Див. Частина I

Чи є вживання сучасної (і, зокрема, української) мови у богослужінні «зрадою» заповіту та спадщини свв. Кирила та Мефодія? Про це та деякі історичні обставини місії Солунських братів у другій частині науково-богословської розвідки «Щодо дискусії про богослужбову мову» митрополита Переяслав-Хмельницького і Вишневського Олександра (Драбинка).

Частина II

«ТРИМОВНА ДОКТРИНА» І СУЧАСНІ ДИСКУСІЇ

«Щоб і ви були зараховані до великих народів,

які Бога славлять своєю мовою.»

З Житія блаженного учителя нашого Костянтина Філософа,

першого наставника слов’янського народу.

Східна Церква з особливою повагою ставиться до традиції. Та вище за традицію, вище за любі нашому серцю скарби релігійної культури, Церква завжди ставила спілкування із Самим Христом, містичним Тілом Якого у світі вона є.

«Православ’я глибоко шанує традицію, — навчав Блаженніший Митрополит Володимир. — Та вище за традицію воно ставить Христа і Його Євангеліє. Той, хто не любить Євангелія, хто не прихилив до нього своє серце, очі, голову, — той не прийшов іще до повноти християнського життя. Не Христос є нашим провідником до традиції, а традиція є нашим шляхом до Христа і повноти Його любові»1 .

Життя із Христом та у Христі в Його Церкві чи вірність релігійно-культурній традиції юдаїзму? Участь у Новому Завіті чи вірність букві Закону? Саме такий вибір постав перед першими християнами.

 [ Іл.: Святий Ієронім за письмом. Мікеланджело да Караваджо. 1605-1606 рр. Galleria Borghese, Rome].

Чи стоїть такий самий вибір перед нами сьогодні? На перший погляд, ситуація вибору між традицією та Христом не є для нас актуальною, оскільки сама традиція, в якій ми живемо, є переважно традицією християнською. Та згадаймо застереження Блаженнішого: «Не Христос є нашим провідником до традиції, а традиція є нашим шляхом до Христа і повноти Його любові». Формальне перебування у лоні Церкви й традиції ще не робить нас Христовими. Щоб бути християнином, мабуть, все-таки не обов’язково «бути греком», але обов’язково потрібно особисто зустрітися з Воскреслим Христом, особисто, власним серцем, пізнати реальність Його присутності у Церкві й світі.

Ми живемо у непрості часи, коли на наших очах руйнується звична картина світу. Змінюються наукові уявлення про Всесвіт. Ставляться під сумнів традиційні етичні норми. Демонтується те, що ще вчора здавалося непорушним, віковічним... Наш світ є вкрай нестабільним, і Церква, її традиція в цьому нестабільному й почасти фальшивому світі здаються сьогодні багатьом єдиним острівцем незмінного, справжнього. Ми втомилися від нескінченних культурних і політичних трансформацій, і прагнемо знайти спокій бодай у Церкві, в якій вбачаємо священний «простір незмінності», місце, де все підпорядковане цінностям вічного і святого. Проте Церква — це не лише «острівець традиції» у світі, що стрімко змінюється. У Церкві, що завжди жила традицією, є ще щось (а, точніше, Хтось), чия присутність важливіша за традицію: Христос, Який вознісся на небо і сидить праворуч Бога Отця, але й надалі залишається живим Главою Свого Живого Тіла.

«Змирщення» — саме в такому ключі сприймають сьогодні в деяких церковних колах спроби вживання у богослужінні сучасної (української) мови. Питання це, насправді, давно вирішене у нашій Церкві: ще на початку 20-х років минулого століття канонічним єпископатом України було ухвалено рішення щодо можливості проведення богослужіння українською мовою, де цього побажає більшість парафіян:

«Особливу актуальність в контексті місії нашої Церкви в сучасному українському суспільстві, — писав Блаженніший Митрополит Володимир, — має питання українського перекладу Святого Письма та богослужбових текстів. Проблема українізації церковного життя для нас не нова. Вона активно обговорювалася в Україні, починаючи ще з 1920-х рр. Зокрема, звершення богослужіння українською мовою в нашій Церкві було санкціоноване рішенням Синоду єпископів України від 6 червня (24 травня старого стиля) 1921 року. Тоді Синод “визнав можливим допустити звершення богослужіння українською мовою там, де цього бажають парафіяни більшістю у дві третини голосів”. Святитель Тихон, Патріарх Московський визнав, що це рішення повністю відповідає “духові Православної Церкви”2. Рішення про дозвіл парафіянам обирати богослужбову мову було підтверджене і Київською нарадою єпископів, духовенства і мирян у вересні 1922 року3. Цю норму підтвердив і Собор Української Православної Церкви в листопаді 1991 року4» 5.


Однак і сьогодні прихильники збереження церковнослов’янської мови богослужіння інколи ніби забувають про ці рішення, і застосовують проти парафій, де з пастирською та місіонерською метою у богослужінні вживається українська, аргументи, що традиційно застосовуються у суперечці з прихильниками перекладу богослужіння російською мовою6.

