Київська ідея в релігійно-культурному дискурсі останній раз активно осмислювалась керівництвом українських церков у 2008-2009 роках. Церковні діячі намагалися віднайти в ідеї Києва як Другого Єрусалиму противагу ідеї Москви як Третього Риму. Митрополит Володимир Сабодан та владика Олександр Драбинко здійняли бурю у церковному середовищі своїми тематичними доповідями на «Успенських читаннях», протоієрей Петро Зуєв – статтею «Київське роздоріжжя», надрукованою у «Дзеркалі тижня».

Головний посил цих церковних доповідей і статей був виразно пацифічним. Київ як Другий Єрусалим своєю парадигмою має мирний внутрішній розвиток. Навіть говорилося, що парадигма Києва зумовлює тривалу бездержавність та український стихійний «гандізм» навіть під час суспільних протестів. Протилежністю Києву мислилась Москва, завжди спрямована на утвердження імперської влади та зовнішню експансію, що було нібито породжено спадкоємністю Москви щодо римської ідеї.

Із культурної протилежності Москві робився висновок про необхідність переформатування церковної карти, утвердження українського православ’я або у формі автокефалії, або ж у формі автономії у складі Константинопольського патріархату. Із «Київської ідеї» намагалися витягнути також підстави для можливого сучасного регіонального лідерства, про яке мріяв тодішній президент Віктор Ющенко.

Цікаво, що ці зусилля Української Православної Церкви Московського патріархату та президента Віктора Ющенка роздмухати полум’я київської ідеї підтримала Українська Автокефальна Православна Церква. Натомість патріарх Філарет та Київський патріархат в цілому поставилися до всіх спекуляцій навколо київської ідеї доволі прохолодно. Можливо, що це було викликано не лише загальною обережністю патріарха Філарета щодо будь-яких історичних міфів, а і розумінням обмеженості інтерпретації «київської ідеї» у вустах речників УПЦ МП.

Для мене як дослідника релігійної філософії Візантії видається дитячою помилкою протиставлення ідеї Києва як другого Єрусалиму ідеї Константинополя як другого Риму і Москви як Третього Риму. Імператор Костянтин, засновуючи нову столицю на місці містечка Візантій, мислив Константинополь не лише другим Римом, а і Другим Єрусалимом. Тим більше, що перший Єрусалим знаходився у стані занепаду, і його теж доводилося відновлювати. Нагадаю, що Єрусалимський храм було знищено римлянами в 70 році, а весь Єрусалим був повністю зруйнований 135 року, і на його місці було засноване нове, взірцево язичницьке місто Елія Капітоліна, а пам'ять про власне Єрусалим системно знищувалася і євреям заборонялось селитися в цьому місті. Тому конкретний градобудівний план брався із першого Риму як взірцю не було альтернативи. Із Єрусалимської ідеї візантійські імператори брали лише головні ідейні атрибути – храм та золоті ворота.

Уподібнення Константинополя давньому Єрусалиму продовжилося в добу Юстиніана. Цікаво, що Юстиніан намагався уподібнитися царю Давиду у своїх завоюваннях, відновити світову імперію так, як той відновив єдність землі обітованої. Так само свідомо Юстиніан бачив себе другим царем Соломоном, коли будував храм Софії та давав новий закон – відомий як кодекс Юстиніана. Культ Константинополя як другого Єрусалиму набув завершеності при Іраклії, коли основні єрусалимські християнські реліквії були перенесені до Константинополя у зв’язку із нашестям арабів.

Згідно із «Словом про закон і благодать» митрополита Іларіона Київського, великий князь Володимир був новим християнським царем Давидом, а Ярослав – новим Соломоном. Ті самі ідеї бачимо у літописах і у самій градобудівельній програмі Києва, у намаганні князя Ярослава мати самостійну православну церкву та власний законодавчий кодекс. Київ для Ярослава був не лише другим Єрусалимом із своїм Храмом і золотими воротами, а і другим Римом – центром нової імперії.

Тут необхідно звернути особливу увагу на те, що Київ, так само як і Константинополь, мислився як другий Єрусалим і як другий Рим. Другий – це значить інший, новий. Других або нових земель обітованих та імперій може бути багато. Якраз у Європі вже була заснована як певна альтернатива до візантійської «імперії ромеїв» ще одна модифікація римської ідеї – Священна Римська імперія, спочатку Карла Великого, а потім – німецької нації. Кожен новий Єрусалим – другий. Кожен новий Рим – другий і лише другий.

У Москві ж додумалися випасти із логіки буття другим або новим Римом, і оголосити себе третім, тобто зовсім іншим Римом. Це нонсенс для середньовічної культурної свідомості, – все одно, щоб зараз якась нація оголосила себе марсіанами. Ми, на жаль, звикли до ідеї третього Риму і не відчуваємо, яким абсурдом була поява цього формулювання. А тому і не розуміємо до кінця, яким нормальним було для столиці могутньої християнської держави вважати себе другим Римом і другим Єрусалимом – у нерозривності відповідних ідей, які несли ці два образи вічних міст.

Те, що Київ є і другим Єрусалимом, і другим Римом, перш за все означає, що він є містом, градом, земною фортецею, у центрі якої – храмова твердиня. На це звертає особливу увагу Сергій Кримський, що багато приділяв уваги якраз культурно-ціннісній специфіці київської ідеї. Як місто Київ є культурним простором полісної та імперської цивілізації, яка протистоїть хаосу степу, хаосу анти-цивілізації. Степ двоїться у нашій культурі, і навіть до появи козаків він вже був синонімом свободи. Цікаво, що також і місто, і храм у його центрі теж були символом свободи, яка щоденно захищається у протистоянні хаосу степу. Якщо степ із очевидністю був джерелом загрози і насилля, то місто не мало таких конотацій у часи Русі. Можна сказати, що місто і храм були завжди лише аполонівським началом, а степ – діонісійським. А часто степ ставав джерелом есхатологічної загрози, ніс у собі хтонічне начало, уособлене в образі змія.

