Religion.in.ua > Аналітика > Екуменічна ініціатива владики Ігоря Ісіченка – перспективи й межі в контексті католицько-православного діалогу

Екуменічна ініціатива владики Ігоря Ісіченка – перспективи й межі в контексті католицько-православного діалогу


14 04 2015
Екуменічна ініціатива владики Ігоря Ісіченка – перспективи й межі в контексті католицько-православного діалогуЗдавалося б, чим не привід для радості всіх екуменістів України у наші не надто сприятливі для екуменізму часи? Та не все так просто...
Від початку квітня чи не найголовнішою темою в церковних новинах України стала ухвала 25-го собору Харківсько-Полтавської Єпархії УАПЦ (зареєстрована як УАПЦ(оновлена), надалі ХПЄ) під проводом владики Ігоря Ісіченка про бажання цієї церковної структури, «звернутися до Блаженнішого Патріярха Святослава і Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви з проханням про братні поради щодо досягнення євхаристійного спілкування та адміністративної єдності Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви з Українською Греко-Католицькою Церквою як із співспадкоємицею київської традиції»1.

Легітимні сумніви

Здавалося б, чим не привід для радості всіх екуменістів України у наші не надто сприятливі для екуменізму часи? Звичайно, католики не можуть не вітати будь-які екуменічні устремління православних братів. Адже православні України раніше не дуже відзначалися позитивним ставленням до екуменізму, і досі з їхнього боку не було якихось помітних екуменічних кроків назустріч католикам. Втім, реальних і передусім реалістичних екуменічних кроків з боку католиків назустріч православним досі також не відбувалося.

Та не все так просто з екуменічною ініціативою ХПЄ. Церковна структура владики Ігоря не може вважатися Церквою в повному значенні вже тому, що для повноцінного існування такої потрібно як мінімум три єпископи, котрі змогли б висвятити нових архієреїв і цим самим забезпечити апостольське наслідство єпископату й дійсність церковного сану в їхній Церкві. Ісіченко і сам визнає неповноцінність теперішнього еклезіального стану своєї пастви: «Єпархія не може існувати поза церковними структурами.»2

Глибоко поважаючи вл. Ігоря як людину, християнина й інтелектуала – адже він є одним із небагатьох ієрархів України, який активно займається науковою діяльністю і навіть пише книги, все-таки дозволимо собі поставити запитання, котре напрошується в цьому контексті: чому вл. Ігор не причиниться спочатку до подолання розколу в його власній конфесії, перед тим як кидатися у вир екуменізму? Не хочемо піддавати сумніву екуменічну настанову владики, який завжди відзначався відкритістю щодо інших християнських конфесій. Він був активним учасником екуменічних молитовних заходів – а це великий поступ як для України, хоча подібні спільні богослужіння зовсім не є «виняткові»3, як стверджує вл. Ігор – вони вже давно є звичними на Заході. Чи не повинні православні спрямовувати свої зусилля спочатку на подолання розколу всередині їхньої конфесії в Україні? Чому б владиці Ігорю не почати з повернення до УАПЦ чи приєднання до більшої православної Церкви? Пояснення Ісіченка породжує ще більше запитань: чи не є мова про бажання мати «рівноправні партнерські стосунки»4 лише виразом надмірних амбіцій?

Реальна можливість приєднання до УГКЦ

Ключове запитання, відповісти на яке повинні собі всі зацікавлені сторони, звучить наступним чином: «Чого власне хоче владика Ігор?» Існують дві можливі відповіді. Якщо він разом із очолюваною ним церковною структурою бажає увійти до УГКЦ, то тут проблем не повинно бути. Адже ми живемо в епоху свободи совісті, і ніхто не може заборонити комусь змінити свою конфесійну приналежність. Щоправда, давно минули ті часи, коли подібні «навернення» «схизматиків» католики вважали доказами єдиноспасаємості й істинності власної конфесії, тому небесної радості в УГКЦ очікувати не доводиться. У наші часи екуменіст здатний принести найбільше користі для відновлення єдності Церкви у рідній конфесії, спростовуючи часто неправдиві уявлення про братів із інших християнських конфесій. Але треба поважати й рішення християнина про зміну власної конфесії, бо воно нікому не дається легко, і часто є наслідком довгої духовної боротьби.

Теоретично залишається проблема дійсності свячень в ХПЄ, однак тут католики в силу домінування у них розуміння апостольського наслідства (приємства) як безперервного ланцюжка єпископських свячень мають досить простору для сакраментального маневру. УГКЦ ніколи офіційно не піддавала сумніву дійсність Таїнства Священства у якійсь із православних Церков України, бо вона додержується західного поняття Таїнств, у якому головним є наявність «матерії» і «форми», а не еклезіологічний статус ієрархії.

Різні площини

Однак владика Ігор чітко дав зрозуміти, що «Тлумачення цієї ухвали як приєднання до УГКЦ є некоректним.»5 Очевидно, він виходить із того, що його єпархія є рівноцінним екуменічним партнером УГКЦ, незважаючи на те, що остання є найбільшою Східною Католицькою Церквою світу, в порівнянні з якою ХПЄ є деканатом. Здається, владика Ісіченко розглядає УГКЦ як одну з православних Церков України, до якої можна було б примкнути адміністративно, фактично однак зберігаючи власну церковну структуру, та не віддає собі звіту в тому, що таке об`єднання могло б мати значні негативні наслідки для католицько-православних відносин на вселенському рівні. Адже воно практично означало б, що УГКЦ визнає еклезіальну гідність церковних спільнот, які «канонічні»6 православні вважають розкольницькими. А це вже було б втручанням у внутрішньоправославні справи, на що УГКЦ не може піти як Церква, зобов’язана екуменізмові. По-перше, приєднання до себе частини однієї з православних Церков, навіть якщо ця перебуває в дійсному чи мнимому розколі, було б нічим іншим як новою унією, тобто відновленням практики уніатизму. Принаймні, так це напевно було б сприйнято в православному світі. УГКЦ на таке навряд чи піде, бо керівництво нашої Церкви усвідомлює свою екуменічну відповідальність. По-друге, євхаристійна й адміністративна єдність між католиками і православними неможлива без єдності догматичної, тобто успішного завершення православно-католицького діалогу, про участь ХПЄ у котрому в силу об`єктивних причин йтися не може. Тому єдиним теоретично можливим, але навряд чи прийнятним для ХПЄ варіантом залишається долучення її членів до УГКЦ.

Отож, наскільки серйозно потрібно сприймати ініціативу ХПЄ як екуменічний почин? Спробуємо відповісти на це важливе запитання.

По-перше, жодна з «неканонічних» українських православних Церков не є суб’єктом католицько-православного екуменічного процесу. Вони не тільки не беруть участі в «діалозі істини», а й не засвоюють результатів екуменізму, що особливо чітко проявляється в конфліктних ситуаціях із УГКЦ на Західній Україні, де як з боку Київського Патріархату, так і УАПЦ Баламандське порозуміння 1993 переважно ігнорується. Воно приписує погодинну відправу у спірних храмах, однак не виконується в першу чергу через те, що «неканонічні» православні Церкви не вважають себе зобов’язаними додержуватися тих документів, яких вони не підписували – навіть якщо ці були підписані «канонічними» православними Церквами.

Між УГКЦ і українськими т. зв. «неканонічними» Церквами є величезна різниця у висхідній позиції, отже і в підходах до всяких сценаріїв об`єднання, бо тоді як останні діють виключно в національній площині, УГКЦ є інтегральною частиною Католицької Церкви. Тому її дії можуть мати наслідки для відносин між Католицькою і Православною Церквами на найвищому рівні. Якщо вл. Ігор Ісіченко сьогодні вирішить увійти в одну Церкву, а завтра «досягнути євхаристійного спілкування та адміністративної єдності» з іншою, то це матиме наслідки передусім для його порівняно невеликої спільноти. Натомість УГКЦ «грає в іншій ваговій категорії». Не забуваймо, що це найбільша Східна Католицька Церква, на дії котрої спрямована увага всіх світових масмедій, і то не тільки церковних. Керівництво УГКЦ мусить зважати на МОЖЛИВІ наслідки для екуменічного діалогу, для відносин Католицької Церкви з РПЦ, і також для стосунків УГКЦ з УПЦ (МП). Окрім того, УГКЦ має прораховувати і реакцію екуменічних кіл та інституцій Святого Престолу на свої контакти з різними православними юрисдикціями України. Тому не можна очікувати від УГКЦ якихось спонтанних, швидких і непродуманих рішень. Зрештою, для всіх українських Церков залишається чинною та аксіома, що ми відстали від екуменічного поступу на вселенському рівні – як в інтелектуальному відношенні, так і в практичних стосунках, де часто на парафіяльному рівні ще панує міжконфесійна ворожнеча. Тому всім нам спочатку треба прикласти свої зусилля до засвоєння вже наявних результатів екуменічного діалогу, а вже потім займатися подальшими конкретними кроками до того християнського єднання, котре заповідав нам Господь.

«Політичний» чи «національний» екуменізм, який ґрунтується радше на політичних чи ідеологічних симпатіях, не має великої перспективи, бо ці симпатії є настільки ж минущими, наскільки швидкоплинним є наш світ. Тому єдність між католиками і православними потрібно вибудовувати і розбудовувати на глибшій основі – на основі подолання різниць у віровченні, чим власне й займається Спільна Богословська Комісія обох Церков.

Проблематичний коментар

Дотеперішня офіційна реакція УГКЦ на «екуменічну ухвалу» ХПЄ обмежилася коментарем о. Ігоря Шабана – голови Комісії УГКЦ для сприяння єдності християн, який вітає ініціативу ХПЄ і висловлює думку, що «відновлення повноти сопричастя не може означати ні підпорядкування однієї конфесії іншій, ні її поглинання: радше ідеться про прийняття всіх дарів, якими Господь обдарував кожного, щоб показати всьому світові велике таїнство спасіння, здійснене Христом-Спасителем. Таке сопричастя є найвищим виявом єдності між християнами.»7 Йдеться про майже дослівне повторення позиції Блаженнішого Святослава, який вважає, що «шлях об'єднання не полягає в підчиненні чи поглинанні однієї Церкви іншою. Єдність Церкви полягає у сопричасті – євхаристійному спілкуванні і можливості спільно служити Божественну Літургію.»8 Однак глава УГКЦ тільки переповідав слова папи Франциска, сказані в контексті католицько-православного діалогу. Якщо ж вони вживаються у відмінному контексті відносин між українськими Церквами, тоді це породжує наступні проблеми. 1. Можна розуміти їх так, що о. Шабан стверджує існування різних конфесій після відновлення повної єдності християн (?). 2. Незрозуміло також, що саме розуміється під «поглинанням». Якщо таким вважати напр. повернення чи входження УГКЦ до одного з православних патріархатів, який попередньо відновив би повну єдність із Петровим Престолом, то це не зовсім конструктивна позиція. Не можна ставити змінне юрисдикційне підпорядкування помісної Церкви над суттєвою ознакою Церкви Христової. Принаймні, немає вагомих причин абсолютно виключати тимчасову зміну юрисдикції УГКЦ, якщо це сприятиме подоланню розколу між Сходом і Заходом.

За цією концепцією проглядається побоювання, що в разі свого успіху католицько-православний екуменізм приведе до зникнення УГКЦ як окремої церковної структури. Іншими словами, офіційні представники УГКЦ дають зрозуміти, що сприймають лише такий екуменізм, який гарантує їхній Церкві подальше структурне існування. Вони не бажають жертвувати власною інституційністю на користь єдності Христової Церкви. Отже, напрошується запитання: чи не розглядається в такому випадку екуменізм як нескінченний, тобто врешті-решт безуспішний процес, а не результативний шлях до відновлення повної єдності християн? Якщо численні «конфесії», котрі постали внаслідок розколів Церкви, є для них не наслідками людського гріха, а дарами, «якими Господь обдарував кожного, щоб показати всьому світові велике таїнство спасіння, здійснене Христом-Спасителем»9, тоді напрошується запитання про саму доцільність відновлення єдності християн. Бо якщо мається на увазі продовження наявного віроучительного (догматичні відмінності) й ієрархічного (паралельні ієрархії) розколу, то сам термін «сопричастя» вихолощується – розривається зв'язок між communio eucharistica, communio ecclesiarum i communio hierarchica. Спільна відправа Євхаристії не є автоматичним шляхом до відновлення єдності Церкви, натомість єдність Церкви маніфестується в євхаристійному спілкуванні, котре є вінцем єдності та другою стороною спільної віри: «Сопричастя у вірі й сопричастя в Таїнствах не є двома відмінними реальностями. Вони є двома аспектами єдиної дійсності…»10

Результати такого псевдоекуменічного авантюризму для католицько-православних відносин можуть бути невтішними. Адже обіцяючи реакцію синоду УГКЦ на звернення ХПЄ, о. Шабан тим самим непрямо обіцяє і визнання еклезіальності цього церковного утворення – принаймні, так можна тлумачити його слова – як свідоме чи несвідоме втручання з боку УГКЦ у внутрішньоправославний конфлікт. Чим не привід для недоброзичливців, у черговий раз звинуватити УГКЦ в підтримці розкольників, уніатизмі й порушенні екуменічного етосу, що вимагає враховувати думку екуменічних партнерів?

Екуменічна неспроможність УГКЦ

Оскільки стосунки УГКЦ із православними Церквами України є важливим чинником католицько-православних відносин на вселенському рівні, то евентуальний екуменічний авантюризм ієрархії УГКЦ загрожував би викликати чергову кризу в стосунках між Церквами-сестрами, подібну до тієї, котра настала після легалізації УГКЦ. Черговий вияв екуменічної незрілості УГКЦ не є чимось новим, це симптом хронічної хвороби всього «екуменічного блоку» цієї Церкви. Вона проявляється в пустопорожньому вживанні глибоких богословських термінів на кшталт «сопричастя», не наповнених конкретним змістом в теперішніх українських реаліях, та водночас у повній відсутності конкретних і передусім систематичних кроків для втілення екуменізму в Україні. Для успішності екуменізмові УГКЦ не вистачає найголовнішого – копіткої, цілеспрямованої праці. Не бракує наполеонівських планів, гучних заяв і гарних слів, але бракує послідовних інтелектуальних напрацювань і практичного поступу. Наприклад, і досі не зроблено жодного кроку до видання спільних екуменічних видань Святого Письма і богослужбових книг, немає помісного екуменічного діалогу, та досі не впроваджене почергове використання храмів там, де існують конфлікти щодо їхнього використання громадами різних конфесій.

Екуменічні партнери УГКЦ з православного боку: один реальний і кілька теоретично можливих

У теперішній ситуації потрібен реалізм. Образно кажучи, існує небезпека, що УГКЦ заблудиться між кількома деревами (українськими православними Церквами), тоді як вибір між ними є надзвичайно простий – в Україні є Церква, котра як канонічно визнана частина православного світу не тільки може, а й зобов’язана вести екуменічний діалог із УГКЦ як частиною Католицької Церкви – йдеться про УПЦ (МП). На жаль, поки що про серйозний діалог між цими обома Церквами говорити не доводиться. Особливо в теперішній непростій ситуації, в якій перебувають наш народ і країна, знову оживають старі привиди взаємної недовіри й óбрази ворога, які походять ще з тих часів, коли Україна була поділена різними імперіями. Проте наші Церкви повинні піднятися над спокусами політиканства11 й геополітичними фобіями, та ступити назустріч одна одній. Адже справжній екуменізм – це не міжцерковні інтриги, а відкритість до Христа, якого ми маємо в наших братах і сестрах – вже традиційний образ екуменізму гласить, що зближення Церков між собою відбудеться лише тоді, коли християни зберуться навколо Христа.

