Religion.in.ua > Аналітика > Поняття «нація» у вченні церков Київської традиції (УПЦ, УПЦ КП, УГКЦ): теоретичний аспект проблеми

Поняття «нація» у вченні церков Київської традиції (УПЦ, УПЦ КП, УГКЦ): теоретичний аспект проблеми


26 12 2014
Поняття «нація» у вченні церков Київської традиції (УПЦ, УПЦ КП, УГКЦ): теоретичний аспект проблемиОчевидно, що роль окремих конфесій і їх позиції щодо характеру взаємодії нації і церкви різняться, а тому дослідження цих позицій є актуальною науковою проблемою...

Релігія і церква в Україні — надзвичайно важливий фактор суспільного і державного життя. Впливовість релігійно-церковних чинників засвідчує констатований протягом багатьох років статус церкви як лідера суспільної довіри. Незважаючи на поліконфесійність і пов’язаний з нею конкурентний характер перебігу міжконфесійних відносин, церкви і релігійні організації продемонстрували у новітній історії України здатність бути потужним консолідуючим інститутом, своєрідним каталізатором об’єднання нації. Яскраві приклади такої ролі — Помаранчева революція 2004-2005 рр. та Революція Гідності 2013-2014 рр. Очевидно, що роль окремих конфесій і їх позиції щодо характеру взаємодії нації і церкви різняться, а тому дослідження цих позицій є актуальною науковою проблемою.

Аналіз теоретичних поглядів на роль національного чинника в житті церкви у вченні УПЦ МП, УПЦ КП та УГКЦ, як найбільших церков київської традиції, став метою даної статті. Мета зумовлює завдання: виділити у вченні вказаних конфесій основоположні моменти, що стосуються ставлення до нації; з’ясувати спільне і відмінне у позиціях церков з обраного для дослідження питання; окреслити відправні пункти можливого міжконфесійного діалогу щодо ролі нації у житті церкви. Зрозуміло, що релевантність до дійсності нашого аналізу теоретичних засад ставлення конфесій до нації залежить передусім від дотримання самими церквами, їхніми вірними, власного вчення.

Ролі національного фактору у житті церкви в сучасній Україні присвятили увагу у своїх дослідженнях В. Єленський, С. Здіорук, С. Кияк, А. Колодний, О. Недавня, О. Саган, Л. Филипович, П. Яроцький, а також автор даної статті. Водночас швидкий перебіг суспільних процесів перманентно спонукає до повторного аналізу документів церкви та співставлення вміщених у них тез із дійсними позиціями конфесій.

В українській науковій традиції нація — це «історична спільність людей, що характеризується єдиними історичними коренями, територією, мовою, культурою, психічним складом людей» [4, с. 79]. Практично таке ж визначення подає сучасна англосаксонська політологічна думка: «нація — це радше населення в межах держави, яке має спільну культуру, мову та етнічну належність, що для неї характерна міцна історична неперервність. Належність до нації в більшості членів спільноти виявляється в почутті колективної, громадської ідентичності» [2, с. 435]. У німецькій традиції нація — «організаційне об’єднання, ґрунтоване на основі спільного походження його членів, їхньої мови, культури, релігії, місця проживання, територіальних кордонів тощо, котре виражає сильне відчуття їхньої спільної приналежності» [6, p. 388]. Зрозуміло, що нація є тією спільнотою, конкретний зміст і виміри якої формують контекст всього простору суспільно-політичного життя соціуму.

Національна ідентичність, як на теоретичному, так і практичному рівні в Україні має численні точки дотику й перетину з ідентичністю конфесійною. Безпосередній вираз цього можна зафіксувати уже в основоположних документах соціального вчення церков. Для УПЦ таким документом є «Основи соціальної концепції Української Православної церкви» [8], для УПЦ КП — декларація «Церква і світ на початку третього тисячоліття» [9]. УГКЦ, на відміну від цих двох православних конфесій, не створила аналогічний єдиний документ — її позиція виражена у низці звернень, декларацій, послань тощо. Утім, і деякі представники православного духовенства вказують, що в УГКЦ соціальне вчення розвинуте порівняно найбільше [7].

