Religion.in.ua > Версія для друку > 40 днів без Шевченка

Темою тижня є українські вибори. Вони відпихають у тінь інші події. Одною з них є 40 днів від смерті Ігоря Шевченка, відомого історика та оригінального мислителя. Для мене ці дві події пов’язані між собою чимось більшим, аніж випадковим збігом у часі. Останні дні дискутую зі своїми українськими приятелями, що мала би зробити здравомисляча людина під час другого туру виборів. Для мене це питання позбавлене сенсу: як би ми не голосували 7 лютого, ми все одно програємо. Краще чесно визнати цей факт, і переключитися на те, щоб у наступних виборах, дарма президентських чи парламентських, у нас таки появився розумний вибір. А розумний вибір вимагає як мінімум роботи розуму -- зокрема обговорення того візерунка українства, яке представляв Ігор Шевченко, й усвідомлення котрого може стати важливим для тих, хто шукає виходу з перманентної української кризи.

Як науковець, Шевченко був перш за все візантологом. Цей фах належить до т.зв. «орхідейних» : як і вирощування цих екзотичних квітів, він вимагає великих затрат часу й грошей, але не приносить безпосередньої видимої користі. Коли під час війни, навчаючись у Празькому університеті, Шевченко заявив, що буде візантологом, зал вибухнув реготом: який сенс студіювати давно вмерлу культуру, коли рішається доля сучасного світу? На думку Шевченка, справа стояла якраз навпаки: власне відстороненність від сучасного світу дає добрий ключ для його розуміння.

Правдивість цього твердження можу підтвердити зі свого власного досвіду. Хоча його численні книжки та есеї стосуються перш дуже старих часів, мені особисто, як українському історику, вони дали багато чого для зрозуміння сучасної України. З усіх його тез тут обмежуся тільки одною (див. його «Україну між Сходом і Заходом», видану у Львові УКУ у 2001 р, с. 10).: більшість історичних і політичних аналізів сучасної України говорять про роль Росії. Вони, однак, недобачають, що російський чинник в Україні відносно молодий. Тому може досить поступово заникнути у ході політичних змін. Що, однак, не вивітриться за одну ніч і лишиться на багато довше, то це візантійська спадщина, дарма чи в українсько-православній, чи у греко-католицькій традиції. Усвідомлення цього факту не повинно привести до опускання рук. Навпаки, воно ще гостріше диктує потребу наводити на належному рівні контакти з західним світом.

Історично для України цим західним світом була Польща. Це власне Шевченкові належить теза, що Захід приходив на українські землі у польському контуші. Коли Шевченко був пізньої осені 2002 р. у Львові, то допитувався, чим може прислужитися справі польсько-українського примирення навколо Цвинтарю Орлят. У час Помаранчевої революції Шевченко звертав увагу, що зони впливу Ющенка і Януковича відтворюють старий кордон між Річчю Посполитою і Татарським ханством. Чи вдасться українцям перейти цей поділ, залежить від того, наскільки вони спроможуться збудувати свою власну і густу культуру прозахідної орієнтації. До того ж ця культура може служити єдиною надійною протиотрутою від майбутнього «українського Путіна» -- появу котрого Шевченко вважав майже неминучою. Тоді українці матимуть те, що в них ніхто не може забрати жодна влада ані за десять, ані за сто років.

З Ігоря Шевченка не дасться зробити ані ікони (за його словами, він був при Олімпі, але не був на Олімпі), ані політичного прапору. Його стосунки з українством були складними і суперечливими -- але доля України йому не була чужа. Але власне ця міра відстороненності давала йому можливість бачити дальше і глибше. Принаймні дальші і глибше за тих українських інтелектуалів, котрі й далі змагаються з питанням, хто (що) виборов перемогу 7 лютого 2010 р.

Пост-скриптум: Цей текст є фрагментом виступу, підготовленого на вечір памяті Ігора Шевченка. Сам вечір відбувався 8 лютого в Українському Католицькому Університеті. З доповіддю про його книжку «Україна між Сходом і Заходом» виступив проф. Франк Сисин. В обговоренні брали участь Ярослав Дашкевич та Ярослав Ісаєвич.

Біографічна довідка:

Ігор Шевченко народився 1922 р. в містечку Радосць (тепер дільниця Варшави) в родині офіцера і члена уряду УНР в еміграції. Свою блискучу освіту він здобув у Варшавській ґімназії та ліцеї ім. А. Міцкевича, де вільне володіння трьома слов’янськими мовами – українською, польською та російською – доповнив солідними знаннями греки і латини; у Карловому університеті в Празі, де запізнався зі світом німецької гуманітарної науки, оволодів німецькою та чеською мовами і здобув докторський ступінь; в Лювенському католицькому університеті, де здобув ще один ступінь доктора в галузі класичної філології та візантиністики тепер у франкофонному середовищі; і, нарешті, у Візантійській фундації проф. Анрі Ґреґуара в Брюсселі, де був слухачем його семінару. Тривала формація і багатогранна підготовка в різних європейських університетах зробила Ігоря Шевченка непересічним науковцем масштабу ренесансного вченого з кількома рівноцінними обличчями дослідника-класика, візантиніста і славіста, здібним поліглотом, елоквентним промовцем, майстром вишуканого писаного слова і блискучим ерудитом.

