Українська Помісна православна Церква: проблеми і прогнози конституювання. Частина ІІ

Оскільки створення УППЦ напряму залежить від Вселенського Патріархату, шлях створення УППЦ має бути поетапним та відповідати канонічним вимогам...

Закінчення. Початок див. тут

Оцінюючи реалізацію проекту об’єднання Московської патріархії з РПЦЗ, нам слід враховувати, що надання автокефалії УПЦ суперечило і суперечить цьому неоімперському за своєю ідеологією проектові. Адже канонічний статус РПЦЗ дуже подібний до статусу УПЦ КП та УАПЦ (хоча й не тотожний). Ця подібність полягає в тому, що українські Церкви і досі перебувають, а РПЦЗ біля 80-ти років перебувала у певній церковній ізоляції, пов’язаній як з проблемами юрисдикцій, так і з тим, що ці Церкви були/є у молитовному спілкуванні з тими церковними групами, котрі можуть бути визначені як однозначно схизматичні (у випадку РПЦЗ – це грецькі старостильники). Оскільки таке євхаристичне спілкування вимагає канонічного «нізложення» (позбавлення сану та посад) для того, хто увійшов у нього, то явним стає той факт, що Руська ПЦ застосовує у ставленні до різних Церков практику подвійних стандартів. Адже якщо від представників УПЦ КП та УАПЦ вимагається покаяння, то ця ж вимога мала б бути висунута й до представників РПЦЗ. Проте щодо останньої це було проігноровано, оскільки будь-які вимоги чи претензії до РПЦЗ унеможливили б її поєднання з Російською ПЦ.

З точки зору російських церковних аналітиків, які час-від-часу оприлюднюються на тих чи інших російських Інтернет-порталах,²¹ реальна небезпека для Московської патріархії щодо створення в Україні Помісної Церкви не в російській сфері впливу відкриється лише після відходу від керівництва УПЦ КП патріарха Філарета. Адже останній, внаслідок системної пропаганди з боку УПЦ МП та Руської ПЦ, не сприймається значною частиною духовенства та віруючих УПЦ. Після відходу Філарета значна частина парафій УПЦ МП, особливо у західному регіоні, може приєднатися до УППЦ. Аби перешкодити цьому, московські стратеги можуть піти на надання автономії УПЦ МП (надання автокефалії практично неймовірне), що обмежить нинішні права УПЦ і назавжди законсервує її статус у юрисдикції Руської ПЦ.

Отриманий від Московського патріархату статус автономії чи автокефалії не може завершити процес становлення УППЦ. Адже в результаті такого дарування УППЦ потрапить у ситуацію, аналогічну до тієї, яку нині має Православна Церква в Америці (OCA). Наданий у 1970 р. Священним Синодом Російської ПЦ Томос про автокефалію «Руській православній греко-кафолічній Церкві в Америці» не був визнаний Константинопольською, Олександрійською, Антіохійською, Єрусалимською та багатьма іншими православними Церквами.

У такому випадку Українське православ'я опиниться у ще більшій канонічній ізоляції, ніж воно зараз є. Принаймні зараз УПЦ хоча й не сприймається у православному світі як якесь самостійне утворення, проте як складову – групу єпархій Руської ПЦ – її визнають всі. На користь цього припущення свідчать і неодноразові заяви Константинопольського патріархату, який вже тричі – у 1924, 1990 та 2005 роках – підтверджував свої претензії на Україну як свою «канонічну територію». Адже, на думку Вселенської патріархії, Московська патріархія може мати лише ту канонічну територію, яку вона мала на момент її визнання як канонічного утворення у 1589-93-х роках. Українська православна митрополія, як відомо, на той час була у юрисдикції Константинопольського патріархату.

За таких умов об’єктивно може так скластися, що хоча інші православні Церкви не будуть заперечувати наявності у ієрархії УПЦ, яка може отримати певний офіційний статус від Московської патріархії, апостольського спадкоємства та благодатності таїнств, що у ній звершуються, але її канонічний статус не буде визнаватися. З точки зору Вселенського патріархату та світового православ’я, ця Церква й надалі вважатиметься структурою, яка об’єднує єпархії Московського патріархату в Україні. Таким чином Московському патріархатові вдасться і надалі залишати УПЦ своїм сателітом.

Досвід врегулювання ситуацій розколу у православних країнах (наприклад, Болгарія) передбачає можливість проведення об’єднавчого собору. Реальною ціллю всього об’єднавчого процесу може бути об’єднання 4 тисяч громад УПЦ КП, тисячі громад УАПЦ та більшості громад УПЦ МП у Західній та Центральній Україні (7-8 тисяч громад). Таким чином, за сприятливих умов, об’єднана Церква вже на перших етапах свого існування нараховуватиме понад одинадцять тисяч громад. Для визнання цього собору дуже бажаною була б участь у ньому представників від Вселенського патріарха та від інших Помісних Церков. Крім цього, сам факт канонічності об’єднаної православної Церкви стане умовою швидкого зростання кількості її громад в центрі, на Сході, Півночі й Півдні України, що є бажаним мінімальним результатом, на який розраховують всі прихильники УППЦ.