1. УПЦ. Уже у першому параграфі «Основ…» УПЦ постулює, що «служіння заради спасіння світу й людини не може обмежуватися національними або релігійними рамками» [8, §І]. Таку позицію аргументовано посиланням на притчу про доброго самаритянина. Наступною ремаркою, у якій керівництво конфесії виражає офіційну позицію щодо взаємин церкви і нації, є наголос на наднаціональному характері церкви з посиланнями на відповідні місця Нового Завіту. Йдеться передусім про відсутність різниці між «еллінами і юдеями» (Рим. 10.12; Кол. 3.11) та покликання до церкви усіх (Рим. 3.29). УПЦ в «Основах...» не дає власного визначення нації, але наводить два, які, судячи з контексту, вважає чинними: «У сучасному світі поняття «нація» застосовується в двох значеннях — як етнічна спільність і як сукупність громадян однієї держави. Взаємовідносини церкви і держави повинні розглядатися в контексті як першого, так і другого значення цього слова» [8, §ІІ.1].

Єдність церкви, як вселенської за характером, згідно з позицією УПЦ (МП), «забезпечується не національною чи мовною спільністю, а вірою у Христа і хрещенням» [8, §ІІ.1]. У той же час вчення конфесії визнає, що християни мають право на національну самобутність і волевиявлення» [8, §ІІ.2]. Більше того, віруючим пояснюють, що й сама Православна церква «будучи вселенською, складається з багатьох Автокефальних Помісних Церков» [8, §ІІ.2]. Жодної декларації прагнення стати такою автокефальною церквою УПЦ в основоположному документі власного вчення не вмістила. Уникнула вона тут і пояснень причин власної залежності від РПЦ.

Вчення УПЦ подає, що «християнський патріотизм» одночасно виявляється у ставленні щодо нації як етнічної спільноти і спільноти громадян держави [8, §ІІ.2]. «Патріотизм православного християнина повинен бути дійовим… Християнин покликаний зберігати й розвивати національну культуру, народну самосвідомість» [8, §ІІ.2]. Важливою характерною рисою вчення УПЦ є акцентування на тому, що може існувати особливе утворення — «православний народ». В «Основах…» вміщена головна умова існування такої спільноти: «коли нація, громадянська або етнічна, є цілком або здебільшого моно конфесійним православним суспільством…» [8, §ІІ.2].

УПЦ офіційно засуджує агресивний націоналізм, апологію національної винятковості та міжетнічну ворожнечу [8, §ІІ.2]. «Тим більше незгодні з Православ’ям учення, які ставлять націю на місце Бога або зводять віру до одного з аспектів національної самосвідомості» [8, §ІІ.2]. Ієрархи конфесії пообіцяли, що «Православна церква здійснює місію примирення між втягнутими у ворожнечу націями та їхніми представниками. Так, у ході міжетнічних конфліктів вона не виступає на чийомусь боці, крім випадків явної агресії або несправедливості однієї із сторін» [8, §ІІ.2].

Характерними рисами у ставленні УПЦ до ролі національного чинника в житті церкви в основоположному документі її соціального вчення є: 1) наголошування на вселенському характері церкви; 2) сприйняття можливої двоїстої природи нації — як етнічної і політичної спільноти; 3) відмова у праві національних чинників визначати єдність церкви (це досягається вірою у Христа і фактом хрещення), а отже сублімативне усунення національного чинника і як фактора визначення єдності національної церкви через її окремішність від церкви іншої; 4) уникання терміну «український» та з ним пов’язаних; 5) закликах до дієвого християнського патріотизму щодо нації; 6) визнанні права на існування особливої спільноти — православного народу; 7) осуд агресивного націоналізму і шовінізму; 8) позиціонування церкви як фактора примирення між ворогуючими народами. Привертає увагу взаємна суперечність окремих рис учення УПЦ, що є вираженням і поясненням суперечності дійсної позиції представників цієї конфесії у суспільних реаліях.

2. УПЦ КП. Вираження позиції УПЦ КП щодо нації має чіткий україноцентричний характер: «В добу боротьби за державність Церква нерідко брала на себе функції проводиря в національному визволенні українського народу. В історії, як і тепер, церква потребує підтримки держави, а держава духовної підтримки Церкви» [9, §XIV].

Майже тотожною до вчення УПЦ є декларація УПЦ КП з приводу вселенськості церкви: «Однак вселенський характер церкви не виключає право християн на національну самобутність, національну культуру. Церква поєднує в собі вселенське начало з помісним — національним. Тому Православна церква, будучи вселенською, складається з багатьох помісних (тобто автокефальних) церков…» [9, §XV.3]. Та цілковито інший тон у погляди УПЦ КП вносить закид у бік УПЦ: «Структура Православної церкви не знає статусу «самостійної і незалежної» в складі іншої помісної церкви» [9, §XV.3].