Зазначимо головні з цих аргументів:

  1. Церковнослов’янська мова — це мова святих Кирила і Мефодія, а отже, вживання української мови в богослужінні — це відмова від нашої церковної традиції;

  2. Проведення богослужінь «профанною» українською мовою є неприпустимим, оскільки сфері сакрального притаманна особлива «священна» мова, спеціально пристосована для передання вищих богословських смислів;

  3. Служіння виключно давніми мовами — це традиція православного світу, що зберігається сьогодні в багатьох Помісних Церквах;

  4. Наявні переклади українською мовою аж ніяк не досконалі і містять чимало помилок і похибок.

Наскільки серйозними є ці аргументи? І чи справді впровадження української мови спричиняє обмирщення церковного життя? Чи витіснить зрештою українська мова церковнослов’янську з богослужіння, як це сталося з латиною після Другого Ватиканського Собору, котрий в одній зі своїх конституцій7 санкціонував богослужбовий вжиток національних мов? Або церковнослов’янська мова так і залишиться у вжитку в нашій Церкві, ставши символом наступництва і давнього походження Української Церкви?

[ Іл.: Вульгата або переклад Священного Питання латинською мовою, що походить до трудів блаж. Ієроніма. Послання Ієроніма, що відкриває Біблію Гутенберга — першого друкованого видання Вульгати (перша половина 1450-х рр)].

Відповідаючи на зазначені питання у межах цього тексту, сподіваємося, що зробимо це в контексті церковної позиції і спадщини спочилого Блаженнішого Митрополита Володимира.

Для початку спробуємо внести певні корективи до головної тези прибічників «слов’янської давнини»: звершуючи богослужіння українською, ми аж ніяк не зраджуємо пам’ять свв. рівноапостольних Кирила і Мефодія, а також традицію Церкви.

По-перше, згадуючи принцип «вірності традиції», ми не повинні забувати, що традиція Церкви — це не лише Візантія, не лише Московська (чи Київська) Русь, а й досвід ранньої Церкви, для якої «було важливо, аби Блага Вість поширювалася мовою, зрозумілою для віруючих» і яка «не ставила собі за мету зберегти проповіді Господа та розповіді про Нього сакральною мовою Старого Завіту чи тією мовою, якою ці слова вперше прозвучали» (Митрополит Іларіон ((Алфеєв))8. Отже, принцип вірності традиції зобов’язує нас не лише берегти нинішню богослужбову мову, а й піклуватися про те, щоб Святе Письмо та богослужіння були зрозумілими для широкого загалу (як віруючих, так і тих, хто в пошуках віри).

По-друге, мову сучасного богослужіння в наших храмах (сучасну церковнослов’янську) можна лише умовно назвати мовою свв. Кирила і Мефодія.

«Справді, — пише дослідниця історії церковнослов’янської мови О. Плетньова, — перші спроби перекладу богослужіння з грецької слов’янською пов’язані з іменами святих братів. Однак у сучасному богослужінні залишилося не так багато текстів безпосередньо з часів Кирила і Мефодія. Більшість молитов було перекладено в Болгарії в епоху царя Симеона; багато з цих текстів було переглянуто і скорочено в XVII столітті групою книжників на чолі з Єпіфанієм Славенецьким. Звісно, Єпіфаній та його помічники були високоосвіченими книжниками, але до лику святих вони не належать. Тексти Святого Письма, які читають під час богослужіння, також не належать безпосередньо Кирилу і Мефодію. 1860 року згідно з указом Синоду із вжитку було вилучено паремійну (найдавнішу) версію біблійних текстів. Відтоді Святе Письмо під час богослужіння звучить у версії Єлизаветинської Біблії, яку було переглянуто й виправлено у XVIII столітті»9.

Дивно й інше: заперечуючи можливість перекладу богослужіння новими мовами, сучасні шанувальники свв. Кирила та Мефодія, за іронічним висловом російського дослідника А.С. Десницького, «фактично виявили цілковиту солідарність із їхніми противниками»10.

Наскільки близькими духом до Солунських братів є наші сучасники, котрі захищають «мову святих Кирила і Мефодія»? Щоб отримати точну відповідь на це питання, варто окреслити основні риси місії святих, як їх визначає сучасний православний богослов Іаков Стамуліс: 1) вживання у богослужінні рідної мови; 2) залучення до духовного служіння місцевого населення; 3) церковне самовизначення (започаткування помісної Церкви)11 Залишмо за дужками питання «започаткування помісної Церкви», що обговорюється нині у церковному середовищі, і зосередьмося на першій, головній особливості Кирило-Мефодіївської місії.

«Важливо зазначити, характерні риси слов’янської місії — пише Іаков Стамуліс. На них часто посилаються як на ключові елементи, притаманні східно-православним місіям загалом. Перший елемент — це вживання у богослужінні рідної мови. Проповідь Євангелія має здійснюватися рідною мовою тих, кому її адресовано. Визнається природним право кожної людини молитовно звертатися до Господа власною мовою. Водночас акцентувалася увага на перекладі Біблії.