Абсолютно інше, третє, «степове місто» протистоїть місту нормальному, новому, другому.

Київ – це нове втілення загальнолюдського змісту у місцевій формі. Саме тому – нове, або друге місто. І навіть нова імперія.

Москва – це відмова втілювати загальнолюдський зміст, намагання народити абсолютно інший зміст, небувалий раніше, третій, новітній. І цей місцевий і особливий зміст висловити за допомогою загальнолюдської форми.

Звідси київська ідея – це загальнолюдський ціннісний універсум за змістом і національна культура за формою, які завжди оновлюються і відроджуються.

У протилежність московська ідея – це національні, а той й племінні цінності за змістом, і імперсько-універсальна культура за формою. Звичайно, що така анти-цивілізація не здатна до самостійного оновлення і відродження, а тому паразитує як ракові клітини на інших організмах.

Особливо яскраво видна протилежність Києва і Москви у сфері православного християнства. Для київського християнства завжди ціннісний смисл Євангелія та літургійне співпричастя вірних є смислом, який знаходить багатий вираз у національних та місцевих культурних формах. А для московського християнства Євангеліє та євхаристія – це зовнішні форми, а національне та місцеве – це сам зміст, це сам смисл християнства. Якщо цінності стають лише зовнішньою формою, то вони втрачають свою значимість, стають лише видимістю. Суттю ж стає обожествління національного. Поклоніння вже відбувається не Богові, а «народу-богоносцю». А потім і сам народ перестає бути центральною цінністю. Життєвий простір і влада над ним, «русский мір», «мать сира земля» – все це стає смислом і метою московського православ’я. І маємо християнство за формою і язичництво за суттю. Бо чим як не язичництвом є поклоніння замість єдиного Бога самим собі, своїй території, своїй мові, своїй могутності?

Для київського християнства рідна земля, мова, держава – це простір прояву абсолютних цінностей культури і цивілізації, християнства і гуманізму. Абсолютизація ж земних реалій, як не дивно, веде до їх обезцінення. Бо лише у світлі абсолютних цінностей все природне стає дійсно цінним і вічним. А коли на місце Бога поставили землю “русского мира”, мову “русского мира”, державні, громадські, релігійні традиції росіян – то це вже поклоніння ідолам. Але за торжеством цього язичництва обов’язково слідує торжество нігілізму. Як колись християнство у Росії стало формою і засобом, видимістю та ілюзією, так тепер і все, що підноситься як цінності русміра, стало лише інструментом для голої влади і голого насилля. Адже ні земля, ні народ, ні мова, ні традиції – давно не цінуються. Вони вже навіть не ідоли, вони – лише пасивні ляльки у руках маніпуляторів. Антихристиянський імперський націоналізм змінюється ідеєю самодержавія заради самодержавія. Вслід за православ’ям вихолощена і народність, а самодержавіє саме по собі є ніщо, не несе в собі ніякого смислу. Звідси – запал цивілізаційного Герострата, що намагається підпалити весь ціннісний універсум. Звідси – екстаз Нерона, що спалює і третій Рим народного і національного духу Росії.

Чим все це завершиться?

Культура восторжествує над варварством, цивілізація – над антицивілізацією. Усі спотворення зникнуть, і глобалізований поліс із великими труднощами, але прийде до визнання спільних цінностей і норм. Так вже було неодноразово в історії - і світовій, і нашій. І те, що здавалося найменш сильним, виявлялось паростком майбутнього. У перших поколінь християн, здавалося б, не було майбутнього. Але вони вірили, що кров мучеників, починаючи із їх першого Мученика – Христа, є зерном Нового світу, нової цивілізації. Так само вірили наші прадіди, страждаючи у часи війн, голодоморів та репресій. Так само вірять сьогодні наші хлопці на сході України у їхньому протистоянні сьогоднішньому варварству.

Оновлення цінностей і норм відбувається непомітно, але завжди саме в результаті жертв. Завдяки жертвам уявні спільноти – чи то нації, чи церкви, чи людство – стають реальними, виповнюються, змінюють себе і все навколо. Принаймні таким є хід історії після появи Абсолютно Нового Життя у яслах одного хліва біля Єрусалима. Але всяка жертва має смисл, якщо за неї вдячні ті, хто живуть і будуть жити. Саме культура вдячності за жертви уможливлює нове відродження для Києва.

Якщо буде вдячність, то буле все. Адже у культурному типі все єдине. Культура вдячності – замість пустого тріумфалізму. Культура пам’яті – замість утопізму. Культура гідності кожного особисто – замість страшного «лес рубят – щепки летят». Культура всеохопної віри – замість цинізму та маніпуляцій. Культура творчої надії – замість пекла утопій та бездіяльності. Культура відкритості та любові – замість закритої антикультури ксенофобії та ненависті. Культура нової цивілізації – замість оновленого варварства і абсолютного нігілізму.

Тому згадаймо слова Ліни Костенко:

«Ми переможем. Не такі ми й кволі.

Не допускай такої мислі,

Що Бог покаже нам неласку.

Життя людського строки стислі.

Немає часу на поразку.»


Про автора

Юрій Павлович Чорноморець – доктор філософських наук, професор НПУ ім. М.П.Драгоманова

Малюнок Сергія Брандта

Теги: