майже у точності відображає систему захисту українських кордонів – переважна більшість сил і укріплень кордону були зосереджені на Заході країни, а удар ми отримали зі Сходу та з території анексованого Криму.

Тому постає закономірне питання – наскільки ретельно застосовуються українськими силовими структурами, іншими відповідальними органами (наприклад, державним органом у справах релігій) норми чинного законодавства у відстоюванні національних інтересів у релігійній сфері? Адже коли клірик вчинив правопорушення проти держави та її інтересів, слід не бігти до речника УПЦ МП чи до її предстоятеля, а вимагати пояснень від СБУ щодо бездіяльності цієї служби.

Більшість аналітиків – учасників Круглого столу – зійшлися на думці, що величезний потенціал можливостей державні органи, свідомо чи не свідомо, не задіюють. А особливо коли йдеться не про кримінальні злочини (на них влада ще хоч якось реагує), а про правопорушення/злочини проти держави та нехтування національними інтересами православними кліриками, передусім у регіонах із домінуючим російськомовним православним населенням.

Експертами було зазначено, що пострадянські державні інституції в Україні теоретично і надалі притримуються радянського принципу секуляризування державно-церковних відносин та звільнення усіх сфер, що знаходяться у компетенції держави, від регулятивно-санкціонуючої ролі релігії та Церкви. Проте на практиці, переживши класичний комплекс неофіта, багато чиновників на місцях фактично фаворитизували свої (прихожанами яких вони є) Церкви.

І у більшості областей країни таким фаворитом стала УПЦ МП. Саме вона у часи президентства Л.Кучми мала негласну підтримку держави, навіть у Західній Україні, в отриманні повернутих державою храмів, дотацій і навіть в «освоєнні» заведених через хитросплетіння фінансових схем бюджетних коштів.

Таке фаворизитування, яке, на думку експертів, у багатьох регіонах присутнє й нині, небезпечне передусім тим, що ця Церква виконує в Україні, окрім релігійної, й ідеологічну функцію. В умовах перманентної війни за державність, яка триває всі роки її незалежності, антиукраїнські ідеологічні заготовки вноситься в голови і серця вірних не лише з екрана телевізора, але й з церковного амвона. Логічним результатом діяльності москвофільських кліриків стало формування антиукраїнських настроїв вірних Церкви, що особливо гостро проявилося у Криму, на Півдні та Сході України під час постмайданівської кризи ідентичностей на фоні російської агресії.

Характеристика загроз, які виокремлюються фахівцями національної безпеки у сфері релігії, зводиться до наступних пунктів:

Розробка механізму втручання у внутрішні справи України.
Діяльність із розпалювання міжнаціональних та міжконфесійних/міжцерковних конфліктів.
Обґрунтування й підтримка автономістських ідей і сепаратистських сил частини населення України.
Використання релігійних організацій спецслужбами іноземних держав для проведення розвідувально-підривної діяльності.
Співпраця релігійних організацій (усвідомлена чи не усідомлена) із екстремістськими угрупованнями для провокування акцій громадської непокори, масових заворушень, терористичної та іншої протиправної діяльності.
Поширення деструктивних ідеологій за допомогою релігійного навчання та діяльності релігійних організацій.

Як бачимо, значна частина кліриків та ієрархії парафій (єпархій) УПЦ МП, особливо провідники т.зв. «русского міра», у своїй діяльності не зуміли уникнути багатьох із задекларованих пунктів. А відтак вони чітко підпадають під характеристику осіб/інституцій, які несуть загрозу національним інтересам України.

Чи понесли клірики відповідні до чинного законодавства покарання? Ні. Експерти роками пишуть листи в СБУ про те, що у регіональних ЗМІ, які видруковують або патронують ієрархи УПЦ МП, друкуються статті, що становлять загрозу національній безпеці та інтересам України. Зокрема містять наклепи та відверту брехню щодо українських світських та релігійних діячів, викривлено і однобоко, з антиукраїнських позицій подають перебіг останніх подій у Донецькій та Луганській областях, в Криму, свідомо перекручують факти з історії України, розвитку тут православ’я тощо. Не закриті для доступу в Україні й російські церковні ресурси, які відійшли від аполітичної просвітницької позиції й активно зайнялися антиукраїнською пропагандою.