Підставою для такого визнання місцевих мов був православний погляд на зішестя Святого Духа на апостолів у день П’ятидесятниці. Як Господь змішав мови під час будівництва Вавилонської вежі й у такий спосіб покарав людство, так і диво з мовами на П’ятидесятницю стало знаком Божого благословення і бажання привести до спокутування гріхів усі народи. Друга дія Бога не лише ніби компенсує першу, а ще й освячує «малі» мови — і вони стають засобом благословення та прославляння Бога»12.

«Це було давно і є неправомірним для сучасної ситуації», — скажуть сучасні ревнителі церковнослов’янської. Проте factum est factum: порівнюючи «охоронну» логіку захисників церковнослов’янської і місіонерські засади Солунських братів, неминуче доходиш висновку, що позиція наших ревнителів радше тяжіє до противників свв. Кирила і Мефодія серед латинського духовенства.

[ Іл.: Кирило і Мефодій. Мініатюра з Радзивіллівського літопису, XV ст.].

«Господи Боже мій… — передає нам передсмертну молитву св. Кирила його Житіє, — Почуй молитву мою і збережи вірне Твоє стадо, до якого Ти приставив мене, нездатного й негідного раба Твого. Ти, що спасаєш усіх від усякого безбожного і язичницького зла й від усякого язика єретичного, що злословить супроти Тебе, погуби тримовну єресь (слов. истреби триязычную ересь) і примнож числом <вірних> свою Церкву, об’єднай усіх у однодумності»13

Що ж це за «тримовна єресь», про викорінення якої молиться перед смертю св. Кирило? Житіє св. Костянтина-Кирила згадує про неї неодноразово. Причому вперше теорія про три «священні мови» згадується в Житії у контексті... заздрості диявола до плодів місіонерської діяльності Кирила.

«І коли дійшов до Моравії, прийняв Ростислав його з великою честю. І, зібравши учнів, віддав їх <йому> в навчання. І незабаром переклав весь церковний чин (всь церковьныи чинъ прѣложь) і навчив їх і утрені, і часів, і обідні, і вечірні, і повечір’я, і таємної молитви (таинѣи службѣ). І розверзлися, за пророчим словом, вуха глухих, аби почули слова книжні і зрозумілою стала мова недорікуватих (и языкъ яснъ бысть гугнивымъ). І Бог дуже радів цьому, а диявол був осоромлений.

Коли ж почало поширюватися Боже вчення, споконвічний злий заздрісник, диявол, не бажаючи терпіти це добро, увійшов до своїх сосудів (“вшед въ своя съсуды”) і почав підіймати багатьох <проти святого>, кажучи їм: “Не прославляється цим Бог. Якби було це Йому угодно, то хіба не міг би так зробити, щоб <всі народи> від самого початку, записуючи письменами промови свої, прославляли Бога? Одначе ж Він обрав лише три мови, єврейську, грецьку і латину, якими належить хвалити Господа (но 3 языки есть токмо избралъ: еврѣискъ, греческъ и латынски, имиже достоить Богу славу въздаяти). Казали ж так латинські й франкські архієреї з ієреями та учнями і, коли боровся з ними, як Давид із чужинцями, перемагаючи їх словами Писання переміг їх, назвав їх тримовниками (нарече я триязычникы), бо Пілат так написав на хресті Господньому (яко Пилату тако написавшю на титлѣ Господни)»14.

Тут із полемічною метою у вуста диявола (а, точніше, його «знарядь»/«сосудів» — латинського духовенства) вкладено так звану «тримовну доктрину»: сформульовану на латинському Заході, починаючи з VII століття, під впливом висловлювань Ісидора Севільського, курйозну теорію15 про особливі переваги єврейської, грецької і латинської мов, відповідно до якої Святе Письмо та церковні молитви можуть озвучуватися лише цими трьома «священними мовами». Насправді метою цієї теорії, звісно ж, було наділити статусом «священної мови» латину16. Однак уже Ісидор Севільський у своїх Етимологіях (кн. XI, 13) пов’язує сакральний статус латини з уривком із Лк. 23, 38, де згадується, що напис на титлі (табличці) Хреста Спасителя було зроблено трьома мовами: «словами Грецькими, Римськими і Єврейськими». У своєму найбільш послідовному та радикальному вигляді «тримовна доктрина» Католицькою Церквою не приймалася.

«Треба, втім, мати на увазі, — пише російський історик-славіст Б. М. Флоря, — що найрадикальніша точка зору, згідно з якою будь-яке звертання до Бога можливе лише однією із цих трьох мов, вкладена агіографом у вуста диявола (а точніше, німецьких священиків), була засуджена ще 794 року франкфуртським синодом франкської церкви: “Нехай ніхто не вірує в те, що можна славити Бога лише трьома мовами”. Рішення синодів початку IX ст. (ахенського 802 року, майнцського 813 року та ін.) наголошували на необхідності проповіді населенню місцевою мовою і пропонували з цією метою переклад деяких проповідей “народною латиною” або німецькою. Водночас людям, які не знали латини, дозволялося молитися Богу рідною мовою. Однак проведення богослужіння допускалося лише трьома “священними” мовами…»17...