Звичайно, православно-католицький діалог в Україні не повинен вичерпуватися УГКЦ і УПЦ (МП). Велике майбутнє має також діалог між УГКЦ та Київським Патріархатом – Церквою, яка в останній час надзвичайно посилила свої позиції в конфесійному ландшафті України. Однак тут м’яч на боці УПЦ КП – ця Церква нарешті повинна сказати рішуче «Так!» католицько-православному екуменізмові, як це давно вчинили «канонічні» православні Церкви. Також не можна нехтувати УАПЦ – йдеться про третю за кількістю вірян православну юрисдикцію України. Щоправда, допоки Київський Патріархат і УАПЦ залишатимуться невизнаними з боку світового Православ’я, може йтися радше про діалог між українськими християнами, ніж про помісний православно-католицький діалог у повноцінному значенні, можливий тільки між «канонічними» Церквами.

По вірі вашій (Мт. 9,29)


З одного боку, ХПЄ не належить до найбільших Церков України. З іншого боку, проігнорувати відповідний екуменічний сигнал від ХПЄ означало б «вигашувати Духа» (пор. 1 Сол 5,19), перед чим нас застерігає апостол. Уже сам факт відповідної ухвали ХПЄ показав, що католицько-православний екуменізм має перспективу. Не тому, що ця ухвала була б якимось богословським проривом, а тому, що вона викликала неабияку реакцію в православних різних юрисдикцій. Можливо, владика Ігор першим з боку православних зробив пролом у стіні міжконфесійної ворожнечі й цим подав добрий приклад іншим православним і католицьким ієрархам, що вона не є нездоланною перешкодою на шляху до заповіданої Христом єдності. Як писав класик, «Лупайте сю скалу». Крім того, він посіяв надію на єднання в серцях багатьох християн України. Адже він наочно, конкретними діями довів реальне прагнення до єдності, а віра, як відомо, здатна пересувати гори. А тому його ініціатива – незалежно від того, чи суджено їй стати успішною, увійде в історію екуменізму України.

------------------------------------------------------------------------

1 http://uapc.org.ua/pro-uchast-harkivsko-poltavskoji-jeparhiji-u-tvorenni-edynoji-pomisnoji-tserkvy/

2 http://risu.org.ua/ua/index/expert_thought/interview/59686/

3 http://www.religion.in.ua/zmi/ukrainian_zmi/28838-postrili-v-spinu.html

4 http://risu.org.ua/ua/index/expert_thought/interview/59686/

5 http://www.credo-ua.org/2015/04/132405

6 З огляду на те, що автор не хоче ставати на бік однієї з сторін у спорах про канонічність автокефальних православних Церков України, він вживає цей термін у лапках.

7 https://news.ugcc.ua/news/maybutnya_kontsepts%D1%96ya_porozum%D1%96nnya_ne_povinna_zagrozhuvati_%D1%96dentichnost%D1%96_zhodnoi_z_tserkov_73477.html

8 http://censor.net.ua/resonance/317146/arhpiskop_ugkts_svyatoslav_u_donetsku_odnogo_z_nashih_svyaschenikv_sadili_na_elektrichniyi_stlets

9 http://news.ugcc.ua/news/maybutnya_kontsepts%D1%96ya_porozum%D1%96nnya_ne_povinna_zagrozhuvati_%D1%96dentichnost%D1%96_zhodnoi_z_tserkov_73477.html

10 Барійський документ Спільної Православно-Католицької Міжнародної Богословської Комісії, 36.

11 Політиканство має місце тоді, коли Церква виконує невластиві їй функції політичної партії, державної інституції чи громадської організації, занедбуючи в такий спосіб її головне покликання – бути інструментом спасіння людства.

Фото Facebook






Повернутися назад