Досягнення об’єднання всіх парафій православних юрисдикцій України в перспективі найближчих років – нереальне. Причиною цього є значний культурний розрив між віруючими та наявність серед них (переважно в УПЦ МП) значного прошарку українофобів, які будуть створювати ті чи інші власні церковні структури у прямому підпорядкуванні московському центрові ще протягом одного-двох поколінь. Відтак реальне завдання може полягати в створені Української Церкви «більшості», а не в повній ліквідації т.зв. «російської» Церкви в Україні.

Нині не можна також ставити і питання про форсування створення УППЦ – це може призвести до цілого ряду негативних наслідків, що знецінять досягнення у церковній сфері та призведуть до невиправданих ризиків для національної безпеки України. Російська ПЦ, відчувши певний тиск від Вселенської патріархії у вирішенні українського питання, неминуче радикалізує свою діяльність в Україні через активізацію діяльності православних екстремістських організацій та наростання антиукраїнської та антизахідної пропаганди у православних ЗМІ.

В УПЦ та РПЦ в цілому, в останні роки посилюється роль радикалів – Союзів православних братств, громадян та інших об’єднань, аж до воєнізованих терористичних «Православних армій», а також чернечих згрупувань, які, як це вже не одного разу було, будуть провокувати силові зіткнення. З іншого боку, представники автокефального руху та патріотичних організацій будуть вимагати повної заборони діяльності структур Руської ПЦ в Україні, ініціюватимуть захоплення храмів, провокуватимуть інші конфліктні ситуації.

Відтак невідворотним стане активне протистояння віруючих різних Церков із широкою полемікою в пресі, взаємними звинуваченнями, демонстраціями, масштабними зіткненнями. На думку аналітиків, у разі загострення ситуації в УПЦ, керівництво Московської патріархії може мобілізувати значні людські маси на акції протесту, спровокувати масштабні зіткнення між віруючими для дискредитації керівництва Української держави як такого, що порушує права віруючих і не забезпечує громадського порядку. Безпосередня присутність структур Руської ПЦ на території України може викликати, в разі конфліктних ситуацій на міжконфесійній основі, втручання дипломатичних та інших державних структур РФ.

Відтак можна стверджувати, що, як показали парламентські та президентські кампанії 2002-2014 років, сучасний канонічний статус УПЦ дозволяє керівництву Руської ПЦ використовувати її в якості одного з потужних «ресурсів впливу» світської політики Російської федерації в Україні. З іншого боку, розділення Українського православ’я дискредитує імідж України в світі, є постійним джерелом суспільної напруги, становить потенційну загрозу національній безпеці України (сепаратизм, поширення екстремістської проросійської ідеології, антиукраїнських настроїв тощо). Таким чином, інтересам національної безпеки України відповідає створення Української помісної православної Церкви.

Найбільш реальним інструментом конституювання УППЦ на сьогодні може виступати лише Вселенська патріархія, яка має всі канонічні підстави і можливості для її конституювання. Становлення УППЦ на базі УПЦ шляхом дарування їй автокефалії від Московської патріархії сьогодні нереальне і не доцільне. Адже в такому разі не вирішується головна проблема нинішнього буття Українського православ'я – визнання автокефалії Української Помісної ПЦ світовим православ’ям та ліквідація розколу.

Оскільки конституювання УППЦ напряму залежить від позицій Константинопольської та Московської патріархій, представники всіх українських православних юрисдикцій та Української держави мають виробити та узгодити з вказаними патріархатами й іншими Помісними православними Церквами взаємоприйнятну модель такого конституювання.

Шлях становлення УППЦ має бути поетапним та відповідати канонічним вимогам. Найоптимальнішим варіантом конституювання УППЦ було б запозичення моделі, застосованої для об’єднання Московської патріархії із Російською православною Церквою закордонною, коли всі попередні «нестроєнія» були відкинуті пунктом про те, що «раніше видані акти, що перешкоджають повноті канонічного спілкування, визнаються недійсними або ж такими, що втратили силу».²²

Вирішальна роль, у зв’язку із православною традицією, що склалася протягом століть, в отриманні незалежного статусу Українського православ'я повинна відіграти Українська держава. Політичні зусилля останньої мають бути скеровані, у межах чинного законодавства, на отримання повної незалежності Української православ'я – автокефалії. Водночас, якщо внаслідок певних історичних умов (відсутності згоди єпископату, духовенства та вірних) отримання автокефалії від Константинопольського патріархату в даний момент виявиться неможливим, виходом із ситуації може стати інституційне закріплення позиції Вселенської патріархії в Україні через конституювання автономної Церкви у складі Константинопольського патріархату (із занесенням її до диптиху в якості окремої Церкви).