Проте навіть у такому — начебто збалансованому вигляді — зазначена теорія завдала чимало шкоди Церкві. Так, як пише прот. Олександр Мень, «тримовна доктрина» стала суттєвою перешкодою для місіонерства, а також «відокремлювала духовенство, що знало священні мови, від мирян, зберігаючи лише за кліриками та богословами привілей самостійно читати Святе Письмо»18.

Звідки взялася «єресь тримовності»? Відмовившись від полемічної версії Житія, що виставляє латинське духовенство «сосудами» диявола, слід визнати, що в основі недовіри до перекладів Костянтина-Кирила лежали міркування благочестя й ревнощів до усталеної традиції.

«Коли ж був він у Венеції, — оповідає Житіє Костянтина-Кирила, — зібралися проти нього єпископи, і попи, і чорноризці, як ворони на сокола, і висунули тримовну єресь (слов. въздвигоша триязыцную ересь), кажучи: “Скажи нам, як ти нині створив для слов’ян письмена і навчаєш їх? Адже їх ніхто раніше не винайшов: ні апостоли, ні Римський Папа, ні Григорій Богослов, ні Єронім, ні Августин? Ми ж знаємо тільки три мови, на яких належить славити Бога: єврейську, грецьку і латину”»19 .

[ Іл.: Св. Кирило. Фреска, базіліка св. Климента у Римі, IX ст.].

Звернімо увагу на аргументацію противників Костянтина-Кирила. Слов’янська мова, — стверджують вони, — не є частиною традиції, вона винайдена самим місіонером і не походить ні від кого із загальноцерковних авторитетів латинського Заходу: ні до апостола, ні до папи, ні до когось із великих учителів Церкви 20.

Знайома система аргументації, чи не так?.. «Слов’янська мова — це наша словесна ікона, тому збереження слов’янської мови має бути правилом нашої Церкви», — чуємо ми сьогодні. Однак богослов’я П’ятидесятниці, яким надихалися Солунські брати, істотно зменшує значущість цього твердження. Адже хоч би якого ступеню «іконічності» набула та чи інша мова, хоч би якою зручною вона стала для висловлення божественних істин, — жодна з них (і жодна група мов) не може бути визнана Церквою єдиною священною.

«Тримовну єресь, — пише митрополит Іларіон (Алфеєв), — було подолано, хоча її рецидиви, тобто спроби проголосити якусь мову “сакральною”, неодноразово зустрічаються і в подальшій історії Церкви»21. Що ж саме можна вважати «рецедивом» «тримовної єресі»? Насамперед варто згадати сумний історичний досвід Західної Церкви, яка погодилася санкціонувати переклади Біблії новими мовами лише в епоху Реформації, поставши перед викликом протестантизму, а також утримувала в богослужінні латину аж до 1965 року, коли Папа Римський Павло VI відслужив першу Месу італійською мовою й урочисто оголосив, що Католицька Церква відтепер «відкриває нову форму Літургії у всіх парафіях і церквах світу»22. Та наскільки вільною від впливу «тримовної доктрини» є наша власна — православна — свідомість?

Часто в церковному середовищі як вирок звучить: «Проведення богослужінь українською мовою неприпустиме». Або: «українська мова, — це мова побутового спілкування, а отже, вона не здатна передавати високі смисли богослов’я, що містяться у грецьких і церковнослов’янських богослужбових текстах». Однак, при цьому не береться до уваги історія воцерковлення інших мов. Зокрема історію творення однієї з головних богослужбових мов православного світу — грецької.

Богослужбова практика сучасної Елладської Православної Церкви начебто повністю підтверджує тези про неприпустимість служіння «мирськими» мовами. У цій Церкві вживається давньогрецька мова кількох епох — від гомерівської у ямбічних канонах св. Іоана Дамаскіна (на Різдво Христове, Богоявлення та П’ятидесятницю) до літературної давньогрецької XV століття, яку сучасні греки розуміють погано. Трапляються й тексти класичною давньогрецькою.

З іншого боку, звертаючись до історії формування богослужбових текстів грецькою мовою, важливо пам’ятати, що автори цих текстів не вигадали для своїх потреб спеціальної «церковногрецької мови», а вживали літературну грецьку мову того часу (у межах якої з часом було вироблено власну — підпорядковану потребам християнського богослужіння — стилістику).

