Релігієзнавець як соціальний науковець, експерт та інтелектуал

Метою цієї статті є демонстрація «прикладної складової» релігієзнавства, а для більш ефективної демонстрації ми пропонуємо розкрити три можливі суспільної ролі релігієзнавця...

У праці «Методологічні проблеми релігієзнавства» (2007) російський релігієзнавець О. Красніков у контексті розкриття теоретико-методологічних дискусій другої половини ХХ ст. торкається питання впливу релігієзнавства на соціальну реальність. Згадуючи ряд дослідників, які вважали, що академічне вивчення релігії не тільки може, але й має впливати на суспільний розвиток, російський релігієзнавець, однак, на основі критики концепції М. Еліаде, робить висновок, що релігієзнавче співтовариство схиляється до повної свободи релігієзнавства від впливу політики та релігії. «Об’єктивність досліджень, що передбачає відмову від нормативних та ціннісних суджень, визнавалась найважливішою рисою історії релігії», – робить висновок О. Красніков [9, 196]. Однак такі висновки виглядають дивними, беручи до уваги, що сам автор презентує протилежну точку зору не лише одним М. Еліаде.

На нашу думку, коректніше було б говорити про альтернативні позиції і О. Красніков представляє одну з них – вочевидь ту, якої він дотримувався сам – як домінуючу. Позиція відсторонення науки від політики (у найширшому сенсі цього поняття) для пострадянського простору цілком зрозуміла, якщо взяти до уваги заідеологізованість «радянського релігієзнавства», його спрямованість на сприяння побудові ідеального комуністичного суспільства через розвінчання релігії та боротьбу із релігійними забобонами. Однак, чи лише в радянському дусі необхідно сприймати потенційну суспільну користь від релігієзнавства? Чи мають релігієзнавці брати участь у суспільних дискусіях та впливати на владні рішення і формулювати власні дослідження таким чином, щоб їхні результати можна було використати на практиці?

Вихідної тезою цієї статті є ствердна відповідь на всі складові останнього запитання. Власне метою цієї статті є демонстрація «прикладної складової» релігієзнавства, а для більш ефективної демонстрації ми пропонуємо розкрити три можливі суспільної ролі релігієзнавця: як соціального науковця, експерта та інтелектуала.

Релігієзнавець як соціальний науковець

Якщо метою природничих наук є розуміння природи для кращого її опанування, то мету соціальних наук необхідно сформулювати як краще розуміння суспільства для його удосконалення. З цієї перспективи релігієзнавство як соціальна наука має давати розуміння щодо форм функціонування релігії у суспільстві (релігії як соціального феномену) та визначати, які з них є конструктивними, а які – деструктивними. Зазначимо, що відділенням окремої ролі релігієзнавця як соціального науковця ми завдячуємо О. Вєдрову, котрий у книзі «Науки про суспільство та соціальний прогрес» (2014) формулює імператив соціального науковця: «[Р]оби все залежне від тебе як соціального науковця, який продукує інтерсуб’єктивно чинне знання про суспільство, задля виявлення та подолання систематичних обмежень комунікацій, забезпечуючи тим самим приріст свободи та раціональності для людства» [2, 219]. У розумінні автора цитати, забезпечувати приріст свободи та раціональності – це те саме, що сприяти соціальному прогресу [2, 220]. Звісно, що у такому розумінні місії суспільствознавця постає питання і про існування оцінки у соціальних науках. О. Вєдров, слідуючи установкам практичної філософії (трансцендентальної прагматики), відстоює думку, що соціальні науки не можуть бути вільними від оцінки. Редукуючи наявну у книзі О. Вєдрова, аргументацію, зведемо усе до того, що при виборі теми дослідження ми певним чином оцінюємо чи варто нею займатися чи ні. Так само ми можемо оцінити, наприклад, наскільки реальні релігійні практики відповідають існуючим у певній релігії приписам (співвідношення реальної та ідеальної релігії або народної та книжної релігії). «Свобода від оцінки» у релігієзнавстві – це, перш за все, відмова від оцінки онтологічного статусу релігії, її доктрини та практики. Але, це не означає, що релігієзнавець не може/не повинен оцінювати окремі доктрини чи практики з перспективи користі чи небезпеки для суспільства або людського життя. Цілком очевидно, що ми не оцінюємо дієвість практики людських жертвоприношень, але ми оцінюємо її з перспективи права кожної людини на життя. Так само у нинішній складній суспільно-політичній ситуації в Україні ми можемо дати оцінку, наскільки та чи інша заява керівника релігійної організації сприяє, наприклад, збереженню цілісності країни чи, навпаки, підігріває сепаратистські настрої у регіонах. До такого типу оцінювання належить, наприклад, теза російського соціолога релігії І. Забаєва, що православна господарська етика не сприяє економічному розвитку та становленню раціональних капіталістичних відносин [6].