Реальною соціальною базою УППЦ є церковні структури УПЦ КП та УАПЦ (біля 5 тисяч парафій). Проте між ієрархами церков існує достатньо тривалий конфлікт, який не дозволив їм об’єднатися у 2000 р., коли домовленість між Церквами була достатньо реальною – у жовтні 2000 р. 26 архиєреїв УПЦ КП та 7 архиєреїв УАПЦ підписали у Києві і направили у Константинопольську патріархію спільне звернення, в якому зазначалося про початок об’єднавчого процесу і конкретизувалися шляхи об’єднання. Підсумком такої зустрічі стало підписання у Вселенській патріархії повноважними делегаціями обох Церков Домовленості («Симфонітікону»). Проте ця Домовленість, в силу багатьох об’єктивних й суб’єктивних причин так і не вступила в силу.

Нова спроба об’єднання відбулася через п’ять років – у серпні-листопаді 2005 року. Патріарх УПЦ КП Філарет та предстоятель УАПЦ митрополит Мефодій домовилися про відновлення процесу об’єднання цих двох Церков. Як наслідок домовленостей у вересні-жовтні відбулися спільні засідання повноважних Комісій, в результаті роботи яких було досягнуто спільне бачення необхідності й практичних кроків об’єднання УПЦ КП і УАПЦ в єдину Помісну православну Церкву. Зокрема такими кроками стали проведені 10-11 жовтня Архиєрейські Собори Церков та спільна конференція єпископату УПЦ КП та УАПЦ, на яких були вироблені засади об’єднання та прийнято Заключне рішення, в якому визначено приблизну дату проведення Об’єднавчого Собору – 19 листопада 2005 року.

Проте з боку УАПЦ подальші об’єднавчі процеси були призупинені – були висунуті фактично неприйнятні умови для ієрархії УПЦ КП. Це спровокувало Заяву керівництва УПЦ КП – 17 листопада 2005 р. на своїй прес-конференції патріарх Філарет повідомив, що через позицію єпископату УАПЦ були зірвані досягнуті між Церквами у вересні-жовтні домовленості про об'єднання, що, на його думку, свідчить про небажання ієрархії УАПЦ продовжувати об’єднавчий процес. А тому він закликав духовенство й мирян УАПЦ до єднання без згоди ієрархії УАПЦ. Наступного дня із різкою критикою Заяви патріарха Філарета виступив предстоятель УАПЦ митрополит Мефодій. На його думку, поєднання не стало реальністю з однієї причини – «воно не побудоване» з боку патріарха Філарета у дусі любові.

Причини подібного стану справ різноманітні. Цікаво, що у суспільстві оцінка подібних міжцерковних суперечок є достатньо прагматичною. Незважаючи на значну довіру до Церкви як інституту (61,2% опитаних²³), священноначаліє не має такої довіри. Тому не дивно, що, незважаючи на певне погіршення відносин між УПЦ КП та УАПЦ, ідея Помісності поступово стає однією із найпопулярніших у середовищі віруючих цих Церков, а з часом завойовує все більше прихильників і серед віруючих УПЦ МП. Ці тенденції підтверджуються й даними соціологічних досліджень. Так, у 2000 році, за даними со­ціологічної служби УЦЕПД ім.О.Разумкова, ідею створення УППЦ підтримували 39,9% респондентів, не підтримували – 42,8%.²⁴ Причому 14,4% опитаних вважали об’єднан­ня Церков обов’язком влади, а 63,1% були переко­нані, що представники влади не повинні втру­чатися у відносини православних Церков.²⁵ За даними цієї ж соціологічної служби, у квітні 2005 р. ідею Помісності підтримували майже та ж кількість опитаних – 40,5% респондентів, але проти було лише 14,7%. Водночас 46,4% опитаних заявили, що вони взагалі не знають, що таке Помісна ПЦ. Символічно, що понад 33% респондентів вважали, що конституювання УППЦ є важливим для успішного розвитку України.²⁶

Станом на січень 2007 р., за даними Київського міжнародного інституту соціології (КМІС), 50,5% населення України підтримували ідею конституювання УППЦ, а проти виступали лише 10,7%. Цікаво, що у самій УПЦ МП ідея Помісності не викликала такого несприйняття, як це було раніше – на початку 2007 р. неприйнятною ця ідея була лише для 20% віруючих.²⁷