Як зауважує А. С. Десницький, у Візантії (як і на Русі аж до XVII століття) не було ніякої відмінності між мовою богослужіння та мовою літератури. «Перші твори розмовною грецькою (фольклор), — пише дослідник, — записуються лише з VIII ст., і очевидно, що першим християнам, як і свв. Кирилу і Мефодію, не доводилося обирати, чому слідувати: архаїчній кафаревусі чи сучасній димотиці23. У ті століття існувала лише одна літературна грецька мова, і саме цією мовою складалися піснеспіви перших християн, конструкції саме цієї мови калькували у своїх перекладах Солунські брати. Понад те, художня література того часу найчастіше писалася набагато більш архаїчною мовою, ніж християнські гімни: для багатьох поетичних жанрів було притаманне вживання слів гомерівського та інших давніх діалектів»24.

 [ Іл.: Кирило і Мефодій з учнями. Фреска, монастир св. Наума Охридського, XVIII ст.].

Що ж у такому випадку, за потреби, заважає вживати в богослужінні українську мову? І чому те, що вважалося благочестивим у Церкві в попередні епохи, — тобто вживання в богослужінні літературної мови — має вважатися таким, що ганьбить церковну традицію сьогодні? І чому, якщо в минулі епохи Церква благословила створення і переклад богослужбових текстів літературною грецькою мовою, цього ж не можна зробити стосовно літературних сучасних мов?

Мотивується небажання вживати в богослужінні українську мову цілим спектром причин: від мотивів церковних, коли українська мова сприймається як засіб стихійного обмирщения православного богослужіння, до суто політичних мотивів, коли за допомогою церковнослов’янської мови захищаються цінності й ідеологія «русского мира» (зокрема ідея нерозривного мовного братерства» «трьох слов’янських народів»). Та найголовнішим аргументом, імовірно, залишається аргумент практичний. Порівнюючи наявні сьогодні версії перекладу богослужбових текстів із перекладом церковнослов’янською, критики українізації богослужіння часто обмежуються прикладами невдалого перекладу, коли погано підібране слово або невірно обраний стиль перекладу «ріже вухо» воцерковленій людині.

Наскільки справедливими є такі докори? Широкого (і, здається, навіть примусового) розповсюдження у нашій Церкві останнім часом набула анонімна брошура «Церковно-слов’янська мова — богонатхненна мова українського Православ’я». Як стверджують автори буклету, «досить часто богослужбові тексти українською мовою звучать занадто різко і навіть непристойно». Як приклад наводяться такі «непристойні» слова як «драбина», «зродила», «галузка». Чи вважатиме «непристойними» ці слова людина, котра вільно володіє українською мовою? Навряд чи. «Непристойно» ці слова прозвучать радше для російськомовної людини, котра не відчуває природи української мови і сприймає українські слова як спотворені російські… Ганебна нечутливість до української мови в авторів цієї брошури, втім, не знімає самої проблеми. Уважно вивчивши наявні переклади богослужбових текстів українською мовою, можна помітити, що вони справді потребують істотного доопрацювання. «Практично всі наявні сьогодні українські переклади, — зауважував Блаженніший Митрополит Володимир, — грішать неточністю. І ті, хто звик молитися церковнослов’янською, хто звик до молитовної точності та поетики слов’янської мови, — з болем і прикрістю помічають у текстах помилки й неточності тієї чи іншої редакції українського перекладу»25. Для нас, утім, буде цікавим інше свідчення, а саме критичні зауваження на адресу наявних перекладів спочилого глави УАПЦ митрополита Мефодія (Кудрякова), котрий сам близько 25 років звершував богослужіння українською мовою.

«Серед інших невідкладних завдань, що стоять перед нашою Церквою [мається на увазі УАПЦ — М. О.], — пише митрополит Мефодій, — варто назвати здійснення систематичної роботи з богословсько-наукової та літературної редакції богослужбових текстів. Ситуація у цій сфері сьогодні є критичною. А доопрацювання вимагають не лише монументальні корпуси Мінеї, Октоїху та Тріоді, а й такі базові корпуси богослужбових текстів, як Служебник, Часослов, Псалтир і Требник»26.

Наводить глава УАПЦ і конкретні приклади грубих богословських помилок, що містяться в україномовних перекладах текстів Божественної Літургії. «Наприклад, — пише він, — у тексті відомої літургійної молитви “Єдинородний Сине” неправильний переклад українською мовою призвів до догматично хибного вислову “єдиний” (або “один”) у Святій Тройці”, замість догматично беззаперечного «один зі Святої Тройці»27. Як ще один приклад невдалого перекладу митрополит Мефодій наводить заупокійну літургійну молитву, де йдеться про «знищення» диявола («Ти смерть подолав і диявола знищив»), тоді як грецьке καταργέω означає як «знищив», так і «знесилив»28. Зрештою, як приклад украй невдалого перекладу з богословського погляду, наводиться переклад українською початку Херувимської пісні: «ми таємно херувимів з себе уявляючи». «Такий переклад, — пише митрополит Мефодій, — робить літургійний вислів μυστικῶς εικονίζοντες (слов. “тайно образующе”) невиправдано психологічним та ілюзорним». І цілком справедливо зазначає, що «літургійна дія не є різновидом індивідуальних або колективних “фантазій”», а, отже, точніший переклад має ґрунтуватися на базовому для літургіки понятті «образу» (εἰκών): «ми, які херувимів таємно зображаємо (εικονίζοντες)»29.