Проте навіть жодної відповіді (не те що визначеної чинним законодавством дії) щодо експертних листів про загрози із боку т.зв. «московського православ’я» експертне середовище так і не отримало. Натомість із СБУ приходять на експертизу матеріали щодо харизматичних церков, мусульманської літератури тощо. Такий стан справ, на думку експертів, свідчить і про негласну підтримку відповідальними за «релігійну безпеку» співробітниками СБУ і прокуратури антиукраїнських настроїв в УПЦ МП (і позиція співробітників СБУ у анексованому Криму, Донецькій та Луганській областях повністю підтверджує цей висновок), а також про намагання спецслужб і надалі працювати із церковними лідерами за рахунок маніпулювання накопиченим компроматом. Яскравим прикладом цього є т.зв. справа митрополита Олександра Драбинки. Справа закрита, проте ніхто із силовиків не поніс покарання. Українським спецслужбам слід відмовлятися від спадщини КГБ і переходити від «платформи компромату» на «платформу закону» у роботі із Церквами.

Відтак, на думку експертів, в умовах фактично неоголошеної війни, центральний орган виконавчої влади у справах релігій та відповідні державні інституції й служби мали б привести у відповідність до чинного законодавства діяльність тих релігійних організацій, які радикалізують ситуацію, сприяють у різноманітний спосіб агресорові та терористам. Особливо це стосується ідеологічної роботи.

Інше питання, яке було об’єктом розгляду учасників Круглого столу, було питання представлення українських Церков у міжнародних органах, зокрема при європейських структурах, та у міжнародних церковних організаціях. Адже не є секретом, що багато у чому суверенітет Церков підтверджується/забезпечується самостійною участю у міжнародних церковних організаціях. Експерти наголошують на абсурдність ситуації, коли православні Церкви України у міжнародних інституціях представляють представники Московської патріархії – адже у багатьох питаннях позиції України та Російської Федерації (де-факто державною Церквою якої є Московський патріархат) кардинально розходяться. До речі, цей аргумент був прийнятий учасниками також як один із важливих чинників необхідності конституювання в Україні Помісної православної Церкви.

Експерти зазначили, що актуальним для України є також питання законодавчого оформлення особливого статусу окремих Церков (або їх об’єднань). Цей статус в окремих Церков вже наявний де-факто. Проте без його осмислення складно у законодавчому полі вирішувати інші стратегічні питання, що давно вже стоять на порядку денному у державно-церковних відносинах. Наприклад, запровадження інституту капеланства у силових і пенітенціарних структурах країни, відкриття релігійними організаціями загальноосвітніх шкіл та ВУЗів, ліцензування державою теології/богослов’я як навчальних дисциплін тощо. Більшість із цих питань вже вирішуються завдяки домовленостям найкрупніших Церков. Проте, вирішуючи завдяки різноманітним суб’єктивним чинникам ці та багато інших питань, релігійні інституції фактично не несуть жодної юридичної/моральної відповідальності перед державою/суспільством за наслідки своєї роботи. Таким чином стала можливою наявність в Україні кліриків, віруючих, біляцерковних громадських організацій, які ведуть антидержавну пропаганду і агітацію, виховують своїх вірних в дусі ворожості до інших релігійних та політичних (перш за все – проукраїнських) переконань тощо.

Складні процеси самоідентифікації, які відбуваються нині в УПЦ МП, можуть мати, на думку експертів, далеко йдучі наслідки не лише для цієї Церкви, але й країни в цілому. Адже, за умови перекриття прямого ідеологічного каналу впливу промосковської пропаганди, відцентрові сепаратистські тенденції на Сході та Півдні України підуть на спад. Не слід забувати, що Московський Патріархат є державною Церквою Росії, тому й в Україні вона служить тій же державі, тобто Росії.