Проте після провального у багатьох аспектах перебування В.Ющенка на посаді Президента України, ідея Помісності православ’я, яку він так активно пропагував, зазнала переосмислення й значної втрати прихильників. У 2013-2014 роках відповідаючи на питання про необхідність створення Єдиної помісної української Церкви, 39% респондентів (від 24% на Заході до 46% на Півдні) зізналися, що вони не знають, про що йдеться. Частки впевнених у тому, що така Церква має бути створена, і тих, хто дотримується протилежної думки, є фактично однаковими – 21% і 22%, відповідно. 18% з цим питанням не визначилися.²⁸

Дані соціологів підтверджують і процеси, що відбулися у другій половині 2007 р. в УПЦ МП. Архиєрейський Собор 21.12.2007 р. достатньо красномовно показав характер змін, які відбуваються у Церкві. Зокрема у Статут Церкви були внесені зміни,²⁹ метою яких є закріпити і розвинути нинішній незалежний статус УПЦ у Московській патріархії.

Зокрема про це свідчить введено поняття «Собору УПЦ» якому належить «вища влада» в УПЦ (розділ ІІ), а також певні зміни у статусі Предстоятеля Церкви – повернення до практики його довічного обрання (п.V.2) (пункт був вилучений відповідно до рішень Харківського Собору 1992 р.), впровадження посади місцеблюстителя (п.V.13), підсудності лише Собору єпископів УПЦ (п.V.12), поминання на богослужінні як самостійного глави Церкви (п.V.4-5) тощо. І навіть функція Московського патріарха у процесі затвердження нового Предстоятеля УПЦ МП фактично зведена до технічної ролі – кандидатура нового глави УПЦ МП обирається Собором лише цієї Церкви і представляється «Святійшому Патріархові Московському і всієї Русі для видання Благословенної грамоти» (п.V.15).

Важливим кроком до пошуку рішення проблеми православного розділення було прийняття митрополитом Володимиром напередодні згаданого Архиєрейського Собору УПЦ МП (21.12.2007 р.), делегації від УПЦ КП. Архиєпископ Димитрій (Рудюк) та архимандрит Євстратій (Зоря) вручили «Звернення Священного Синоду та єпископату Української православної Церкви Київського Патріархату до архієреїв, духовенства та вірних Української православної Церкви (в складі Московського Патріархату)» (від 14.12.2007 р.), в якому звучить заклик до здійснення реальних «кроків на шляху подолання розділення», а кінцевою «метою нашого діалогу має бути створення в Україні єдиної Помісної православної Церкви». Для цього, на думку ієрархії УПЦ КП, «є всі канонічні та історичні передумови».³⁰

Цікаво, що чи не вперше цей заклик ієрархії УПЦ КП був «почутий» протилежною стороною – згадане Звернення обговорювалося на Соборі УПЦ МП і, як зазначають оглядачі,³¹ вперше Собор віднісся до документу з повагою. Принаймні воно було розглянуто й у подальшому з ним працювала спеціальна комісія. Таким чином, вимоги безальтернативного покаяння змінилися ідеями про можливість діалогу. Нові тенденції прозвучали і в доповіді митрополита Володимира – він у своєму виступі на відкритті Собору вперше зазначив, що для подолання розколу недостатньо односторонніх кроків – рух до єдності має бути двостороннім.³²

Значним кроком до Помісності Українського православ’я є також засудження на Соборі та у післясоборних коментарях ієрархії УПЦ МП представників так званого «політичного православ’я». Зокрема було заявлено, що діяльність «Союзу православних громадян України» під керівництвом В.Каурова є шкідливою для Церкви. Вперше в УПЦ МП осуду піддано не лише В.Каурова, але й, проте без конкретних імен, його внутрішньоукраїнських й закордонних покровителів.³³

Таким чином, ми можемо зробити висновок, що ідея Помісності у 2005-2010 роках поступово завойовувала прихильність населення України. Деяке відкочування назад у 2010-2013 роках у сприйнятті цієї ідеї можна розглядати як тимчасове явище. нині, в умовах піднесення національних цінностей та нового осмислення національних інтересів та національної безпеки, ідея УППЦ швидко набуватиме все нових прихильників.

Досвід об’єднання навіть україноцентричних Церков – УПЦ КП та УАПЦ – свідчить, що без масового руху знизу, без активної участі віруючих, і об’єднання православних Церков в Україні, і конституювання УППЦ є неможливим. Будь-які спроби звести процес конституювання УППЦ до суб’єктивного фактору, намагатися здійснити об’єднання «згори», приречені на поразку.

Проте розглядати як безрезультатні зусилля духовенства, влади, громадськості у напрямку консолідації православ’я, перш за все УПЦ КП та УАПЦ, не доводиться. Принаймні нині викристалізувалися деякі тенденції як у православному, так і суспільно-політичному житті країни загалом, котрі дають розуміння ускладнень на ниві конституювання УППЦ. Окремі з них заслуговують особливої уваги.