Як бачимо, претензії, що їх пред’являє до сучасного українського перекладу тексту Божественної Літургії глава УАПЦ, істотно відрізняються від дилетантських докорів у немилозвучності українських слів «драбина» чи «галузка» (які звучать як «непристойні» для авторів згаданої вище брошури виключно через те, що вони звикли думати, читати й писати російською). Та чи є зазначені вище грубі помилки в українському перекладі підставою для обґрунтованої заборони чи небажання вживання української мови в богослужінні? Відповідаючи на це питання, наведемо велику цитату зі спадщини Блаженнішого Митрополита Володимира, котрий, як відомо, був одним з провідних фахівців у царині еклезіології у Руській Православній Церкві.

«Чи може здійснюватися богослужіння українською мовою? Питання це з богословського погляду беззаперечне: немає й не може існувати жодних віроучительних чи канонічних перешкод для вживання національних мов у богослужінні. Утім, є інша проблема. Переклад богослужбових текстів має бути здійснений на належному богословському та філологічному рівні. Здійснений таким чином, аби переклад, з одного боку, зробив богослужіння більш зрозумілим для наших парафіян, а з іншого — зберіг точність і молитовність мовного ладу, які настільки відчутні у звичному нам богослужінні церковнослов’янською мовою.

Основною богослужбовою мовою нашої Церкви, як і раніше, залишається мова церковнослов’янська. Проте, пам’ятаючи про заповідь Спасителя: «Йдіть, навчайте всі народи» (Мф. 28, 19), наша Церква допускає також і вживання української мови в богослужінні в тих випадках, коли цього бажають не менш як дві третини парафіян. Переклад — це завжди переклад… А оригінал — завжди шокує нас прямотою висловлювання. Тут «така прямота, — писав Сергій Аверинцев, — за якої щораз обирається воістину найкоротший шлях від реальності до слова й від слова до серця. У порівнянні з цією прямотою будь-який найкращий переклад може здатися штучним і декоративним: урочистість замість первозданності і благочестя замість самої святині»30. Проте ми не повинні забувати й про те, що текст слов’янського богослужіння, до якого ми звикли, — це теж не оригінал, а лише переклад...

Я сам звик служити й молитися келійно виключно церковнослов’янською. І мене тут не змінити. Адже з молитвою і богослужінням цією мовою пов’язане все моє життя, весь мій молитовний досвід. Та я можу зрозуміти і прийняти й позицію тих, хто з певних причин молиться у храмі або в родинному колі українською. На жаль, сучасні переклади недосконалі і потребують богословського (а часто й стилістичного) редагування. Недосконалість перекладу, втім, не може стати на заваді проведенню богослужіння українською там, де це виправдано пастирськими, місіонерськими чи іншими міркуваннями. /…/

Переклад має постійно переглядатися. Не варто, раз почавши заради місіонерських цілей служити українською, припиняти богослужіння слов’янською (як це нині відбувається у храмах Київського Патріархату й УАПЦ). Щоб у результаті постав якісний, з богословського погляду точний переклад богослужбових книг українською, — потрібне багаторічне доопрацювання наявних перекладів, звірення їх зі слов’янськими та грецькими текстами.

Таку роботу не можуть здійснити декілька людей. Це робота загальноцерковна, соборна. Тому важливо, щоб різні варіанти перекладів, запропоновані фахівцями, не тільки одержували благословення священноначалія, а й проходили апробацію у храмах, де щодня відбуваються богослужіння й несуть послух клірики, обізнані у богослов’ї»31.

Олександр (Драбинко),
митрополит Переяслав-Хмельницький і Вишневський УПЦ


Див. Частина III

Примітки: 

 

1 Владимир (Сабодан), Митрополит Киевский и всея Украины. Мысли разных лет. (Из архива Блаженнейшего Митрополита Киевского и всея Украины Владимира, Предстоятеля Украинской Православной Церкви). — К.: Фонд памяти Митрополита Владимира, 2015. — С. 126–127.

2 Див.: Обращение Патриарха Московского и всея России Тихона к чадам Православной Церкви на Украине от 23(10).07.1921 // Перший Всеукраїнський Православний Церковний Собор УАПЦ 14–30 жовтня 1921 р.: документи і матеріали. — К., Львів: 1999. — С. 503. (прим. М.В.).

3 Про цю нараду див.: Феодосий (Процюк), митр. Обособленческие движения в Православной Церкви на Украине (1917–1943). — М.: 2004. — С. 237–241. (прим. М.В.).

4 Послання цього Собору опубліковано у: Собор Украинской Православной Церкви 1–3 ноября 1991 г. — К.: 1992. (Прим. М.В.).

