Religion.in.ua > Версія для друку > Шляхи подолання дискримінації у праві на свободу совісті та релігії

Право на свободу думки, совісті та релігії включає свободу мати, приймати, змінювати релігію або переконання на свій вибір і свободу сповідувати свою релігію або переконання як одноосібно, так і спільно з іншими, як публічно, так і приватно, у відправленні культу, виконанні та дотриманні релігійних і ритуальних обрядів, вчень та практик, у богослужінні та навчанні. Відповідне право гарантується статтею 18 Загальної декларації прав людини [1], статтею 18 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, статтею 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [2]. Зазначеними актами міжнародного права захисту прав людини також заборонена дискримінація (ст. 7 Декларації, ст. 2 Пакту, ст. 14 Конвенції), тобто, порушення рівності всіх людей перед законом, оскільки закон має рівною мірою захищати права кожної людини.

Україна неодноразово піддавалася критиці вітчизняних та міжнародних правозахисних організацій за дискримінаційне законодавство та правозастосування, зокрема, у сфері свободи совісті та релігії. Така критика наводилася Європейським Судом з прав людини у рішенні від 14.06.2007р. в справі №77703/01 «Свято-Михайлівська Парафія проти України». Обставини справи були наступними: Свято-Михайлівська Парафія вирішила змінити конфесію (підпорядкування у питаннях віросповідання) з Московського на Київський Патріархат; після прийняття відповідного рішення парафіяльними зборами у кількості двох десятків віруючих були проведені альтернативні парафіяльні збори трьома сотнями інших віруючих, які вирішили не міняти конфесію та обрали нове керівництво. Органи влади відмовилися легалізувати зміну конфесії та легалізували нове керівництво парафії, обране альтернативними парафіяльними зборами. Попереднє керівництво оскаржувало такі рішення органів у справах релігій, посилаючись на положення статуту, яке передбачало фіксоване членство в релігійній організації і, відтак, неправомірність вирішення питань управління парафією сторонніми особами. Однак суди всіх інстанцій відмовили у задоволенні позову; зокрема, Верховний Суд України зазначив, що фіксованого членства у релігійних громадах не передбачено чинним законодавством. Однак Європейський Суд з прав людини визнав неправомірним втручанням у свободу совісті та релігії заборону фіксованого членства і зазначив у п. 150 рішення, що релігійні об'єднання вправі визначати на власний розсуд спосіб, в який вони прийматимуть нових та виключатимуть існуючих членів; внутрішня структура релігійної організації та норми, що регулюють членство в ній, мають розглядатися як спосіб, в який такі організації виражають їх погляди та дотримуються своїх релігійних традицій, і право на свободу віросповідання виключає будь-які повноваження держави оцінювати легітимність способу вираження релігійних поглядів.

Особливий інтерес представляє мотиваційна частина рішення в справі «Свято-Михайлівська Парафія проти України», де Європейський Суд з прав людини цитує документи Ради Європи та висновки неурядових організацій щодо дотримання в Україні права на свободу совісті та релігії (п.п. 86-91). Так, зазначається, що Україна зобов'язалася запровадити нову недискримінаційну систему реєстрації церков, однак Законом України "Про свободу совісті та релігійні організації" обмежуються форми, у яких можуть створюватись релігійні організації, встановлюється обмеження на мінімальну кількість засновників, які можуть зареєструвати статут організації, у кількості 10 осіб, водночас для інших громадських організацій вимагається 3 особи (у 2007 р.; за чинним законодавством двоє можуть заснувати громадську організацію та одна особа може заснувати благодійний фонд – прим. авт.); забороняється створювати місцеві або регіональні відділення без статусу юридичної особи, не передбачається надання статусу юридичної особи релігійним об'єднанням, проводиться дискримінація іноземців та осіб без громадянства. Не визначений статус незареєстрованих релігійних громад, їхні права законом не визначені, а органи влади, виходячи з позитивістської логіки, трактують таку невизначеність як відсутність будь-яких прав у таких громад. Закон також містить ряд інших нечітких положень, які залишають широкий вибір виконавчим органам. Під час реєстрації державні органи повертають подані документи зі своїми зауваженнями та своїми пропозиціями до статуту, хоча такої процедури взагалі не передбачено законодавством. Зауваження органів влади часто стосуються аспектів сповідування релігії та обмежують права особи. Згідно зі ст. 14 Закону "Про свободу совісті та релігійні організації" строк реєстрації релігійних організацій становить 3 місяці, включно з усіма необхідними консультаціями, однак на практиці період розгляду документів може затягнутися на 6 і більше місяців [3].

Замість вирішення проблеми дискримінації вона приховується. Наприклад, у 2015р. Громадська організація «Інститут душевної релігії» звернулася до Міністерства культури України із запитом на інформацію про правові підстави та порядок витребування висновків спеціалістів та місцевих органів влади й самоврядування відповідно до ст. 14 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації". Відповідь на запит виявилася неповною, зокрема, в ній стверджувалося, що ця процедура не застосовується для певних релігій, але не повідомлялося, яких саме. На повторний запит ця інформація також не була надана, тому надання неповної інформації на запит було оскаржене. Суд задовольнив позов та зобов’язав Міністерство культури України надати повну інформацію; апеляційний суд залишив без змін постанову суду першої інстанції [4].

