Українська Помісна православна Церква: проблеми і прогнози конституювання

Проблема становлення та визнання Української Помісної православної Церкви (УППЦ) вже із часів її актуалізації в Україні на початку ХХ століття не розглядається ні кліриками Церков, ні віруючими лише як церковна...

Проблема становлення та визнання Української Помісної православної Церкви (УППЦ) вже із часів її актуалізації в Україні на початку ХХ століття не розглядається ні кліриками Церков, ні віруючими лише як церковна. Об’єктивність такої оцінки питання помісності підтверджується досвідом становлення автокефалій інших помісних православних Церков – жодна із них не змогла вибороти свою автокефалію лише завдяки реалізації певної церковної програми. Причиною такого стану речей є той факт, що процедура отримання (чи надання) адміністративної незалежності тієї чи іншої церковної одиниці не виписана у православних канонах.

Православні Церкви отримували свій помісний статус переважно тоді, коли їх держави були надзвичайно чутливі до статусу своїх православних Церков.¹ Адже визнання чи не визнання автокефалії стало опосередкованим визнанням чи невизнанням державності цих народів.

Відсутність в Україні єдиної Помісної православної Церкви підриває й міжнародний престиж країни. Тільки предстоятель УПЦ МП, яким донедавна був митрополит Володимир Сабодан, з усіх православних ієрархів України входив до Всесвітньої Ради Церков, але не як глава самостійної Церкви, а як представник Російської ПЦ. Відповідним чином увесь православний та й інший світ ідентифікує УПЦ лише як з частиною Московської патріархії.²

Зусилля, спрямовані на утворення УППЦ були пов’язані не тільки з тим, що «новопосталі держави відчувають брак джерел легітимації і намагаються віднайти їх у власній історії та духовній традиції».³ Не менш важливою є й проблема національної безпеки, яка не може бути гарантованою при збереженні духовного підпорядкування українців Москві. Відомий церковний та політичний дисидент, нині архиєпископ Апостольської ПЦ Гліб Якунін у багатьох своїх працях справедливо стверджує, що поки зберігається «духовна імперія Олексія II» про знищення політичної імперії – Радянського Союзу – ще рано говорити.⁴

А тому питання конституювання^* Помісної ПЦ практично завжди вирішувалося на межі церковних, політичних, економічних, ідеологічних та інших інтересів суб’єктів цього процесу. У зв’язку із значною історіографією цієї проблематики у науковій літературі,⁵ та обмеженості обсягу цієї розвідки, ми, на жаль, не маємо змоги зробити детальний екскурс в історію становлення православних автокефалій. Зауважимо лише, що історія появи і визнання нинішніх Помісних православних Церков свідчить також про те, що це – природній і закономірний процес, який характерний для всіх країн із переважно православним населенням. Відповідно до канонічних вимог (34 апост. прав.) політична незалежність повинна призвести і до автокефалії місцевої православної Церкви. Відтак у розвитку православ’я в Україні вже з часу появи наприкінці 80-х років минулого століття перших акцій, спрямованих на отримання країною політичної незалежності, а також під впливом представників українських автокефальних Церков у діаспорі, почали спостерігатися тенденції до унезалежнення від московського релігійного центру. А тому відновлення автокефального руху в Україні було лише справою часу.

Проте після отримання політичної незалежності у вищого керівництва державою не було єдиного бачення подальшого розвитку державно-церковних відносин в цілому, і державно-православних зокрема. Потужна опозиція чиновницького апарату до необхідності завершення процесів виходу країни із всієї системи зв’язків, які на той час існували з імперським центром, найбільш організовано проявилася саме у релігійному питанні. Не зумівши втримати у повному обсязі політичний та економічний вплив над Україною, московським ідеологам вдалося повністю зберегти ієрархічну підпорядкованість місцевих православних парафій Московській патріархії.