5 Володимир, Митрополит Київський і всієї України. Українська Православна Церква на межі тисячоліть. Виступ на Ювілейній конференції «Українська Православна Церква на межі тисячоліть» (28.05.2012) // Українська Православна Церква на межі тисячоліть. Документи і матеріали. — К.: Видавничий відділ Української Православної Церкви, 2012. – С. 122–123. Див. також: Владимир (Сабодан), Митрополит Киевский и всея Украины. Мысли разных лет. — С. 202–208.

6 Йдеться про громаду свящ. Г. Кочеткова, яка ще з початку 1990-х рр. активно займається перекладом богослужіння російською мовою.

7 Конституція Sacrosanctum Concilium 36, 52, 54, 63. За винятком випадків, передбачених партикулярним правом, — стверджується в SC. 36, § 1–2, — у латинських обрядах повинно зберігатися вживання латинської мови. Однак, оскільки і на Месі, і у наданні Таїнств, і в інших частинах Літургії використання сучасної мови нерідко може виявитися вельми корисним для народу, то йому можна надати більше місця, перш за все у читаннях та повчаннях, у деяких молитвах і піснеспівах, відповідно до норм, що встановлені у наступних главах для кожного окремого випадку». При цьому право ухвалювати рішення про вживання та способах використання місцевих мов Конституція надає «повноважній територіальній церковній владі» з наступним утвердженням рішення Апостольським Престолом (SC. 36, § 3). Там само говориться і про те, що «переклад латинського тексту на сучасну місцеву мову для використання у Літургії має бути схвалено повноважною територіальною церковною владою, про яку сказано вище» (§ 4). На основі цієї Конституції та інших рішень Другого Ватиканського Собору (1962–1965) була здійснена літургічна реформа 1969 р., що ввела новий чин Меси (Меса Novus Ordo). (Текст Конституції рос. мовою : Документы II Ватиканского собора. — Москва: Паолине, 1998 г. — Пер. Андрея Коваля. — С. 15–51). [Електронний ресурс] //Библиотека Якова Кротова. URL: https://krotov.info/acts/20/2vatican/dcmnt01.html#%D0%9E (дата звернення: 29.01.2016). На основі цієї Конституції та інших рішень Другого Ватиканського Собору (1962–1965) була здійснена літургічна реформа 1969 р., що ввела новий чин Меси (Меса Novus Ordo).

8 Митрополит Иларион (Алфеев). Переводы Библии: история и современность. Доклад председателя Отдела внешних церковных связей, председателя Синодальной Библейско-богословской комиссии, ректора Общецерковной аспирантуры и докторантуры митрополита Волоколамского Илариона на Международной богословской конферен-ции Русской Православной Церкви «Современная библеистика и Предание Церкви». [Електронний ресурс] // Русская Православная Церковь. Отдел внешних церковных связей. URL: https://mospat.ru/ru/2013/11/26/news94805/ (дата звернення: 29.01.2016).

9 Плетнева А.А. К проблеме перевода богослужебных текстов на русский язык // Журнал Московской Патриархии. 1994. № 2. С. 63.

10 Десницкий А.С. Несрочный перевод. Приключения Библии в России: славянский пролог [Електронний ресурс] // Эсхатос. Богословский клуб. URL: https://esxatos.com/articles/desnitsky-nesrochny-pepevod (дата звернення: 29.01.2016). Писав про цю сумну іронію долі й академік С.С. Аверинцев: «Дивно, однак, подумати, — пише вчений, — яка іронія полягає у тому, що її <слов’янську мову> бажають увіковічнити за допомогою тої самої теорії, яка колись послужила недругам справи Солунських братів. Дивно, що слов’янська літургічна мова, створена, аби можливо було наблизити святиню до свідомості наших предків, нині підтримує дистанцію між цією ж святинею — і свідомістю нащадків. Православні полемісти так часто докоряли католицькій латині, що відсторонила вірних від живої та свідомої участі у соборному літургічному служінні; і ось уже і католики перейшли до іншої практики — а у нас всі тримаються обов’язковості нашої “латині”» (Аверинцев С.С. Вступительное слово // Православное богослужение… С. 6.).

11 Стамулис Иаков. Православное богословие миссии сегодня. — М.: Православный Свято-Тихоновский Богословский Институт, 2003. — С. 75–77.

12 Там само. — С.75.