Що стосується дискримінації в Україні засновників релігійних організацій за кількістю, то така дискримінація несумісна з європейськими стандартами прав людини, які передбачають можливість створення релігійних організацій навіть однією особою. Зокрема, відповідно до п. 16 Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам стосовно правового статусу неурядових організацій в Європі № СМ/Rec(2007)14, будь-яка особа, як фізична, так і юридична, як громадянин, так і не громадянин країни, або група таких осіб повинні мати можливість вільно створювати неурядову організацію.

У заключних зауваженнях Комітету з прав людини ООН по сьомій періодичній доповіді України про дотримання Міжнародного пакту про громадянські і політичні права № CCPR/C/UKR/CO/7 від 23.06.2013 р. зазначалося про стурбованість Комітету повідомленнями про ненависницьку риторику, погрози та насильство щодо релігійних та національних меншин, зокрема, рома, Свідків Єгови та кримських татар. Комітет взяв до уваги плани України щодо повного переходу на контрактну армію з 2017 року і відзначив, що положення Закону про військову службу, що дозволяють призов до армії, залишаються в силі, як і Закон про альтернативну (невійськову) службу, і що згідно із статистичними даними, наданими Україною, протягом останніх років всього кілька сотень молодих людей пройшли альтернативну службу. У зв’язку з цим Комітет висловив свою стурбованість з приводу того, що, як видається, ніяких заходів не було вжито для розширення права на відмову від обов’язкової військової служби осіб, які керуються нерелігійними переконаннями, заснованими на міркуваннях совісті, а також переконаннями, заснованими на всіх релігіях (стаття 18 Пакту). Комітет нагадав про свою попередню рекомендацію і підкреслив, що можливість проходження альтернативної служби повинна бути доступна всім особам, які відмовляються від несення військової служби, без дискримінації за ознакою характеру переконань (релігійних або нерелігійних переконань, заснованих на міркуваннях совісті), що є підставою для відмови від несення військової служби, і ця можливість не повинна бути ані каральною, ані дискримінаційною за характером або за тривалістю в порівнянні з військовою службою [5]. На даний час в Україні зазначені рекомендації Комітету з прав людини ООН не реалізовані.

Висновки

Необґрунтована і протиправна дискримінація у праві на свободу совісті та релігії закріплюється такими новелами Законів України «Про свободу совісті та релігійні організації», «Про альтернативну (невійськову) службу», як: вибіркова реєстрація релігійних організацій тільки певної чисельності (не менше 10 осіб) та після тривалого дослідження спеціалістами віровчення релігійних організацій; дозвільний порядок публічного проведення релігійних обрядів; обмеження релігійної діяльності іноземців та осіб без громадянства; неможливість сумлінної відмови від військової служби для невіруючих пацифістів та віруючих, які не є членами певного переліку релігійних організацій; в 1,5 рази довший строк альтернативної служби. Для подолання дискримінації пропонується лібералізувати законодавство про свободу совісті та релігійні організації, про альтернативну службу, зокрема: виключити обмеження щодо чисельності, територіальної прив’язки, організаційно-правових форм релігійних організацій; скоротити строк реєстрації релігійних організацій, позбавити органи у справах релігій дискреційних повноважень затягувати їх реєстрацію, вимагати попереднього дослідження спеціалістами їх віровчення; визнати власне волевиявлення людини достатньою підставою для реалізації права на сумлінну відмову від військової служби та її заміни альтернативною службою; зрівняти строки відбування військової повинності та альтернативної служби.

Список використаних джерел

1. Загальна декларація прав людини // Голос України. – 2008. – № 236.

2. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод // Офіційний вісник України. – 1998. – № 13. – С. 270.

3. Справа "Свято-Михайлівська Парафія проти України" // Офіційний вісник України. – 2007. – № 81. – Ст. 3042.

4. Ухвала Київського апеляційного адміністративного суду, якою залишено без змін постанову Окружного адміністративного суду міста Києва в справі за позовом Громадської організації «Інститут душевної релігії» до Міністерства культури України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://reyestr.court.gov.ua/Review/55651046

5. Заключні зауваження Комітету з прав людини ООН по сьомій періодичній доповіді України про дотримання Міжнародного пакту про громадянські і політичні права № CCPR/C/UKR/CO/7 від 23.06.2013 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://tbinternet.ohchr.org/_layouts/treatybodyexternal/Download.aspx?symbolno=CCPR/C/UKR/CO/7

Юрій Шеляженко,
голова Громадської організації «Інститут душевної релігії»,
здобувач, ВНЗ «Університет економіки та права «КРОК»

Вперше опубліковано: Актуальні наукові дослідження сучасної юридичної науки: теорія та практика: Збірник матеріалів ІІІ Науково-практичної конференції / Вищий навчальний заклад «Університет економіки та права «КРОК». – К.: ВНЗ «Університет економіки та права «КРОК», 2016.

Фото Facebook