Religion.in.ua > Аналітика > Як досягти єдності та помісного статусу?

Як досягти єдності та помісного статусу?


1 07 2016
Як досягти єдності та помісного статусу?Відновлення церковної єдності вимагає нині від нас, архієреїв Української Православної Церкви, змінити нашу позицію щодо кількох важливих питань церковного життя...

Закінчення. Початок див. тут

ЯК ДОСЯГТИ ЄДНОСТІ ТА ПОМІСНОГО СТАТУСУ?

 

Лише канонічна, визнана усім православним світом автокефалія може стати тим фундаментом, на якому об’єднаються розпорошені сьогодні по різних церковних спільнотах діти Православної Церкви України. «Історичний досвід показує, що всі суперечки, які виникають у Церкві, слід долати шляхом діалогу, — вважав спочилий Митрополит Володимир. — Це так само стосується і проблеми церковних розколів. Ми маємо сідати за стіл переговорів і з Божою допомогою шукати шляхів примирення»[22]. Сьогодні настав час виконати цю настанову спочилого Предстоятеля УПЦ та відновити переговори з представниками невизнаних церковних спільнот щодо конкретних шляхів відновлення церковної єдності.

Та як досягти єдності і визнаного у православному світі помісного статусу? Відновлення церковної єдності вимагає нині від нас, архієреїв Української Православної Церкви, змінити нашу позицію щодо кількох важливих питань церковного життя, а саме:
  • Відмовитися від хибного з богословського погляду уявлення про церковну єдність як єдність адміністративну, а також політизованого псевдобогословського уявлення про автокефалію як «розкол» або «легалізацію» такого;
  • Відповідно до Духовного заповіту Митрополита Володимира та постанови Священного Синоду УПЦ від 24 лютого 2014 р. (журнал №10) відновити діалог із представниками УПЦ КП та УАПЦ;
  • Звернутися до Глав Помісних Православних Церков із проханням допомогти об’єднатися українському православ’ю шляхом надання Українській Православній Церкві помісного автокефального статусу та включення її до диптиху Помісних Православних Церков.

Російські експерти нерідко заявляють, що церковне розділення в Україні та пошук шляхів його подолання —  «внутрішня справа» Руської Православної Церкви. Але користуючись виразами на кшталт «втручання у внутрішні справи» стосовно взаємин двох Помісних Церков, важливо утримуватися від аналогій політичного характеру. Як вірно зауважив Блаженніший Митрополит Володимир, той факт, що наші автокефалії перетворилися на аналог державних кордонів і навіть демаркаційних ліній (що, як відомо з’являються внаслідок воєнного конфлікту та наступного перемир’я) — свідчить про культурний та психологічний розкол православного світу[23]. Помісні Церкви — це не аналог суверенних національних держав. А вселенське православ’я — не федерація національних Церков. Світове Православ’я – це єдина Вселенська Церква. Єдність Церкви — це єдність органічна, тобто єдність у Христовому Тілі, де «чи страждає один член, з ним страждають усi члени; чи славиться один член, з ним радiють усi члени» (1 Кор. 12, 26).

До того ж, з історико-канонічної точки зору, Константинопольська Церква є Церквою-Матір’ю для Київської Митрополії. Православна Церква на теренах України упродовж семи століть перебувала у складі Константинопольського Патріархату. Що ж до приєднання Київської Митрополії до Московського Патріархату (1686 р.), то, як важливо пам’ятати, згідно з канонічною оцінкою грецької сторони, воно відбулося з порушенням священних канонів. Зокрема, як зазначається у Томосі про визнання Православної Церкви в Польщі автокефальною (1924), «перше відокремлення вiд Нашого Престолу Київської Митрополії та залежних вiд неї Православних Митрополій Литви і Польщі, а також приєднання їх до Святої Московської Церкви відбулося не за приписами канонічних правил, а також не дотримано всього того, що було встановлено стосовно повної церковної автономії Київського Митрополита, який носив титул Екзарха Вселенського Престолу»[24].

У жовтні 2008 р. Блаженніший Митрополит Володимир звернувся до Святішого Патріарха Варфоломія та Глав Помісних Православних Церков з проханням виробити єдину позицію щодо шляхів подолання церковних розділень в Україні. «Українська Православна Церква, — йдеться у цьому Зверненні, — звершує нині своє спасительне служіння в складних історичних умовах. Одночасно саме вона має необхідний потенціал для об’єднання розділеного українського православ’я та консолідації українського суспільства. У здійсненні цієї місії Українська Православна Церква потребує єдиної позиції усіх Помісних Православних Церков щодо шляхів подолання церковних розділень в Україні. Ми сподіваємося, що просвітлений Духом Святим соборний розум Вселенської Церкви вкаже шлях до відновлення богозаповіданої церковної єдності»[25].

Часи та обставини змінилися. Та потреба у розгляді українського питання саме на всеправославному рівні стала лише актуальнішою. Зберігаючи духовний зв’язок зі Святішим патріархом Московським і всієї Русі, ми прагнемо з належною шаною ставитися до Руської Православної Церкви. Разом з тим, піклуючись про благо Православної Церкви в Україні, ми не можемо заплющувати очі на деякі історичні та канонічні моменти, що засвідчують потребу у розгляді українського церковного питання саме на всеправославному рівні.

По-перше, рух за автокефалію Української Церкви у тій чи іншій формі тривав упродовж усього ХХ століття. Що ж стосується намагання улікувати розкол в Україні з боку священноначалія Української Православної Церкви та Московського патріархату в цілому, то такі спроби мають місце вже понад чверть століття і, на жаль, досі залишаються безрезультатними. Крім того, в Україні сьогодні Руська Православна Церква не сприймається як неупереджений у своїх канонічних судженнях та діях арбітр. Довіра до неї з боку тих церковних спільнот, що проголосили автокефалію, мінімальна, а запропоновані моделі улікування розділення, на жаль, не сприймалися і не сприймаються іншою стороною.

По-друге, вище керівництво Руської Православної Церкви не користується сьогодні такою мірою свободи, яка би дозволила самостійно, без погодження з російською державною владою, надати Українській Церкві помісний автокефальний статус. Адже, сама ідея надання автокефалії Українській Православній Церкві категорично не сприймається сьогодні російською державою, яка, за словом колишнього міністра іноземних справ Росії, розглядає «збирання “русского мира” як  спільну справу Російської держави і Руської Православної Церкви»[26].

Нарешті, по-третє, надання Руською Православною Церквою автокефалії Православній Церкві в Україні, на жаль, не призведе до визнання цієї автокефалії всією повнотою православ’я, оскільки, з точки зору Давніх Патріархатів Сходу та інших Помісних Церков, надання автокефалії є винятковою прерогативою Вселенського Патріархату.

Як засвідчує історія, надані Московським патріархатом автокефалії Чехословацькій Церкві (1951), а також Православній Церкві в Америці (1970) не призвели до їх визнання усіма Помісними Церквами. Автокефалія Православної Церкви в Америці була надана 10 квітня 1970 р. рішенням Святішого патріарха Московського і всієї Русі Олексія I та членами Синоду Руської Православної Церкви. Однак, цей дарований Москвою новий — автокефальний — статус Православної Церкви в Америці досі не отримав визнання Константинополя та більшості Помісних Православних Церков[27]

Не менш драматична й історія утвердження автокефалії Православної Церкви на території Чехії та Словаччини. Вперше повна незалежність цієї Церкви була проголошена 1951 р. грамотою патріарха Олексія І (Симанського). Ця грамота Московського патріархату, на жаль, не забезпечила визнання автокефального статусу Чехословацької Церкви з боку Константинополя та інших Помісних Церков. Тому 1998 р., на прохання чеських і словацьких ієрархів Святіший патріарх Варфоломій видав новий Томос про дарування автокефалії Православній Церкві Чеських Земель та Словаччини. Склалася ситуація, коли Православна Церква на території Чехії та Словаччини фактично користувалася двома канонічними документами про свою повну канонічну незалежність: грамотою патріарха Олексія I (1951) та Томосом патріарха Варфоломія (1998). Це, своєю чергою, призвело до непорозумінь і навіть конфліктів[28]. Історія протистояння двох Томосів — московського і константинопольського — у житті Православної Церкви Чехії та Словаччини завершилася у січні 2016 р., коли ієрархи цієї Церкви визнали чинним «виключно Патріарший і Синодальний Томос, виданий 1998 р. Вселенською Патріархією» та зобов’язалися внести відповідні зміни до Статуту своєї Церкви.