Проте ця залежність унеможливлює повноцінне усамостійнення Української Держави, оскільки використовується Російською Федерацією як засіб для утримання України в орбіті не тільки свого духовно-культурного, але й політичного та економічного впливу. А це в свою чергу перешкоджає формуванню національної ідентичності, утвердженню європейських демократичних цінностей та гальмує розвиток автентичного українського гуманітарного простору.

Окрім того, залежний стан православних громад України (біля 70%) від сусідньої не вельми дружньої держави, надмірно політизує релігійне середовище України. Інтенсивне зрощення релігії і політики перетворює Церкви і деномінації з духовно-культурних інституцій на маргінальні структури, котрі часто використовуються певними політичними силами для обслуговування своїх інтересів. Власне у строгому юридичному (церковно-правовому) розумінні в православ’ї поняття «Церква» означає релігійну організацію з канонічно довершеною ієрархією, котра має право вступати в рівноправні зносини з іншими суб’єктами міжнародного церковного права. У церковному праві міжнародний аспект також має визначальне значення для легітимації Церкви як суб’єкта світових релігійних процесів.

Відтак УПЦ МП не має права виступати навіть номінально на міжнародній арені. Вона не є членом Всесвітньої Ради Церков, а ні членом Конференції Європейських Церков тощо. Одним словом, для міжнародного релігійного співтовариства Україна відсутня на конфесійній карті світу. Таким чином, ми стикаємося із проблемою втрати Україною потенціалу українських громадян. Адже весь потенціал мільйонів православних українських громадян працює на авторитет та імідж Росії, яка нібито представляє інтереси України у всіх міжнародних релігійних організаціях. Насправді ж за рахунок нашого духовно-релігійного потенціалу Росія має змогу займати лідируючі позиції у релігійному світі.

Такий стан Православ’я зумовлений й іншою проблемою – тотальною русифікацією та високим рівнем інтегрованості українського єпископату у російську шовіністичну церковно-політичну сферу. Адже ні для кого не секрет, що перманентною проблемою саме російського православ’я, котра певною мірою передалася українському, є його надзвичайна політизація. Згубний вплив залежності УПЦ МП від іноземного національного релігійного центру підсилюється тим, що Московська патріархія завжди (і за царя, і за комуністів) була і нині є додатком до держано-політичного апарату Росії.

Тут також не слід забувати і про проблему збереження для Московської патріархії апостольської спадковості. Історична й духовна традиція Київської митрополії свого часу була перебрана Московським патріархатом і забезпечувала й забезпечує йому авторитет однієї з найдавніших православних Церков у слов’янському світі. Остаточне відокремлення православної України змусить РПЦ шукати власне історичне коріння, власні резерви для розширення та зміцнення своєї організації. А тому треба розуміти, що втрата для Москви апостольської спадковості Києва рівнозначна самовбивству. Лише би з цієї причини (а є ще багато інших) Московський патріархат намагатиметься і надалі докладати максимальних зусиль для утримання УПЦ МП у своєму силовому полі.

Відтак ці та інші причини призвели до того, що Україна стала унікальною країною, де, незважаючи на величезну (понад 18 тисяч) кількість православних парафій, так і не відбулося становлення Помісної православної Церкви. Це створює значні проблеми у розвитку країни, адже зв‘язок між політичною незалежністю і автокефалією є двостороннім – автокефалія стає певним гарантом незалежності країни, або, принаймні, унеможливлює (значно зменшує) духовний вплив закордонних релігійних центрів на події у даній державі.

Неконституйована помісність Українського православ’я – результат значних стратегічних прорахунків українського істеблішменту, зокрема керівництва держоргану у справах релігій та апарату Президентів України Л.Кравчука й Л.Кучми. І це незважаючи на те, що об’єднання православ’я в Україні та становлення Помісної Церкви стає домінуючою ідеєю адміністрації Л.Кучми вже після 1997 р., а з 2000 р., коли в Україні урочисто святкувалося річниця Різдва Христового, ця ідея тією чи іншою мірою порушувалася тодішнім Президентом практично у кожному його виступі, що був присвячений державно-церковним відносинам чи проблемі врегулювання ситуації в православ’ї.