Очевидно, що соціальний науковець має нести певну відповідальність перед суспільством і за результати своїх досліджень, і за те, як ці результати цим суспільством сприймаються і застосовуються [Пор.: 2, 255]. Тобто, якщо, наприклад, релігієзнавець пише на основі аналізу окремих релігійних видань, що ця релігійна організація розпалює міжрелігійну ворожнечу, а отже несе небезпеку для суспільства, то очевидно, що він несе відповідальність за індуктивний висновок про всю релігійну організацію на підставі обмеженої кількості видань. Там, де соціальний науковець робить індукцію, пересічний громадянин зробить дедукцію, і усі представники тієї релігійної організації стають небезпечними. Зрозуміло, що привнесення ціннісного та прикладних компонентів до релігієзнавчих досліджень може призвести до зіткнення інтересів релігієзнавців, формування додаткових дискурсів, які не мають нічого спільного до власне науки, але є важливими у контексті «соціального прогресу».

Оцінка релігійних фактів, феноменів, текстів і т.д. безпосередньо пов’язана із наступною роллю релігієзнавця.

Релігієзнавець як експерт

Перш за все, необхідно одразу диференціювати два розуміння того, хто є експертом. Перше розуміння: експерт, це той, хто робить експертизу. За вихідну позицію тут варто взяти Закон України «Про наукову і науково-технічну експертизу», який у 4-й статті визначає, що «експертами є фізичні особи, які мають високу кваліфікацію, спеціальні знання і безпосередньо здійснюють наукову чи науково-технічну експертизу…» [7]. Друге розуміння є медійний експерт – це той, хто може доступно пояснити, розтлумачити, «проаналізувати» для широкого загалу якусь специфічну ситуацію (проблему, подію і т.д.), при цьому, такий медійний експерт фахово займається подібними проблемами. Якщо перше розуміння близьке до ролі соціального науковця, тобто фактично є продовженням чи складовою наукової діяльності, то друге є близьким до іншої ролі – публічного інтелектуала.

Якщо, знову ж таки, орієнтуватися на згаданий Закон України, то експертиза передбачає оцінку. Власне, через експертизу соціальний науковець у повній мірі реалізовує свій професійний потенціал та фахові навички, щоправда робить це для замовника, яким можуть виступати і органи державної влади, і недержавні організації (у т.ч. релігійні організації), і фізичні особи (які також можуть представляти інтереси релігійної організації). Відповідно роль експерта є певним чином обмеженою поставленими перед ним завданнями, а також, за бажанням замовника експертизи, її результати можуть не розголошуватися (наприклад, мати гриф «Для службового використання»).

Важливо розуміти, що експерт повинен не обґрунтовувати вже прийняте кимось рішення, а шукати оптимальніше. Саме на основі експертного висновку має прийматися певне управлінське рішення. Тобто, з одного боку рішення дійсно обґрунтовується наявним експертним висновком, але з іншого – цей висновок є первинним.