Як бачимо, чесний аналіз ситуації, що склалася сьогодні в церковному житті України та в православному світі в цілому, чітко свідчить: шансів подолати канонічну кризу в Україні та наслідки розколу без участі вселенського православ’я і, зокрема, Константинопольського патріархату немає.

Вірю і знаю: серед єпископів нашої Української Православної Церкви є багато справжніх патріотів своєї Батьківщини, які готові мужньо захищати канонічні права на повну канонічну незалежність. Вірю і сподіваюся: об’єднавшись у захисті канонічних прав нашої Церкви, патріотична більшість канонічних православних єпископів в Україні здатна подолати кризу та втілити в життя величний задум Блаженнішого Митрополита Володимира: подолати наслідки розколу та об’єднати усіх чад Православної Церкви в Україні на основі канонічної, визнаної Константинополем та вселенським православ’ям, помісної автокефальної Церкви.

Нещодавно у Верховній Раді України був зареєстрований законопроект №4511 «Про особливий статус релігійних організацій, керівні центри яких знаходяться в державі, яка визнана Верховною Радою України державою-агресором». В свою чергу, представники УПЦ вже заявили про те, що цей законопроект «суттєво обмежує право на свободу світогляду та віросповідання» та «містить ознаки дискримінації».

Мене як єпископа УПЦ та громадянина України ображає і обурює, що мою Церкву сприймають сьогодні як «релігійну організацію, керівний центр якої знаходиться в державі, яка визнана Верховною Радою України державою-агресором». Мене як єпископа та громадянина України глибоко непокоїть, що Православна Церква в Україні досі розділена.  Мене як православного єпископа та громадянина України глибоко турбує, що наша Українська Церква, яка би вже давно могла бути однією з найчисельніших Помісних Православних Церков світу, досі не присутня у загальноцерковному диптиху Помісних Церков.

«Неможливе для людей — можливе для Бога», — каже Господь (Лк. 18, 27). Звісно, отримання автокефального статусу пов’язане з багатьма проблемами та вимагає від нас, канонічних православних єпископів України, особливої наполегливості та мужності. Та час боятися минув. Настав час для виважених, мудрих, але рішучих дій. Ми повинні за будь-яку ціну уникнути створення нового розколу. Але мусимо усвідомити — ніхто, крім нас, не зможе вирішити українське церковне питання на користь України та її народу. Ніхто, крім нас, не принесе церковному народові єдність. Ніхто, крім нас, не зможе змінити долю Української Церкви та домогтися, аби давня Київська Митрополія посіла належне їй почесне місце серед Помісних Православних Церков світу.

Українська незалежність існує вже 25 років. А справжнього — канонічно чинного та визнаного вселенським православ’ям —  незалежного канонічного статусу ще не було і немає. Сучасний статус Української Православної Церкви визначається Благословенною Грамотою Святішого патріарха Московського і всієї Русі Олексія II від 27 жовтня 1990 р., де благословляється «бути віднині Православній Українській Церкві незалежною і самостійною у своєму управлінні». Однак, як відомо, Вселенський патріархат та інші Православні Помісні Церкви розглядають цей Томос виключно як внутрішній документ Московського патріархату.

Згадаємо листування між Києвом та Константинополем у липні-серпні 2000 р. 28 липня Архієрейський Собор УПЦ прийняв Звернення до патріарха Варфоломія, де містився заклик не втручатися у її внутрішні справи. А вже 2 серпня Вселенський патріарх Варфоломій надав відповідь на це Звернення, з якої було чітко зрозуміло, що Константинополь, по-перше, не визнає самого права українських єпископів звертатися до нього безпосередньо, а не через Патріарха Московського, а по-друге, заперечує саме право на скликання Архієрейських Соборів стосовно Української Православної Церкви, кваліфікуючи такий як «збори» 35 єпископів України та підкреслюючи, що ці збори не можуть розглядатися  як Собор або, за грецькою термінологією, Синод[29]. У цьому ж листі містилося й інше неприємне для нас визначення Української Православної Церкви, до складу якої на той час входило 35 архієреїв: «сукупність 35 православних канонічних архієреїв в Україні».