По-перше, ні УПЦ КП, ні УАПЦ не володіють достатнім авторитетом (перш за все на міжнародній арені), щоб самостійно долати усі труднощі на шляху утвердження Української Помісної православної Церкви. Ярлик «неканонічних», «розкольницьких» угруповань, навішаний на них Руською ПЦ, відчутно обмежує їхню свободу дій, перш за все на комунікативному горизонті.

По-друге, як УПЦ КП, так й УАПЦ є доволі залежними від політичного істеблішменту. Згуртування проукраїнських політичних сил та їхня перемога на президентських виборах у 2004 та у 2014 роках стимулювали об’єднавчий процес і в українському православ’ї. З іншого боку, непорозуміння між командою Президента В.Ющенка і командою Ю.Тимошенко, розкол у помаранчевому таборі позначилися певною мірою й аналогічними суперечками та взаємними обвинувачуваннями між ієрархами УПЦ КП й УАПЦ, що врешті-решт не дозволило провести Об’єднавчий Собор. У 2014 р. відрилося нове вікно можливостей у справі конституювання УППЦ, яке має великий потенціал на фоні україно-російської визвольної війни 2014 року.

По-третє, об’єднавчому процесові УПЦ КП й УАПЦ у 2005 р. не передувала належна попередня підготовка. Він проходив форсованими темпами «згори». Неорганічний, відчутною мірою штучний характер акту злуки виявився настільки нестійким, що, навіть, не отримав свого логічного завершення. Замість консенсусу, до якого майже цілий рік підходили УПЦ КП та УАПЦ, усе завершилося наприкінці осені 2005 р. міжусобним розбратом.

По-четверте, запевнення про українськість, національну орієнтованість УПЦ МП не відповідають дійсності, принаймні для значної кількості кліру. Ця православна інституція перебуває не просто «у канонічному єднанні з Руською православною Церквою», але є безпосереднім її структурним елементом, а тому виступає надійним знаряддям реалізації політики останньої. Оскільки Московська патріархія не зацікавлена в утвердженні Помісної православної Церкви в Україні, то цілком природно, що УПЦ МП керуватиметься інструкціями свого патрона і всіляко перешкоджатиме консолідації вітчизняного православ’я.

По-п’яте, перспектива конституювання Української Помісної православної Церкви після Революції гідності та Президентських виборів 2014 р. значно зросла. Визріло потужне тло для відновлення активного пошуку шляхів об’єднання православних у Помісну Церкву з подальшим її міжнародним визнанням.

У ситуації, що склалася, керівництво Української Держави може діяти, послуговуючись трьома ключовими сценаріями:

Сценарій 1. Буквально дотримуючись конституційної норми про відокремлення Церкви від Держави, остання повністю дистанціюється від процесу утвердження Української Помісної православної Церкви. УПЦ КП, УАПЦ та окремі єпархії УПЦ МП отримують шанс власними зусиллями вирішити означену проблему.

Проте сподіватися, що даний варіант спрацює, не доводиться. Як уже вказувалося, УПЦ КП й УАПЦ не володіють відповідним потенціалом. Окрім того, між єпископатом всіх юрисдикцій наявне латентне протистояння. Амбітність церковних діячів, конкуренція за духовний простір країни скоріше призведуть до чергових розколів, ніж до єднання. Якщо консолідація і можлива, то виключно ситуативна. Але цього, скажемо відверто, замало для конституювання повноцінної Помісної православної Церкви в Україні.

Невтручання Української Держави у процес утвердження Української Помісної православної Церкви надає даному процесові невизначеного спрямування і такої ж невизначеної часової реалізації, а також надає преференції діям іноземних держав щодо України.³⁴

Сценарій 2. Реанімується політика В.Януковича щодо релігійної сфери з преференціями для УПЦ МП. Українська ПЦ Московського патріархату знову починає користуватися негласною підтримкою владних структур на усіх рівнях. Не афішоване ставлення до неї – як до «єдино канонічної», нібито національно спрямованої православної інституції. Саме їй відводиться визначальна роль у витворенні в Україні Помісної Церкви.

Політична складова такого сюжету очевидна й практично означена в першій частині даної статті. Причому така політика буде явно не в національних інтересах. Адже замість реального утвердження Української Помісної православної Церкви посилюється реальна залежність Української Держави від Російської Федерації. А сама ідея конституювання національної помісної православної інституції при цьому перетворюється на звичайну ілюзію.

Сценарій 3. Український Президент, Уряд і Парламент засвідчують свою прихильність до ідеї Помісності і, у межах чинного законодавства, всіляко сприяю її конституюванню. Тільки за таких умов видається можливим успішне втілення в життя ідеї утвердження національно орієнтованої Помісної православної Церкви.