Активізація т.зв. «об’єднавчих» зусиль у православ’ї у 1999-2000 рр. була зумовлена низкою чинників. Формальним – 2000-літнім ювілеєм християнства. Політичним – у березні 1999 р. Пре­зидент України Л.Кучма висловив своє позитивне ставлення до ідеї об’єднання православних Церков і зміцненням державності в Україні⁶. І, нарешті, внутрішньоцерковним – подолання церковного розколу як чинника регіоналізації України.

Як справедливо стверджують експерти, а інколи й навіть далекі від аналізованих проблем політики – як то одна із тогочасних лідерів Партії регіонів Р.Богатирьова, – не менш важливою в аспекті Помісності є й проблема політичної незалежності країни, яка, не може бути доконаним фактом при збереженні духовного підпорядкування українців Москві.⁷

Підтвердженням цього є хоча б низка угод УПЦ МП із силовими структурами України. З грудня 1998 р. діє спільна угода про взаємодію між УПЦ МП і прикордонниками. Подібні угоди були згодом підписані також з іншими силовими структурами України (армія, міліція, пенітенціарна система та ін.). У 2006 р. таку угоду підписав міністр надзвичайних ситуацій від імені свого міністерства. В умовах світської держави такі угоди і лише з однією Церквою викликають не лише здивування.

Такими своїми діями українські вищі посадовці, на наш погляд, створюють небезпечні прецеденти. Адже УПЦ, згідно її Статуту, є складовою частиною Російської ПЦ і має виконувати всі рішення московських Архиєрейських Соборів. Якщо врахувати, що Московський патріархат у 1996-1998 роках уклав подібні спільні договори з усіма силовими структурами Росії, то виникає закономірне питання – які ж договори насправді буде виконувати та частина Російської ПЦ, яка нині має назву Українська православна Церква? І якщо Московський патріарх постійно декларує і проповідями, і своєю діяльністю російську національну ідею, російський патріотизм, то чи зможе православний священик в Україні, ієрархічно підпорядкований цьому патріарху, виховати в українських прикордонників, армійців чи міліціонерів український патріотизм, любов до України? Зараз священики УПЦ претендують на ведення виховних курсів у загальноосвітніх навчальних закладах. Яких ми громадян України матимемо після їх виховних годин?

Таким чином ми можемо констатувати, що утвердження УППЦ – це не просто данина багатовіковій традиції чи формальне наслідування досвіду тих держав, де православ’я виступає домінуючим віросповіданням. Це, насамперед – прагматична вимога сьогодення, від успішної реалізації якої залежить стратегія національного поступу Українського народу, його національна безпека, чи, зрештою, незалежність у найбільш широкому значенні цього слова. Адже не можна розбудовувати незалежну Україну, допускаючи серйозний контроль над власним духовно-інформаційним простором з боку зарубіжних релігійно-політичних центрів. До таких, зокрема, належить Руська ПЦ, яка поширює свій вплив на український соціум першочергово завдяки присутності у ньому УПЦ МП.

Практично всі експертні оцінки процесу конституювання і її визнання у православному світі УППЦ свідчать, що це значно зменшить ідеологічний та духовний вплив інших держав на суспільні процеси в Україні. В умовах пострадянської дійсності важливим також є й той фактор, що отримання канонічного Томосу і прогнозоване зростання УППЦ (за рахунок тих громад віруючих, які симпатизують цій Церкві, але не переходять із-за канонічних засторог) стане для всього українського суспільства своєрідною «точкою неповернення», тобто зробить процес проведення тут демократичних реформ у напрямі євроінтеграції остаточним і незворотним (нинішня потужна опозиція євроінтеграції, очолювана лідерами біляцерковних братств тому свідчення).