Христос Спаситель вчить нас будувати дім на міцному фундаменті. Піклуючись про такий фундамент для Православної Церкви в Україні, ми маємо сьогодні згуртуватися та спільними зусиллями отримати для нашої Церкви такий канонічний статус, який би дозволив сьогодні реально улікувати рану розколу. Надію на таке вирішення української церковної проблеми нам надає позиція спочилого Митрополита Володимира, який просив вселенське православ’я спільними зусиллями виробити модель подолання українського розколу. А також позиція Святішого патріарха Варфоломія, який, у вже цитованому нами Зверненні до українських єпископів писав: «Прикре розділення українського народу на теренах Української держави залишається проблемою, яка не знайшла свого вирішення ні державою, ні місцевим церковним керівництвом ось уже протягом майже дев’яти десятиліть. Отже, настав час, щоби посередником у вирішенні цієї проблеми стала вся Церква, котра, як усім відомо, – Єдина, Свята, Кафолічна (Соборна) і Апостольська, хоча адміністративно й поділена на багато помісних автокефальних Церков»[30].

Олександр (Драбинко), митрополит Переяслав-Хмельницький і Вишневський, вікарій Київської Митрополії

 

[22] Митрополит Київський і всієї України Володимир.  Українська Православна Церква на межі тисячоліть: здобутки та виклики…  // Там само. С. 125–126.

[23] Митрополит Киевский и всея Украины Владимир (Сабодан). Мысли разных лет. Вказ. вид. С. 91.

[24] Цит. за: Свитич А.К. Православная Церковь в Польше и ее автокефалия // Православная Церковь на Украине и в Польше в ХХ столетии. 1917-1950 гг. Сб. М.: Крутицкое патриаршее подворье, Общество любителей церковной истории, 1997. С. 132. Див. текст Патріаршого і Синодально-Канонічного Томосу Вселенської Патріархії від 13 листопада 1924 р., про визнання Православної Церкви в Польщі Автокефальною у: Варнава, митрополит Кітроський. Польська Церква. Про головні засади її управління. Загальний історичний огляд. // ΘΕΟΛΟΓΙΑ. 1975. Січень-березень.

[25] Звернення Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира до Предстоятелів Помісних Православних Церков  // Митрополит Київський і всієї України Володимир (Сабодан).  Доповіді, промови, звернення. Видавничий відділ Української Православної Церкви. Київ, 2011. С. 224-225.

[26] Выступление Министра иностранных дел России И. С. Иванова на VІІІ Всемирном Русском Народном Соборе, Сергиев Посад, 3 февраля 2004 года (отдельный оттиск) // Сообщения Министерства иностранных дел Российской Федерации. — 2004. — 04 февраля. — С. 6.

[27] Крім самого Московського патріархату, який дарував цю автокефалію, новий статус Православної Церкви в Америці визнали лише Православна Церква Грузії (яка на той час входила до складу СРСР) та Православні Церкви, які були розташовані на територіях країн що входили до Варшавського договору: Болгарською, Польською та Чехословацькою (як вона тоді називалася).

[28] Як це мало місце у 2011 р., коли у відповідь на святкування у Празі ієрархами Православної Церкви Чеських Земель та Словаччини 60-ліття автокефалії своєї Церкви, що була дарована Москвою, Константинополь пообіцяв дезавуювати свій Томос 1998 р.

[29] «Отримали, — пише Святіший Патріарх Варфоломій, — і з великою скорботою та глибоким болем прочитали відісланий вами, всупереч установленому порядку, за яким ієрархи помісних Святих Православних Церков спілкуються з церковних проблем через своє церковне керівництво, текст нашій Мірності, прийнятий у Лаврі Успіння Богородиці м. Києва на скликаних зборах (а не, безперечно, Соборі чи синоді) 35 єпископів України 28 числа місяця липня». Див.: Відповідь Вселенського Патріарха Варфоломія на постанову зібрання українського єпископату Московського Патріархату 28 липня 2000 р. // Архів Київської Митрополії.

[30] Там само.

Фото orthodox.com.ua






Повернутися назад