Оскільки даний варіант цілком відповідає стратегії національного розвитку, то його пропонуємо взяти за основу керівництву Української Держави і виходити з наступного:

1. Утвердження Української Помісної православної Церкви – це не просто данина багатовіковій традиції чи формальне наслідування досвіду тих держав, де православ’я виступає домінуючим віросповіданням. Це, насамперед, прагматична вимога сьогодення, від успішної реалізації якої залежить стратегія національного поступу Українського народу. Іншими словами – його незалежність. Не можна розбудовувати незалежну Україну, допускаючи серйозний контроль над власним духовно-інформаційним простором з боку зарубіжних релігійно-політичних центрів.

2. Підтримка владою національно орієнтованих православних інституцій та ієрархів – свідчення її патріотичності. Не йдеться про втручання у внутрішні справи Церкви, а лише про сприяння держави визначеним релігійним організаціям задля якомога швидшого розв’язання ними найактуальніших проблем. У даному випадку до розряду таких відноситься формування позитивного міжнародного іміджу православних юрисдикцій Київської традиції, а відтак і їхнього статусу. Без допомоги влади останні неспроможні вирішити дану проблему самостійно, оскільки має місце потужна спрямована зовнішня протидія.

3. Українські реалії засвідчують, що об’єднання частини парафій УПЦ МП з УАПЦ і створення УПЦ КП у першій половині 90-х років виявилося доволі нетривким. Через короткий проміжок часу від практично сформованої церковної організації знову відділилася УАПЦ. Враховуючи нинішню нестабільну ситуацію в середовищі останньої, наявні в ній розколи, постійні конфлікти між ієрархами цієї Церкви, ймовірно припустити, що з конструктивним потенціалом в лоні УАПЦ не все гаразд. І навряд чи щось зміниться на краще найближчим часом. Тому, щоб уникнути непотрібних ситуативних утворень, доречно надалі в якості фундаменту конституювання Помісної православної Церкви в Україні орієнтуватися на УПЦ КП та ту частину УПЦ МП, яка підтримує ідею Помісності.

4. Процеси, котрі відбуваються у православному середовищі України, повинні бути зрозумілими для її громадян. Але із цим розумінням є проблеми. Одна з причин неадекватного сприйняття ситуації – невідповідні суті релігійних організацій назви. Так, найменування «Українська православна Церква» зовсім не відтворює істинну природу цієї структури, що, безумовно, вводить в оману мільйони віруючих громадян України. Тому необхідні відповідні кореляції на всіх рівнях (влади, освіти, ЗМІ тощо).

Оскільки УПЦ МП – структурна одиниця РПЦ, то відповідний її статус має бути відображений і в назві. Але особливе завдання української влади полягає в тому, щоби донести повноцінну інформацію до всіх своїх громадян, які мають конституційне право на об’єктивну інформацію.

5. На порядку денному перебуває питання про трансформацію української моделі державно-церковних відносин. Перехід від сепаратної до конкордатної системи взаємин між Українською Державою та релігійними організаціями дозволить навести лад у конфесійному просторі країни. Більше того, з’явиться реальна можливість диференціювати діючі на українських теренах конфесії з урахуванням їхнього внеску у розвиток національної держави, культури, духовності тощо.

Наступний логічний крок, котрий передбачений конкордатною моделлю, – визначення нинішнього місця та ролі тієї чи іншої Церкви, релігійного об’єднання в суспільному житті України. Цей аспект особливо важливий, оскільки безпосередньо пов’язаний з виведенням на передній план православних Церков Київської традиції.

Система конкордатів дасть змогу з допомогою чітких юридичних інструментів упорядкувати державно-церковні відносини з однозначним унормуванням прав і обов’язків договірних сторін.

Реалізація означеної політики здатна призвести уже в короткостроковій перспективі до конституювання Української Помісної православної Церкви, що нарешті звільнить Українську націю від духовно-культурного рабства й стане могутнім чинником вільного розвитку українського суспільства та реальної його інтеграції в Об’єднану Європу.

Викладене дозволяє нам зробити наступні висновки:

1. Сучасний канонічний статус УПЦ МП дозволяє керівництву Руської ПЦ використовувати її в якості одного з потужних «ресурсів впливу» політики РФ в Україні. З іншого боку, розділення Українського православ’я дискредитує імідж України в світі, є постійним джерелом суспільної напруги, становить потенційну загрозу національній безпеці України (сепаратизм, поширення екстремістської проросійської ідеології тощо). Таким чином, інтересам національної безпеки України відповідає створення Української Помісної православної Церкви.

2. Реальним інструментом створення УППЦ на сьогодні може виступати лише Вселенський Патріархат, котрий має канонічні можливості для її створення. Створення УППЦ на базі УПЦ МП шляхом дарування автокефалії УПЦ з боку Москви нині нереальне. Цю Церкву не визнає Константинопольський патріархат й інші православні Церкви. Тобто головна проблема – визнання новоствореної автокефальної Української Церкви з боку світового православ’я та ліквідації розколу православ‘я – не буде вирішена.