Конституювання УППЦ і відхід до неї українофільських парафій із УПЦ МП дозволить значно зменшити вплив українофобських чинників (які на різноманітних виборах 2004-2012 років чітко проявився через діяльність громадських організацій та кліру УПЦ МП) у наступних виборчих кампаніях. Крім того, УППЦ допоможе відновити справедливість щодо прав і свобод тих мільйонів віруючих, які вважають себе обділеними через невизнання християнською спільнотою УПЦ КП, УАПЦ. Тому Україна, яка задекларувала свій поступ у Євросоюз, повинна докласти всіх зусиль для відновлення цієї справедливості.

Проблему конституювання УППЦ не можна розглядати поза контекстом загальної ситуації у православному світі, яка склалася наприкінці ХХ – початку ХХІ століть. Адже після розпаду СРСР та про-радянського табору у Європі, Вселенський патріархат почав поступово перебирати на себе від Московського патріархату роль церковного лідера Центральної та Східної Європи, поширивши свій вплив на православні Церкви Румунії, Чехії та Словаччини, Болгарії, Польщі. Це відповідає принциповому уявленню Вселенської патріархії про власну роль у тій системі світового православ’я, яка сформувалася у ХХ столітті.

Одночасно у внутрішній опозиції до Вселенського патріархату перебуває його головний конкурент на міжправославному рівні – Московський патріархат. Якщо Константинопольська Церква виконує сьогодні роль «православ’я з людським обличчям», то Московська, у своїй ієрархічній та богословській традиції, фактично продовжує ті ж тенденції, які там домінували і в радянські часи – замаскований тоталітаризм. У своєму протистоянні Константинополю Московська патріархія часто застосовує «право сили», використовуючи свій статус однієї із найчисельніших Церков у світі (біля 27 тисяч громад, проте із них безпосередньо на території РФ – всього біля 13 тисяч). Спираючись на потужну підтримку світської влади, залучення не контрольованих фіскальними органами коштів, ієрархія Російської ПЦ не полишила свої претензії на лідерство у православному світі, і, починаючи із 1945 року, здійснює низку принципових заходів, серед найуспішніших з яких можна назвати об’єднання із РПЦЗ (завершилося у травні 2007 р.), для того, щоб посісти першість у православному світі.

А тому керівництво Вселенського патріархату зацікавлене у врегулюванні в Україні церковної кризи та створенню тут єдиної православної помісної Церкви. Це об’єктивно значно послабить позиції московських стратегів – отримавши томос від Константинополя, УППЦ залишиться в орбіті впливу Вселенської патріархії, що дозволить останній стати реальним, а не символічним лідером православного світу, принаймні значної його частини.

УПЦ КП, УАПЦ та очільники різних гілок української влади вже неодноразово зверталися до Константинопольського патріарха з проханням про «унормування статусу православ‘я в Україні». Можливості Вселенської патріархії після успішного завершення конституювання Естонської Апостольської ПЦ Константинопольського патріархату, кількох вдалих вирішень задавнених проблем в інших православних Церков у 2003-2010 роках тощо, значно зросли. Принаймні нікого у світовому православ’ї вже не дивує фактичне визнання більшістю православних Церков Константинопольського патріархату як всеправославного третейського судді – це ми бачимо перш за все на прикладах врегулювання проблем православ’я в Албанській, Болгарській, Єрусалимській, Естонській та інших православних Церквах.

У ХХІ ст. Вселенській патріархії вдалося досягти системної переваги над своїми одвічними опонентами – Московським патріархатом та грецькими опозиціонерами, наразі очолюваних архиєпископом Афінським Христодулом. Більше того – останній так і не наважився увійти у затяжний конфлікт із Вселенським патріархатом під час гострого непорозуміння між частиною ієрархії Елладської Церкви та Константинополем у 2004 р. з приводу «нових територій».⁸

Натомість патріарх Варфоломій підкреслив свою роль лідера грецького православного світу та відібрав у ієрархії Елладської ПЦ бажання зазіхати на окремі канонічні права. Посилив позиції Вселенського патріархату і корупційний скандал, що розгорівся у Елладській Церкві наприкінці минулого століття і дискредитував найближче оточення Христодула, похитнувши суспільний та церковний авторитет останнього.⁹ Наприкінці ХХ ст. Московський патріархат фактично «втратив» й іншого свого традиційного союзника – Єрусалимський патріархат, який поступово виходить із сфери впливу Москви, про що засвідчили події із виборами Єрусалимського патріарха після відставки Іринея. Характерно, що ключовою фігурою у нормалізації конфлікту знову виявився патріарх Варфоломій.