Помісною Православною церквою українського народу УПЦ КП вважає себе [9, §XV.4]. На діяльність багатьох інших конфесій вона нарікає як на позбавлену національної складової: «На жаль, сьогодні в нашій державі новітні релігійні утворення і рухи все більше і більше проповідують розпливчасте, безлике так зване громадянське суспільство, близьке до космополітичного. Всі наші попередні національні надбання і історія нерідко нехтуються, зневажаються світлі постаті нашого народу, які боролись за національне визволення і свободу» [9, §XV.5].

УПЦ КП повчає своїх вірних, що «Православний українець і сьогодні покликаний любити свою Батьківщину. Православний патріотизм і національна свідомість мають бути діяльними і виявлятися в захисті нашої держави від супротивника, праці на благо Вітчизни, турботі про благоустрій і добробут народу» [9, §XV.6]. Також церква акцентує, що справжній патріотизм не перечить любові до всього людства [9, §XV.8]. Що важливо відзначити, УПЦ КП, як і УПЦ, аргументує своє бачення роль національного чинника в житті віруючих через приклади шанування свого походження Ісусом та апостолом Павлом [8, §ІІ.2; МТ. 8.20; Ів. 4.21-22; Фил. 3.5; 9, §XV.7; Лк. 19.41-42; Рим. 9.2-4; Мт. 10.6].

Характерними рисами позиції УПЦ КП щодо ролі національного чинника в житті церкви є: 1) україноцентричність; 2) позиціонування себе як Помісної Православної церкви українського народу і пов’язане з ним; 3) визначення церкви як об'єднавчого щодо нації фактора; 4) бажання мати державну підтримку; 5) консерватизм, що виражається в осуді розбудови громадянського суспільства з космополітичними рисами; 6) заклики до дієвого патріотизму; 7) акцентування, що християнський патріотизм не суперечить любові до людства.

3. УГКЦ. Ставлення цієї конфесії до ролі національного чинника у житті церкви знайшло своє синтетичне, але далеко не повне, вираження у «Катехизмі УГКЦ «Христос наша Пасха» [1]. Важливим для розуміння позиції УГКЦ у досліджуваній темі є слово Л. Гузара «Один Божий народ у краї на київських горах» [5, с. 307-313].

Аналогічно до обох найбільших православних конфесій, УГКЦ схвалює патріотизм: «Патріотизм — як чеснота любові до батьківщини — несумісний з ненавистю чи приниженням інших націй і рас, що є виявами шовінізму та расизму. Справжній патріотизм є дієвим: він сприяє збереженню та розвиткові національної культури і самосвідомості. Патріот ніколи не поставить націю на місце Бога й не зведе віру лише до одного аспекту національної культури» [1, §970].

Зближує греко-католицький погляд на національне питання з УПЦ та УПЦ КП і те, що дана конфесія розглядає державу як форму організації життя нації [1, §954]. Щодо сутності самої нації, то в УГКЦ є чітка відповідь: «нація - це насамперед не політична, а духовно-релігійна єдність» [5, с. 220].

УГКЦ, на відміну від обох православних церков, не претендує на те, щоб представляти все українське суспільство (вона — церква меншості). У конфесії розробляється вчення про «один Божий народ у краї на київських горах» [5, с. 307-313]. Відповідно що цього конструкту, УГКЦ декларує потребу об’єднання церков, що є спадкоємницями Володимирового хрещення 988 р., і відродження єдиної Київської церкви, котра існувала до Берестейської унії 1596 р. Таким чином і у вченні УГКЦ єдність релігійна пов’язана з єдністю національною [5, с. 34, 220, 309, 311-312]. А дотримання принципу служіння народові, нації, стає критерієм оцінки діяльності держави і церкви, робить їх партнерами [3, с. 15].

Можемо вказати наступні характерні риси вчення УГКЦ про роль національного чинника у житті церкви: 1) заклик до дієвого патріотизму; 2) осуд радикального націоналізму, шовінізму; 3) розуміння нації як духовно-культурної спільноти; 4) постулювання потреби єднання церков - спадкоємниць Володимирового хрещення, оскільки це єднання сприятиме національній єдності; 5) пов'язана з попереднім пунктом відкритість до діалогу з православними церквами України; 6) відкидання зведення віри виключно до рангу однієї з національних ознак.