Чи можлива нині зміна статусу УПЦ МП, або, точніше, набуття визначеної канонами автономії чи автокефалії? Відповідь на це питання залежить від багатьох чинників. Зокрема від активності біляцерковних організацій та політичних партій, а також від того, наскільки українські чиновники нарешті почнуть виконувати чинне законодавство (нівелюють антиукраїнську пропаганду і т.п.). Важливою буде й позиція проукраїнських громадських організацій при їх оцінці розвитку міжцерковних та внутрішньоцерковних процесів у православ’ї.

У розвиток цих думок було наголошено, що в Україні (на відміну, наприклад, від Росії) державні інституції практично завжди нехтували той факт, що Церква відіграє ключову роль у державному будівництві (історія свідчить, що країни втрачали отриману/завойовану політичну незалежність, якщо вони не підкріпляли її незалежністю релігійною). В Україні релігійний фактор, свідомо це чи не усвідомлено, враховується за т.зв. «залишковим» принципом. Це було і є принциповою помилкою.

При аналізі подій у нинішній УПЦ МП було також наголошено, що ця Церква перебуває на порозі значних змін. Проте українське суспільство не відчуває найменшого бажання очільників Церкви до очищення чи покаяння за тісну співпрацю із антинародним і наскрізь корупційним режимом, який вибудував, в т.ч. і не без допомоги УПЦ МП, В.Янукович. Дивним виглядає уникання священноначалієм УПЦ МП персонального засудження (покарання) тих із кліриків та церковних активістів, які відкрито співпрацюють нині із терористами і сепаратистами. Хоча УПЦ МП оперативно реагує на будь-які інші провини, а особливо на контакти своїх кліриків із священиками УПЦ КП чи УАПЦ.

Не почуло суспільство «глосу Церкви» і у питаннях визволення із полону терористів українських бійців, журналістів, священиків та віруючих протестантських Церков. Адже Церкви у роки Другої світової війни формували за свої кошти цілі танкові колони і навіть ескадрилії. Проте наразі УПЦ МП включена у процес підтримки армії лише на рівні приватних ініціатив окремих єпископів та священиків. Складається враження, що керівництво УПЦ МП надто обережне у своїй позиції із засудження агресора і обмежується закликами до миру, які ми чули ще із часів Майдану.

Українське суспільство також очікує більш дієвих кроків кліру УПЦ МП у відмежуванні себе від антиукраїнської та шовіністичної за своєю суттю ідеї «русского міра», яку активно насаджує в Україні як Московська патріархія, так і світська російська влада (у формі боротьби за т.зв. права «русскоязычных» і т.п. інших міфічних ініціатив).

Одним із найдієвіших способів врегулювати ситуацію в православ’ї в Україні експерти вважають надання населенню правдивої інформації як про українську історію та розвиток Церков, так і про нинішню ситуацію у державно-церковних відносинах. Держава повинна відродити систему просвіти населення, більш повно використовувати можливості товариства «Знання». Не повністю, на думку присутніх, використовуються структурами громадянського суспільства, україноцентричними Церквами і можливості українських ЗМІ у поширенні як ідеї Помісності православ’я, так і протидії «русскому міру» патріарха Кирила, іншим подібним промосковським ідеологемам.

Зважаючи на те, що така важлива історична подія, як хрещення України-Руси, не має прямого відношення до інституйованої лише в 1589 році Російської Православної Церкви, а також враховуючи нинішню політичну ситуацію в Україні, військову та інформаційну агресію Росії щодо нашої країни, учасники Круглого столу наголосили на недоречності приїзду в липні ц.р. на українські терени з цієї нагоди Патріарха Московського Кирила.