Щодо медійного експерта, то у межах цієї статті варто проблематизувати те, хто є і може бути таким експертом. Інтелектуал, про якого мова піде пізніше, не обов’язково є експертом, а медіа-експерт – це не обов’язково фахівець, який робить експертизу. Відкритим залишається запитання хто визначає експертів. На нашу думку, тут можливі дві відповіді. Перша – експертне середовище визначає хто гідний так називатися, а хто ні. Тобто, при ситуації, якщо «негідник» (тобто той, хто не гідний цього) називає себе експертом, то експертне середовище може швидко – кількома заявами – дискваліфікувати його. Друга – медійне середовище визначає хто відповідає певним медійним вимогам до експерта (зовнішність, комунікабельність та ораторські навички тощо). Звісно, що у другому випадку, у ролі експерта з релігійних питань може виступати і не релігієзнавець, а будь-який фахівець із соціогуманітарної сфери, у т.ч. представник релігійного середовища. Але чи може бути представник релігійної спільноти (священик, пастир, імам чи рабин) експертом? Чи його професійна належність до певної корпорації не ставить його поза можливістю виступати відсторонено? У цьому контексті цікавою є ситуація із коментуванням заяви від 19 червня 2014 р. голови Департаменту у справах релігій та національностей Міністерства культури України Володимира Юшкевича щодо недоцільності можливого запрошення членами Синоду Української православної церкви (УПЦ) Московського патріарха Кирила в Україну на річницю святкування Хрещення Русі. Негативна реакція на таку заяву була озвучена прес-секретарем УПЦ о. Георгієм Коваленко та колишнім головою Комітету у справах національностей та релігій України Юрієм Решетніковим. Сайт «Релігія в Україні» об’єднав ці два коментарі під заголовком «Експерти критикують заяву голови Департаменту у справах релігій про небажаність візиту Патріарха Кирила в Україну» [4], на що отримав критичну оцінку з боку директора Релігійно-інформаційної служби України Тараса Антошевського. На своїй сторінці у Фейсбуці Т. Антошевський написав: «Речник не може бути експертом, бо його завдання говорити не як є, а як треба…». Додамо, що Ю. Решетніков останніми роками мав статус «Радник Предстоятеля УПЦ», що також ставить під питання відстороненість його коментаря. Аналогічно можна поставити запитання: що роблять священики та єпископи на експертних заходах (круглих столах, семінарах, нарадах)? Хоча представники релігійних організацій можуть краще знати ситуацію, бо володіють інсайдерською інформацією (якою не завжди готові поділитися), але вони, перш за все, оцінюють ситуацію з перспективи інтересів своєї корпорації, а не суспільства в цілому. Мабуть, різниця між експертами-релігієзнавцями та релігійними інсайдерами (наприклад, речниками) полягає у тому, що експерти виносять пропозиції та рекомендації як діяти, але не беруть участі у цій діяльності. Проте необхідно пам’ятати, що експерти можуть давати пропозиції та рекомендації релігійним організаціям нарівні із органами державної влади.

Варто також відзначити, що основною рисою мовлення медійних експертів є швидкість редуктивного стилю гасел: влучно, швидко, формулами, начебто прагматично [12, 132]. Якщо протиставити експертів та інтелектуалів, то роль перших є більш прагматичною: дати рекомендації та поради як діяти в тій чи іншій ситуації. Фактично вони якщо і не стають активними суб’єктами ситуації, то, принаймні, несуть за неї відповідальність. Інтелектуали ж можуть дозволити собі розмірковувати, «філософствувати», критикувати ситуацію та акторів суспільно-політичної сфери, при цьому залишаючись сторонніми спостерігачами.

Релігієзнавець як інтелектуал

Цілком очевидно, що релігієзнавці як люди інтелектуальної роботи можуть бути визначені як інтелектуали або ж на пострадянському просторі як інтелігенція. Обговорення та осмислення суспільної ролі інтелігенції/інтелектуалів проходили на круглих столах минулого року у Донецьку та Києві, а матеріали цих дискусій були надруковані у журналі «Філософська думка» (2014, № 2). Насамперед, відмітимо, не вдаючись у подробиці, що, з одного боку, йде чітке диференціювання між інтелігенцією та інтелектуалами, а з іншого боку, існує думка, висловлена М. Бойченком про відокремлення і перших, і других від науковців. Це розділення також відбувається на підставі «неприйняття об’єктивності науки в сенсі її самодостатності» [1, с. 93]. Інтелігенція, на думку М. Бойченка, сакралізує знання, а інтелектуали його занадто інструменталізують. Водночас, в цьому спеціальному числі «Філософської думки», що вийшло під назвою «Інтелігенція/інтелектуали: українська ситуація», ми віднаходимо позицію, згідно із якою «інтелігенція» – це термін, що був поширений у Росії, а «інтелектуали» – у Західній Європі [10, с. 8], а також думку про теоретичну близькість цих понять [11, с. 29], що власне і дає право деяким авторам та редакції журналу писати їх через слеш («інтелігенція/інтелектуали»). Неоднозначним є протиставлення інтелектуалів і науковців. Так, наприклад, В. Кебулазде ототожнює інтелектуала та експерта: «інтелектуал – це висококласний експерт у вузькій галузі науки» [8, с. 109]. Те, що протиставляти інтелектуалів і науковців не зовсім правомірно, підтверджує визначення інтелектуалів («вільних інтелектуалів»), що подає Є. Головаха, «це люди розумової праці у галузях науки, освіти та культури, які відчувають себе незалежними від тиску держави» [3, с. 56]. Не акцентуючи зараз увагу на предикаті «вільний», зосередимося на тому, що має робити інтелектуал у ситуації, коли проходять радикальні зміни у суспільстві. Є. Головаха пропонує три варіанти, особисто схиляючись до другого: 1) йти на барикади; 2) йти у публічний простір (медіа-простір); 3) залишатися «у кабінеті». Власне публічність визначають однією з характерних рис саме інтелектуала, коли мова йде про диференціацію між ним, інтелігентом та науковцем. Натомість А. Єрмоленко, погоджуючись із існуванням трьох можливих позицій активності інтелектуала, відзначає, що усі вони є рівнозначно важливими і, навіть «кабінетна робота», яка здається, має дуже віддалене відношення до таких суспільно-політичних подій, як Помаранчева революція чи ЄвроМайдан, для А. Єрмоленка формує публічний дискурс. Врешті-решт, у будь-якому разі ми підходимо до публічного простору, де мають бути реалізовані здобутки академічних («кабінетних») досліджень [5, c. 60-61].