3. Оскільки створення УППЦ напряму залежить від Вселенського Патріархату, шлях створення УППЦ має бути поетапним та відповідати канонічним вимогам.

4. Вкрай необхідним є одностайна позиція в церковному питанні вищого керівництва держави – усунення лобіювання інтересів УПЦ МП. Принаймні до того часу, доки більшість її кліру не змінить своєї реальної позиції щодо необхідності створення УППЦ.

5. Політичні зусилля української держави мають бути скеровані на отримання повної незалежності Української Церкви – автокефалії. Водночас, якщо внаслідок певних історичних умов (відсутності згоди єпископату, духовенства та вірних) отримання автокефалії від Вселенського Патріархату в даний момент неможливе, необхідно домагатися закріплення позиції Вселенського Патріархату щодо українського питання.

6. Найбільш ефективним шляхом створення УППЦ є Всеукраїнський Собор УПЦ КП, УАПЦ та тієї частини єпархій УПЦ МП, які підтримають автокефальні тенденції. Після конституювання УППЦ необхідна державна перереєстрація структур УПЦ у відповідності до їх реального статусу (екзархат чи митрополія Руської ПЦ). До Помісної Церкви очікувано можуть приєднатися єпархії УПЦ в західному та центральному регіоні України, які становлять більшість у Церкві (біля 70% усіх парафій). У такому випадку УППЦ буде домінувати в Україні за кількістю парафій та нараховуватиме понад одинадцять тисяч громад.

1 Дет. див.: Єленський В. Релігія після комунізму. Релігійно-соціальні зміни в процесі трансформації центрально- і східноєвропейських суспільств: фокус на Україні. – К., 2002.

2 Див. докладніше: Здіорук С. Проблеми гармонізації суспільно-релігійних відносин в Україні // Релігійна свобода. Релігія і церква в Україні: уроки минулого і проблеми сьогодення. Наук. щорічник. За заг. ред. А.Колодного, М.Новиченка, О.Сагана.- К.: Світ Знань, 2003. – С.168.

3 Єленський В. Релігія після комунізму... – С. 216

4 Див.: Якунин Глеб. Подлинный лик Московской патриархии. - М., 1996

* Від лат. constantans – постійний. Упостійнення, себто здобуття статусу, котрий є найдосконалішим, а відтак у розумінні Церкви вічним. Таким є лише статус організації, котра має завершену структуру, самостійне управління, нікому не підпорядковується й має право рівних зносин з такими ж суб’єктами означеної діяльності. У православній Церкві такий стан єдиноможливий при статусі помісності, що з необхідністю передбачає канонічно довершену ієрархію та здобуття автокефалії.

5 Дет. див.: Гордиенко Н.С. Современное православие. – М., 1968; Ґеанакоплос Д. Коротка історія Вселенського Константинопольського патріярхату, першого серед рівних у Східній Православній Церкві. – Харків, 2000; Бондаренко В.Д. Інституалізована православна релігійність в контексті сучасної суспільно-політичної ситуації в Україні: Дис. д.філос.н. – К., 1993; Саган О. Вселенське православ’я: суть, історія, сучасний стан. – К., 2003; Скурат К. История Поместных Православных Церквей: Учебное пособие. В 2-х томах.– Т. 1-2.– М., 1994; Kallistos Ware. The Orthodox Church. – London, 1963 та ін.

6 Це сталося підчас його поїздки по Житомирській області. Пізніше, на Урочистій ювілейній академії, присвяченій 2000-літтю Різдва Христового (січень 2000 р.) Л.Кучма закликав до об’єднання українських православних Церков у єдину Помісну церкву.

7 Богатирьова Р. Національний прагматизм, або есей про майбутнє України // Дзеркало тижня. – 2007. – 26 січня. (Інтернет-ресурс. Режим доступу: https://gazeta.dt.ua/ARCHIVE/natsionalniy_pragmatizm,_abo_esey_pro_maybutne_ukrayini.htm)

8 Території, котрі увійшли до складу Греції на початку ХХ ст. під час Балканських війн. А це –40 єпархій (550 храмів, 1,5 млн. вірних) на Півночі Греції. Константинополь передав право на керування цими єпархіями Синоду Елладської Церкви, але залишив за собою формальну опіку над ними та теоретичне право переглянути їх статус в майбутньому. Конфлікт виник після того, як Христодул без погодження з Константинополем призначив єпископів на деякі з цих єпархій.

9 Трон Иерусалимского Патриарха дает трещину, а проблемы в Элладской Церкви только растут // https://www.portal-credo.ru/ site/?act=news&id=31955&topic=335; SOP. - № 296 (2005, березень). – p. 7.