Таким чином, розгляд основних положень вчень УПЦ (МП), УПЦ КП та УГКЦ у плані їх ставлення до ролі національного чинника в житті церкви демонструє, що усім трьом конфесіям на теоретичному рівні притаманні: 1) схвалення дієвого патріотизму і відкидання радикального націоналізму і шовінізму; 2) визнання за церквою здатності бути об'єднавчим націю фактором. Це - основи для ведення діалогу між трьома конфесіями, коли мова йде про націю і державу. Власне, теми патріотизму й толерантності були серед світоглядних маркерів, що визначали світоглядні рамки обох українських Майданів: 2004/2005 та 2013/2014 рр.

УПЦ, УПЦ КП та УГКЦ акцентують, що релігійна єдність сприяє єдності національній, але вже тут виникають різні бачення проблеми конфесіями. УПЦ в своїй аргументації уникає звернення до термінів, у яких є слово «український/українська», а натомість робить наголос на вселенському характері церкви; для УПЦ КП тема національного характеру церкви — в основі її позиції; УГКЦ розробляє принцип служіння народу/нації, але водночас застерігає, що віра не може розчинятися у національних почуттях. На відміну від УПЦ та УПЦ КП, які розглядають себе як самодостатні (згадаймо термін «православний народ») і ведуть мову про приєднання до них інших, УГКЦ веде мову про Київську церкву, в якій мають об'єднатися церкви, що утворилися після її розколу. Овертони «вселенськості» притаманні УПЦ та УГКЦ, вочевидь, через тісні зв'язки з Москвою і Ватиканом, відповідно. Хоча ці зв’язки в обох випадках суттєво різняться. Водночас на відміну від УПЦ, котра відмовляє національним чинникам у праві визначати єдність церкви, УПЦ КП та УГКЦ фактично визнають, що це можливо. Очевидно, що усі ці розбіжності у позиціях віддаляють втілення церквами ж задекларованого ідеалу «єдиної Вселенської Апостольської Церкви». З іншого боку, пошуки відповіді на окреслені суперечності потенційно є значним стимулом для богословського осмислення церквами української дійсності, а також випробуванням на факт дотримання своїх же соціальних вчень.

Джерела і література

  1. Катехизм Української греко-католицької церкви: Христос — наша Пасха. — Львів : Свічадо, 2011. — 336 с. + 64 іл.

  2. Короткий оксфордський політичний словник / Пер. з англ.; за ред.. І. Макліна, А. Макмілана. — К: Вид-во Соломії Павличко “Основи”, 2006. — 789 с.

  3. Мороз В. Поняття національного у вченні Української Греко-Католицької Церкви років незалежності / Володимир Романович Мороз // Українське релігієзнавство. — 2011. — № 60. — С. 13—22.

  4. Словник соціологічних і політологічних термінів / Ред. В. І. Астахова, В. І. Даниленко, А. І. Панов. — К. : Вища школа, 1993. — 141 с.

  5. Соціально зорієнтовані документи Української греко-католицької церкви (1989—2008) — (Джерела християнського суспільного вчення та служіння, 1) / заг. ред. Леся Коваленко. — Львів: Видавництво Українського католицького університету, 2008. — xxviii+711 с.

  6. Metzler Philosophie Lexikon: Begriffe und Definitionen / hrsg. Von Peter Preuchtl und Franz-Peter Burkard. — 2 überarb. U. aktualisierte Aufl. — Stuttgart ; Weimar : Metzer, 1999. — 685 s.

  7. Говорун Кирил, о. Церква на кривавих землях [Електронний ресурс] // Код доступу: https://risu.org.ua/ua/index/expert_thought/open_theme/57899/

  8. Основи соціальної концепції Української Православної Церкви [Електронний ресурс] // Код доступу: https://orthodox.org.ua/page/sots%D1%96alna-kontsepts%D1%96ya

  9. Церква і світ на початку третього тисячоліття. Декларація ювілейного помісного собору Української православної церкви Київського патріархату [січень 2001 р.] [Електронний ресурс] // Код доступу: https://risu.org.ua/ua/index/resourses/church_doc/uockp_doc/34099/

Фото uip.kh.ua





Повернутися назад