Над проблемою публічності інтелектуалів розмірковує й американський професор палестинського походження Едвард Саїд. Він зазначає, що межі громадського та політичного настільки розширились, що фактично й не мають кордонів. З цього випливає, що щоб інтелектуал не робив, воно з необхідністю має відношення до публічної сфери. У різних суспільствах (Е. Саїд часто говорить про американське, європейські та арабські суспільства) інтелектуал асоціюється із поводарем, за яким готові йти різні соціальні групи і від якого очікують конструктивну та раціональну критику існуючої влади чи суспільного стану. Однак, поряд із цим, Саїд констатує існування у США величезної прірви між академічним і публічним середовищем.

Спробуємо екстраполювати ці дискусії про місце інтелектуалів у суспільстві на релігієзнавців. Така операція, на нашу думку є абсолютно правомірною, навіть якщо прийняти тезу, що поняття «інтелектуал» і «науковець» збігаються не повністю, а лише частково (Саїд, наприклад, пишучи про інтелектуалів, мав на увазі, перш за все, письменників). Коли ж йтиметься про ситуацію збігу змістів цих понять, ми писатимемо «науковець-інтелектуал» аби уникнути неоднозначностей. Отже, функцією релігієзнавця як науковця, на нашу думку, перш за все, має бути об’єктивний та неупереджений аналіз релігійної сфери. Що робити далі з результатами релігієзнавчих досліджень? Зрозуміло, що у даному разі, для зручності, ми будемо говорити про дослідження релігії в українському суспільстві, пам’ятаючи при цьому, що існує досить багато «теоретичних» і «неактуальних» (принаймні для українського суспільства) проблем, без яких релігієзнавство не може існувати та розвиватися. Актуальні результати релігієзнавчих досліджень, безперечно, мають бути надбанням не лише органів державної влади (особливо враховуючи, що навіть маючи доступ до цих результатів, державні чиновники часто ними нехтують), але й широкої громадськості, зацікавлених суб’єктів українського суспільства, тобто акторів релігійних процесів та засобів масової інформації. Яким чином релігієзнавець може досягти цієї мети? Одна з можливих відповідей – це стати науковцем-інтелектуалом, тобто самостійно вийти у публічний простір і популяризувати власні здобутки та здобутки своїх колег. При цьому, необхідно зважати на застереження А. Єрмоленка, що важко одночасно бути на барикадах, у медіа та у кабінеті [5, c. 60]. Тобто, з одного боку, публічна роль релігієзнавця цілком можлива і доречна, ба більше того, набагато ефективніше, коли інтелектуал представляє громадськості його власні здобутки та результати, аніж своїх колег, бо небезпека загубити суть при популяризаторстві наукового знання є значно меншою. Проте науковець-інтелектуал, на нашу думку, із необхідністю з часом стане більше інтелектуалом, аніж науковцем, оскільки балансувати поміж цих двох ролей дійсно складно. Складність полягає у тому, що інтелектуал має задовольняти запити суспільства не лише тієї вузької сфери, де він є фахівцем та може виступати як експерт, але у ширшому контексті: від релігієзнавця очікують, що він знається на актуальних та поточних проблемах релігійного життя загалом. Тобто час, який міг би бути витрачений на дослідження релігій, науковець-інтелектуал має витрачати на знайомство із запитами суспільства та пошуку адекватних відповідей на них. Врешті-решт, наукова діяльність перетворюється на коментування актуальних релігійних подій, цінність яких обмежена у часі та залежить від того, наскільки релігієзнавець вгадав подальше розгортання подій та їхні наслідки. Однак, якщо виступати публічно зважено та обмежено (справжній інтелектуал не наважиться говорити про те, з чим він мало знайомий), то це матиме не лише позитивний вплив на суспільний імідж релігієзнавства, але й на рівень обізнаності суспільства щодо можливих ризиків та перспектив розвитку релігійної сфери.