10 Так, згідно традиційної точки зору, Вселенський патріархат має виключне право ініціювати надання автокефалії місцевій Церкві, проголошувати автономію або автокефалію певної церковної території (у консенсусі з іншими помісними церквами); мати у своєму складі автономні церкви; виступати в якості третейського судді у конфліктах між православними Церквами тощо.

11 Помісні Православні Церкви. Зб. мат. – М., 2004. – С. 15.

12 Такі матеріали вже сьогодні системно розміщують екстремістські православні сайти та видання в РФ та Україні.

13 За давньою церковною традицією, предстоятель Помісної Церкви під час літургії поминає імена глав усіх інших Помісних православних Церков. Припинення поминання імені предстоятеля іншої Церкви свідчить про те, що він перестав бути православним. У 1997 р. патріарх Алексій ΙΙ припинив літургійне поминання Константинопольського патріарха. Причиною розриву стало те, що патріарх Варфоломій прийняв в свою юрисдикцію частину Православної церкви в Естонії, котра раніше знаходилась в складі Московського патріархату.

14 Причиною конфлікту є питання православ’я у Молдові – цю країну і Російська, і Румунська православні Церкви вважають своєю «канонічною територією».

15 Наприклад, питання митрополита Львівського та Сокальського УПЦ КП Андрія Горака та патріарха Філарета.

16 Проте українська ситуація відповідає таких важливим передумовам для проголошення автокефалії як: повна політична незалежність; географічна віддаленість, етнічна та мовна відмінність регіону від території кіріархальної (материнської) церкви.

17 Варто зазначити, що у більшості випадків нові автокефальні церкви утворювалися шляхом відходу (схизми) від свого колишнього церковного центру. Однак, як показує досвід створення усіх нових автокефалій – Болгарська Церква (1872), Елладська, (1833), Румунська, (1865) та ін. – в усіх цих випадках відокремлювалася вся повнота православного єпископату на даній території, а не меншість, як це мало місце в Україні у 1992 р.

18 Наприклад, глава Польської ПЦ має титул митрополита, а глави Албанської та Елладської ПЦ – титул архиєпископа.

19 Візантійська канонічна теорія, що існує з IX ст., передбачає особливі права п’ятьох давніх патріархатів – Римського (до великого розколу 1054 р.), Константинопольського, Олександрійського, Єрусалимського та Антиохійського. У грекомовній канонічно-історичній літературі до цього часу проводиться думка про відмінність канонічного статусу перших п’яти патріархатів (включно з Московським) та інших помісних Церков.

20 Звернення Ювілейного Собору УПЦ до Патріарха Московського та Ювілейного Архиєрейського Собору РПЦ від 28 липня 2000 р.

21 portal-credo.ru; interfax.ru; patriarchia.ru та ін.

22 Акт о каноническом общении // www.patriarchia.ru/db/text/155920.html

23 Релігія і церква в суспільному житті України // Національна безпека і оборона. – 2002. - №10

24 Церква і суспільство в Україні - проблеми взаємовідносин // Національна безпека і оборона. – 2000. - №10. – С.37

25 Там само.

26 Дослідження проводилося в усіх регіонах України, вибірка 1993 респонденти віком від 18 років, теоретична похибка вибірки не перевищує 2,3%.

27 КМІС, дослідження проводилося з серпня 2006 до січня 2007 року.

28 Україна-2014: суспільно-політичний конфлікт і Церква. Позиції релігійних діячів, експертів, громадян. Зб. Центру Разумкова // https://www.razumkov.org.ua/upload/2014_Khyga_Religiya_5nnn_site.pdf

29 Статут про управління Української Православної Церкви https://orthodox.org.ua/uk/node/2485

30 Звернення Священного Синоду та єпископату УПЦ Київського Патріархату до архієреїв, духовенства та вірних Української Православної Церкви (в складі Московського Патріархату) // https://www.uaorthodox.org/article.php?pid=603

31 Впервые УПЦ МП становится более украинской // https://portal-credo.ru/site/?act= comment &id=1345

32 Архиєрейський собор УПЦ 21.12.2007 // https://orthodox.org.ua

33 Справка о деятельности руководителя Союза православных граждан Украины В.Каурова // https://orthodox.org.ua; Блаженнейший Митрополит Владимир: "Не стоит «прикипать душой» к политическим баталиям» // https://www.pravoslavye.org.ua/index.php?r_type=article& action=fullinfo &id=18703 та ін.

34 Див., напр.: Определения священного Синода РПЦ // Журнал Московской патриархии. – № 8. – 2006. – С. 13-25.

Про авторів
Сергій Здіорук, кандидат філософських наук; Олександр Саган, доктор філософських наук.

Вперше надруковано у журналі "Українське релігієзнавство", 2008, № 48 у скороченому варіанті, "Релігія в Україні" друкує первісний повний варіант, із деяким оновленнями даних щодо стану церков.

Фото Facebook