Зрозуміло, що ці події створюють для Вселенського патріархату вигідний еклезіологічний контекст для розширення свого впливу на Україну.¹⁰ Але не варто й перебільшувати зацікавленість Вселенської патріархії, яка уважно стежить за своїм іміджем у християнському світі, а відтак не може цілком ігнорувати позицію могутньої на сьогодні Російської ПЦ.

З конкретних дій Вселенського патріархату можна зробити висновок, що він реально готовий допомогти українській стороні у конституюванні УППЦ. Проте Константинополь ніколи не буде робити цього ціною зіпсування власного іміджу в християнському світі. Тому логічно, що Вселенська патріархія всіляко уникає будь-яких неканонічних дій, що можуть викликати гостру критику з боку Російської та інших Помісних Церков.

Разом з тим необхідно пам’ятати, що група помісних Церков (Російська, Сербська, Болгарська) мають дещо інші канонічні уявлення та заперечують зазначені ексклюзивні канонічні права Константинополя. Тому, користуючись розбіжністю у тлумаченні канонів різними помісними Церквами, Московський патріархат намагається здійснити на Константинополь максимальний тиск з метою вимусити його відмовитися від підтримки УППЦ. Об’єктом для цього використовується прагнення до незалежності чисельної та фінансово потужної Американської архиєпископії, що перебуває в складі Вселенського патріархату.¹¹ Московська патріархія також всіляко сприяє наростанню авторитету Константинополя у Європі та світі в цілому. Звинувачуючи Константинопольського патріарха у тому, що він намагається стати «східним папою» та грубо порушує канони,¹² підтримує «єресь екуменізму» тощо, московські ієрархи всіляко подають себе «канонічними хранителями православ’я».

Стратегічною метою усіх цих дій є, на нашу думку, шантажування патріарха Варфоломія загрозою «світового розколу» в православному світі у випадку його «втручання у внутрішні справи Українського православ’я». Як прогнозують майже усі аналітики, у разі створення УППЦ за активного сприяння Константинополя, Московський патріархат одразу ж розірве з Вселенською патріархією «євхаристичне спілкування».¹³

Проте такий крок ще не надасть Москві необхідної переваги. Тому, остаточну долю протистояння та визнання УППЦ вирішить, на нашу думку, реакція помісних православних Церков на конфлікт між Москвою та Константинополем. Підтримати Вселенську патріархію може Румунська ПЦ, яка перманентно перебуває у протистоянні з Російською ПЦ.¹⁴ Вірогідно, що з огляду на авторитет Вселенського патріарха у православному світі, його позицію підтримають грекомовні Церкви (Олександрійська, Єрусалимська, Кіпрська, Елладська), а також Антіохійський патріархат. Водночас група Церков може бути в опозиції до рішення Вселенського патріархату щодо України, але ніяк не виявляти свою позицію, побоюючись вступати в конфлікт з Константинополем (наприклад, Сербська, Польська чи Болгарська православні Церкви).

Отже, щоб не потрапити у ситуацію розколу світового православ’я, Вселенська патріархія буде діяти в Україні досить обережно, уникаючи надто радикальних або неканонічних дій. Тому, щоб успішно використати унікальну історичну нагоду та відкрити Константинополю можливість для конкретних канонічних дій, необхідно знайти максимально канонічно коректну модель створення УППЦ. Крім того, ця модель має максимально відповідати власним інтересам Константинополя, який бажає хоча б почасти зберегти свій вплив на українську церковну ситуацію. Тому бажано, щоб ця модель зрозуміло та прозоро (хоча б і неофіційним чином) декларувалася українськими державними структурами в якості «соціального замовлення», що висловлює думку більшості українського народу.