Висновки

Ми окреслили три ролі, в яких може виступати релігієзнавець у суспільстві: як соціальний науковець, як експерт та як інтелектуал. Звісно, що, розкриваючи перспективи усіх трьох можливих ролей релігієзнавця, ми виходили з того, що вони можуть дати суспільству. При цьому ми залишили осторонь релігієзнавця як чистого науковця, тобто такого, хто робить науку заради науки. І, хоча теза «наука заради науки» зазнає критики з усіх можливих перспектив, це не означає, що релігієзнавці такого штибу відсутні per se. Щодо таких релігієзнавців-науковців можна сказати, що вони виконують ті самі функції, що й їхні колеги соціальні науковці, експерти та інтелектуали, але їхній вплив поширюється не на усе суспільство, а лише на релігієзнавче співтовариство. Ці чисті науковці оцінюють дослідження соціальних науковців, у тому числі вирізняючи ступінь ангажованості постановки проблеми та її вирішення; дають оцінку експертизам колег, якщо не публічно, то, принаймні, кулуарно, формулюючи тим самим ставлення усієї спільноти до професіоналізму експертів, а також коментуючи публічні виступи інтелектуалів щодо відповідності їхніх заяв дійсним надбанням релігієзнавства. Зрозуміло, що не варто протиставляти ці різні типи діяльності між собою, як і не варто вимагати від конкретного релігієзнавця займатися конкретним з них. Усі вони доповнюють одне одного, і кожна роль передбачає наявність певних навичок, які властиві не кожному з нас. Головне – робити свою справу професійно, тоді і суспільство, і колеги з суміжних цехів будуть з повагою ставитися до релігієзнавчого співтовариства.

Таким чином, актуалізація як самої «прикладної складової» релігієзнавства, так і її форм залежить від кожного конкретного релігієзнавця. Ця актуалізація може виражатися у постановці проблеми дослідження та у виробленні практичних рекомендацій, пропозицій обґрунтованих рішень наявної проблеми, або ж у публічному коментуванні та аналізі поточних релігійних процесів.

Вперше надруковано у журналі Практична філософія. 2014. № 3

Використані джерела:

1. Бойченко М. Соціальне та етичне самоконструювання інтелектуалів / М. Бойченко // Філософська думка. – 2014. – № 2. – С. 90-103.

2. Вєдров О. Науки про суспільство та соціальний прогрес. Епістемологічні та етичні засади соціальних наук з погляду філософії комунікації / О. Вєдров. – К.: Стилос, 2014. – 339 с.

3. Головаха Є. Інтелігенція і вільні інтелектуали / Інтелектуали у сучасному світі: український контекст. Круглий стіл (Київ) / Є. Головаха // Філософська думка. – 2014. – № 2. – С. 55-58.

4. Експерти критикують заяву голови Департаменту у справах релігій про небажаність візиту Патріарха Кирила в Україну [Електронний ресурс] / Режим доступу: https://www.religion.in.ua/news/vazhlivo/26140-eksperti-kritikuyut-zayavu-golovi-departamentu-u-spravax-religij-pro-nebazhanist-vizitu-patriarxa-kirila-v-ukrayinu.html.

5. Єрмоленко А. Інтелектуали і громадський дискурс як моральна категорія / Інтелектуали у сучасному світі: український контекст. Круглий стіл (Київ) / А. Єрмоленко // Філософська думка. – 2014. – № 2. – С. 58-62.

6. Забаев И. Основные категории хозяйственной этики современного русского православия: Социологический анализ / И. Забаев. – М.: Изд-во ПСТГУ, 2012. – 163 с.

7. Закон України «Про наукову і науково-технічну експертизу» [Електронний ресурс] / Режим доступу: https://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/51/95-%D0%B2%D1%80.

8. Кебуладзе В. Інтелектуали contra інтелігенція / В. Кебуладзе // Філософська думка. – 2014. – № 2. – С. 104-110.

9. Красников А. Методологические проблемы религиоведения: Учебное пособие / А. Красников. – М.: Академические Проект, 2007. – 239 с.

10. Лой А. Зникаюча інтелігенція у трансформаціях сьогодення / А. Лой // Філософська думка. – 2014. – № 2. – С. 7-16.

11. Пасько Я. Пострадянська інтелігенція: ціннісна маргіналізація чи інтеріоризація європейського культурно-історичного спадку? / Я. Пасько // Філософська думка. – 2014. – № 2. – С. 27-42

12. Саїд Е. Гуманізм і демократична критика / Е. Саїд. – К.: Медуза, 2014. – 144 с.

Про автора

Олег Кисельов, учений секретар Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України, кандидат філософських наук

Фото ehrlichperson.livejournal.com