У 1949 р. Ігор Шевченко здійснив непростий крок у своєму житті. Покинувши повоєнну Європу, він подався на еміграцію до Сполучених Штатів. Блискуча ерудиція і вагомий багаж знань молодого вченого знайшли за океаном застосування у різних американських університетах – Берклі (Каліфорнія), Мічіґанському та Колумбійському. Ігор Шевченко був провідним ученим в центрі візантинологічних досліджень Дамбартон Оукс у Вашинґтоні. У 1973 р. він став професором візантійської історії та літератури в Гарвардському університеті і пропрацював на цій посаді двадцять років.

Спеціалізуючись з історії культури Візантії, агіографії, критичного видання візантійських текстів, візантійсько-слов’янських культурних зв’язків, візантійської епіграфіки та грецької палеографії, вчений викладав і провадив наукові дослідження в численних університетах Європи і Північної Америки – у Мюнхені, Кельні, Оксфорді, Барі, Парижі, Будапешті, Варшаві та ін. Після виходу на пенсію 1992 року Ігор Шевченко продовжив активну наукову та організаційну діяльність. Упродовж двох каденцій проф. Шевченко був Президентом, а згодом – Почесним президентом Міжнародної асоціації візантиністів, Почесним президентом Української вільної академії наук (УВАН), членом редколегій наукових журналів та академічних видавничих серій, таких як Byzantinische Zeitschrift, Corpus Fontium Historiae Byzantinae, Harvard Ukrainian Studies, Византийский Временник, Palaeoslavica та ін. Американська академія наук і мистецтв, Британська академія, Австрійська академія наук, Національна академія наук України, Національна академія Лінчеї (Рим), Понтаніанська академія (Неаполь), Академія Палермо, Академія гуманітарних досліджень (Москва), Американське філософське товариство, Міжнародний комітет грецької палеографії, Товариство болландистів (Брюссель), Наукове товариство ім. Шевченка, Товариство християнської археології (Атени) – це далеко не повний перелік академій і наукових товариств, членом яких був проф. Ігор Шевченко.

Упродовж усього життя постійно перебуваючи на еміграції, Ігор Шевченко віддавав багато наукових та адміністративних зусиль розвиткові та поширенню українознавчих студій на Заході. Разом з проф. Омеляном Пріцаком Ігор Шевченко був співзасновником Українського наукового інституту Гарвардського університету (УНІГУ). Годі перебільшити значення для україністики постання потужного наукового центру в одному з найвпливовіших університетів світу. Коли українська культура і наука зазнавали особливих переслідувань у 1970-их роках, Гарвардське ім’я виносило українську тематику в найвищі ешелони світового академічного життя. Культурне і наукове, а водночас і політичне значення високоякісних міждисциплінарних досліджень, конференцій і публікацій УНІГУ було широко відчутним. Тонкість і точність, стиль і стриманість Ігоря Шевченка, зокрема в ідеологічних питаннях, надавали Гарвардській україністиці особливого авторитету і ваги. Праця на посаді заступника директора Українського наукового інституту Гарвардського університету впродовж понад півтора десятка років, курси лекцій з української історії у цьому ж університеті, діяльна участь в організації представницьких міжнародних наукових форумів, як-от Міжнародного конгресу з нагоди 1000-ліття християнства в Русі-Україні 1988 р. в Равенні, редакційна праця в журналі Harvard Ukrаіnіаn Studies, численні наукові українознавчі публікації, пошук фінансової підтримки для окремих вчених, дослідницьких проектів і наукових бібліотек – це лише частина заслуг Ігоря Шевченка перед українською наукою і культурою.

Служіння своїй історичній батьківщині було цілком природним для проф. Шевченка. Прийшовши на світ у середовищі варшавської міжвоєнної еміграції українських державотворців, він ще з батьківського дому виніс глибоку відданість і критичну любов до свого народу і культури. Ця неприхована українськість, яку Шевченко завжди засвідчував гідно і спокійно, починаючи від правопису свого імені в різних західних мовах, природно поєднувалася з абсолютною відкритістю на різні культури і, що найголовніше, на об’єктивну, науково доведену правду.

Ігор Шевченко залишив нащадкам сотні статей, рецензій та інших публікацій, зокрема книги Суспільство та інтелектуальне життя пізньої Візантії (1981), Ідеологія, література і культура у візантійському світі (1982), Візантія і слов’яни в літературі та культурі (1991), Україна між Сходом і Заходом (1996). Нове критичне видання Хронографії Продовжувача Теофана з англійським перекладом і коментарями вченого – остання вагома цеглина наукового доробку вченого, що вийде друком в Німеччині наступного року. Наукові праці Ігоря Шевченка відзначаються унікальною ерудицією, оригінальними, свіжими перспективами, критичним підходом, життєвим реалізмом і, нерідко, тонким гумором. Проф. Шевченку вдавалося поєднувати риси, які нелегко поєднати історикові-філологу – прискіпливу увагу до найдрібніших деталей і широкі ревеляційні висновки й гіпотези. Елегантністю, силою та різноманітністю своїх праць і досліджень Ігор Шевченко здобув такий авторитет в гуманітарних науках, якого, мабуть, не має жоден інший українець другої половини двадцятого століття.