З точки зору експертів, для того, щоб віднайти та успішно реалізувати таку модель конституювання УППЦ, необхідно вирішити три головні канонічні проблеми, що мають місце в середовищі церковного руху за автокефалію (УПЦ КП та УАПЦ): канонічності єпископських хіротоній в УПЦ КП та УАПЦ; статусу майбутньої Церкви та титуляції її глави; канонічної легітимності глави Церкви.

Перша проблема полягає у тому, що хіротонія більшості архієреїв УПЦ КП та УАПЦ неканонічна з точки зору Московського патріархату, а також деяких інших православних Церков. Особливого канонічного розгляду потребують випадки тих архієреїв, що отримали канонічні єпископські хіротонії в Руській ПЦ, але пізніше були позбавлені священного сану або були екскомуніковані (відлучені від Церкви) архиєрейським собором Руської ПЦ.¹⁵

Друга проблема полягає в тому, що українська церковна ситуація не відповідає деяким принциповим передумовам, що, згідно канонічного права православ’я, необхідні для проголошення автокефалії.¹⁶ А це: церковна єдність на території місцевої Церкви, яку планується проголосити автокефальною; соборні рішення, що демонструють одностайність думки єпископату щодо необхідності проголошення автокефалії на цій території; загальноправославний консенсус, тобто згода на проголошення автокефалії усіх помісних Церков.

Задоволення перших двох канонічних передумов проголошення автокефалії виглядає сьогодні нереалістичним. Це пояснюється тим, що на даний момент серед православного єпископату України немає одностайності щодо проголошення автокефалії¹⁷ – дві третини православних громад перебувають у юрисдикції Московської патріархії. І зрозуміло, що зміна існуючого канонічного статусу УПЦ на статус автокефалії (автономія у складі Московського або ж Константинопольського патріархатів недоречна, бо вона лише звузить існуючі нині права і можливості) неможлива без згоди самої УПЦ, а точніше, її єпископату.

За умов жорсткого тиску Москви нереалістично й досягти загальноправославного консенсусу з українського питання, принаймні, таким чином, щоб уникнути гострого конфлікту між Вселенським та Московським патріархатами. Проблема може виникнути і щодо титулування предстоятеля УППЦ – Константинополь намагається не надавати главам нових автокефальних Церков патріаршого титулу,¹⁸ оскільки титул «патріарха» до цього часу розглядається Константинополем як спосіб вирізнити статус давніх Церков Сходу, що колись складали систему Пентархії.¹⁹ Тому ймовірно, що патріарх Варфоломій не захоче визнавати Українську Церкву в статусі патріархату, а наполягатиме на тому, щоб, принаймні на першому етапі, глава Церкви носив титул митрополита. Третя проблема полягатиме в канонічному положенні й іміджі у церковному середовищі головних претендентів на посаду глави помісної Церкви – патріарха Філарета та митрополита Мефодія Кудрякова.

Нинішній глава УПЦ КП патріарх Філарет є досвідченим церковним адміністратором. Крім того, у 2004-2006, а, особливо, у 2013-2014 роках, завдяки чіткій і патріотичній позиції, значним пожертвам й включення у громадське життя країни, суспільний імідж патріарха Філарета значно змінився на краще, а імідж митрополита Мефодія (Кудрякова) не змінився або ж навіть погіршився. Втім, з точки зору експертів, канонічна реабілітація Філарета Константинопольським патріархатом залишається вельми проблематичною, хоча повністю виключати такої можливості також не варто. Ймовірним видається, що Вселенський патріарх може оприлюднити свою особисту позицію щодо анафеми на Філарета (наприклад, заявити, що «ця анафема спричинена політичними, а не еклезіологічними чинниками»). Тому можливою є «історична реабілітація» Філарета, під яку може здійснитися і його «канонічна реабілітація».

Таким чином ми можемо стверджувати, що Вселенський патріархат має необхідні канонічні можливості для підтримки УППЦ та зацікавлений у відході православних парафій в Україні від Московського патріархату. Оскільки Московська патріархія буде системно протидіяти Константинопольському патріархатові та погрожуватиме йому розколом у світовому православ’ї, патріарх Варфоломій буде намагатися діяти лише у рамках канонічного права.

Конституювання УППЦ значною мірою залежить від того, чи зможуть українські православні юрисдикції та державна влада запропонувати Вселенському патріархатові прийнятну для нього модель створення помісної Церкви. Оскільки для проголошення автокефалії Української Церкви ще не створені всі еклезіологічні передумови, Константинополь може наполягати на створенні автономної Української Церкви у складі Вселенського патріархату. Проте з точки зору православних віруючих та, за великим рахунком, національних інтересів України, цей варіант є неприйнятним.

З іншого боку, теоретично можливим є варіант отримання автономії/автокефалії Українського православ'я з боку Московської патріархії. Але, хоча Ювілейний архиєрейський собор Російської ПЦ у 2000 р. і визначив статус УПЦ як «самоуправної Церкви з широкою автономією», Собор очікувано для більшості експертів відхилив прохання Собору УПЦ про «канонічну автономію», або, як висловилися українські архієреї, «уточнення» того канонічного статусу УПЦ, котрий був визначений для неї патріархом Тихоном на історичному Помісному Соборі Російської ПЦ 1918 року.²⁰ Йдеться про занесення автономного статусу УПЦ у диптихи, оскільки статус «самоуправної Церкви з широкою автономією» відсутній у православній інституційній практиці, а тому ніким не визнаний. Таким чином, єпископат Руської ПЦ відмовив УПЦ у статусі, аналогічному до статусу Японської, Синайської чи Фінляндської ПЦ.

Корінь проблеми щодо визнання незалежного статусу УПЦ лежить, на нашу думку, у політичній площині. Надання автокефалії УПЦ суперечить головним засадам реальної державної політики РФ щодо України (неоімперіалізм), що в церковній сфері відкрито проголошується високопоставленими як церковними, так і світськими діячами. Таким чином, оскільки Руська ПЦ на сьогодні суттєво залежна від політики кремлівської адміністрації, надання автокефалії або кроки, що наближають до цього, розглядаються керівництвом Церкви як небажані. Вище церковне керівництво не готове також і до проголошення автономії УПЦ, оскільки вважає, що надання автономії неминуче актуалізує проблему автокефалії – повної незалежності УПЦ.

Прихід до влади В.Путіна актуалізував у внутрішній та зовнішній політиці РФ необхідність створення нової ідейної бази для легітимізації авторитарних тенденцій всередині країни та обґрунтування неоімперських тенденцій у зовнішній політиці. Конкуруючи з іншими ідеологічними проектами, ідеологема «Росія/Русь православна» виявилася найбільш привабливою для команди В.Путіна. За допомогою ЗМІ та союзників всередині РПЦ, нинішньому президенту Росії створений імідж державного керівника, котрий здійснює історичну місію об’єднання сучасної Росії з духовними цінностями дореволюційної Росії, підтримує Російську ПЦ та є ініціатором історичного об’єднання Московського патріархату з православною діаспорою за кордоном (Російська православна Церква закордонна – РПЦЗ). І хоча Руській ПЦ досі не вдалося остаточно наблизитися до статусу «державної Церкви», вона значно посилила свої позиції та тісно співпрацює з низкою державних інституцій, зокрема, з російським МІС, Адміністрацією Президента РФ, силовими структурами, крайовими адміністраціями та ін.

Закінчення див. тут

Про авторів
Сергій Здіорук, кандидат філософських наук; Олександр Саган, доктор філософських наук.

Вперше надруковано у журналі "Українське релігієзнавство", 2008, № 48 у скороченому варіанті, "Релігія в Україні" друкує первісний повний варіант, із деяким оновленнями даних щодо стану церков.

Фото ehrlichperson.livejournal.com