Таким чином, підтримавши загалом ідею заяви Міністерства культури України, озвучену керівником Департаменту у справах релігій та національностей В.Юшкевичем, щодо небажаності приїзду глава Руської ПЦ, експерти наголосили на непрофесійності подібних заяв (по формі й юридичному обґрунтуванню). Адже перш за все повинно було йтися про приведення порядку здійснення подібних візитів до чинного українського законодавства. Адже жодного разу центральний орган влади у галузі державно-церковних відносин не погоджував подібні візити Кирила. Внаслідок чого, вважають експерти, й стали можливими факти, коли у разом із Московським патріархом, чи у супроводі різноманітних «дарів», в Україну безперешкодно в’їжджали особи, які згодом організовували тут терористичну роботу. Класичним прикладом чого є т.зв. Гіркін-Стрілок. А про скількох таких «гіркіних» ми не знаємо?

Експертами було наголошено на важливості для Українського народу Києво-Печерської і Почаївської Лавр як культурно-історичних святинь. А відтак – необхідності застосування державними органами норм чинного законодавства у протидії перетворенню їх на антиукраїнські осередки, центри продукування напруги, концентрації прихильників «русского міра» тощо.

Що запропоновано експертами державним органам:

1. Провести низку заходів із захисту національних інтересів й безпеки України в інформаційно-релігійній сфері. Зазначено, що особливістю української інформаційної війни мало б бути не копіювання російських масових фальсифікацій фактів та пропагування брехні «во благо», а адекватні свідчення й, можливо, навіть закриття тих ЗМІ, які систематично займаються антидержавною пропагандою, розпалюванням міжнаціональної і міжцерковної ворожнечі.

2. Докорінна, але у межах чинного законодавства, зміна ставлення державних органів, які відповідають за державний інтерес і безпеку, до антиукраїнської та екстремістської діяльності тих кліриків та віруючих, які підтримують і пропагують т.зв. промосковське «політичне православ’я», «русскій мір» та подібні ідеологеми (не говорячи вже збройну боротьбу проти держави та сепаратистські заклики). Поштовхом до такої діяльності має бути активність структур громадянського суспільства та експертного середовища. А також активізація ЗМІ, як світських, так і церковних, щодо висвітлення ролі кліру у сепаратистській та підривній діяльності в Україні. Наслідком такої зміни ставлення має бути позбавлення тих релігійних організацій, які порушують чинне законодавство, реєстрації та статусу «релігійної», з усіма витікаючи ми звідси висновками, в т.ч. й економічного плану (оподаткування, пільги тощо).

3. Максимально сприяти прийняттю закону «Про Концепцію державно-церковних стосунків». Сформована ВРЦіРО за підтримки Центру ім.О.Разумкова, ця концепція могла б довести Церквам та релігійним організаціям незмінність курсу держави на гарантування прав та свобод вірних. Нині, під час нових викликів, символічний крок прийняття Концепції став би імпульсом до ще більш конструктивної підтримки всіма основними Церквами та релігійними організаціями Української держави.

4. Активніше пропагувати у фахових та публіцистичних ЗМІ ідеї побудови моделі «держава – церква – громадянське суспільство». Саме при такій моделі найбільш ефективний розвиток українського суспільства, що й показує нині діяльність ВРЦіРО.

5. Зважаючи на ту роль, яку відіграє православна Церква в духовній національній єдності та утвердженні української державності, держава повинна ужити усіх законних (в т.ч. дипломатичних) заходів для утвердження Помісної Української православної Церкви. Потрібне також усвідомлення того, що успіх справи конституювання Помісної православної Церкви в Україні залежить передусім не від позиції ієрархів УПЦ МП – багато із них надто залежні від московського бачення історії православ’я в Україні, а відтак не уявляють УПЦ поза Московською патріархією. Необхідно переконання передусім пересічних віруючих повернути у Церкву соборноправність та через соборну думку переконувати клір підтримати автокефальні прагнення українців.

Відтак, актуалізується необхідність підтримки тих ініціатив ієрархії та вірних всіх православних Церков, а також громадськості, які сприятимуть конституюванню Помісної православної Церкви в Україні. Зокрема, незаслужено забуті ініціативи із проведення Всеукраїнських церковно-громадських форумів «За Українську Помісну Православну Церкву» (останній відбувся 12 червня 2007 р.), а також інформаційно-просвітницька робота.

Фото uuba.org.ua