13 Текст слов’янською: «Господи Боже мои… Послушаи моея молитвы и вѣрное твое стадо схрани, емуже мя бѣ преставилъ, неключимаго и недостоинаго раба твоего, избавляя вся от всякоя безбожныя и поганьскыя злобы и от всякого многорѣчиваго имени и хулнаго еретичьска языка, глаголющаго на тя хулу. Погуби триязычную ересь и въздрасти церковь свою множьст-вомъ, и вся въ единодушье съвокупле. Створи изрядны люди, единомысляща о истинньнѣи вѣрѣ твоеи правѣмь исповѣданьи, въдохни же въ сердца ихъ слово твоего учения». Цитуємо слов’янський текст за: Память и житье блаженаго учителя нашего Констянтина Философа, перваго наставника словеньску языку Подготовка текста и пер. Л. В. Мошковой и А. А. Турилова, коммент. Б. Н. Флори // Опубликовано в: Библиотека литературы Древней Руси / РАН. ИРЛИ; Под ред. Д. С. Лихачева, Л. А. Дмитриева, А. А. Алексеева, Н. В. Понырко. — Спб.: Наука, 1999. Т. 2: XI–XII. [Електронний ресурс] //Электронные публикации Института русской литературы (Пушкинского Дома) РАН. URL: https://lib.pushkinskijdom.ru/Default.aspx?tabid=2163 (дата звернення: 30.01.2016).

14 Текст слов’янською: «Дошедъшю же ему Моравы, с великою чьстью приятъ и Ростиславъ. И събравъ учени-кы, дасть я учити. Въскорѣ же ся всь церковьныи чинъ прѣложь, научи я утрении и годинамъ, обѣдни и вечерьнѣи и павечерничѣ и таинѣи службѣ. И отверзошася по пророчьскому словесѣ уши глухыхъ услышать книжная словеса, и языкъ яснъ бысть гугнивымъ. Богъ же ся възвесели о семь велми, а дьяволъ постыдѣся. Растущю же Божию учению, зълыи завистникъ исперва дияволъ, не терпя сего добра, нъ вшед въ своя съсуды, начатъ много въздвизати, глаголя имъ: “Не славиться Богъ о семъ. Аще бо бы ему сиче годѣ было, не бы ли моглъ сьтворити, дабы исперва писмены пишюше бесѣды своя, славили Бога? Но 3 языки есть токмо избралъ: еврѣискъ, греческъ и латынски, имиже достоить Богу славу въздаяти”. Бѣша же се глаголюще латиньстии и спручьстии архиерѣи, с иерѣи и ученицѣ. Сбравшеся с ними, яко Да-видъ иноплеменьникы, книжьными словесы побѣжая, нарече я триязычникы, яко Пилату тако написавшю на титлѣ Господни». (Память и житье блаженаго учителя нашего Констянтина Философа… Цит. изд.).

15 Вислів протопресв. Іоана Меєндорфа. Див.: John Meyendorff, «Orthodox Missions in the Middle Ages» // History's Lessons for Tomorrow's Missions (Geneva: World's Student Christian Federation, 1960). p.102.

16 «Справді, — зазначають дослідники Г. Т. Хухуні та Г.О. Осипова, — грецька та єврейська мови не лише не вживалися Римо-католицькою церквою у сакральній сфері (що, в принципі, почасти могло бути пов’язане з майже цілковитим їх незнанням на середньовічному Заході), а й власне біблійні тексти цими мовами викликали серйозну недовіру. Цим і був зумовлений той, на перший погляд, парадоксальний факт, що, коли опинившись перед викликом протестантизму, католицька церква змушена була санкціонувати для потреб Контрреформації переклад Біблії, як першоджерело використовувалася так ж таки латинська Вульгата. Так сталося, зокрема, з однією з найвідоміших католицьких версій Святого Письма англійською мовою — так званою Реймсько-Дуейською Біблією (Rheims-Douai Bible / Douay-Rheims Bible), створеною вже на межі XVI-XVII століть. Її упорядники, полемізуючи з протестантами, стверджували, що грецький та єврейський оригінали в принципі не є такими, оскільки свідомо спотворені євреями та єретиками» (Хухуми Г. Т., Осипова А. А. Еще раз о “теории триязычия” // Филологические науки. Вопросы теории и практики. — Тамбов: Грамота, 2014. №12 (42): в 3-х ч. — Ч. II. — C. 190–194.

17 Флоря Б.Н. Сказание о начале славянской письменности. — М.: «Наука», 1981. Отв. ред.: д-р ист. наук В. Д. Королюк. С. 130.

18 Мень Александр, прот. Словарь по библиологии. «Трехъязычная доктрина».

19 Текст слов’янською: «Бънятъцихъ же бывшю ему, сбрашася на нь пискупи, попове и черноризци, яко вранѣ на соколъ, въздвигоша триязыцную ересь, глаголюще: “Чьловеце, скажи намъ, како ты еси нынѣ створилъ словенемъ книгы и учиши я? Ихъже нѣсть никтоже инъ пьрвое обрѣлъ: ни апостоли, ни римьскыи папежь, ни Диалогъ Григории, ни Еронимъ, ни Августимъ. Мы же три языкы токмо вѣмъ, имиже достоить въ книгахъ славити Бога: евреискъ, елинескъ, латинескъ”» (Память и житье блаженаго учителя нашего Констянтина Философа… Цит. изд.).

20 Хоча в «Житії» згадується Григорій Богослов (329–389), вживання імен Амвросія Медіоланського (340–397), Єронима Стридонського (342–419) та Аврелія Августина (354–430) вказує на те, що тут йдеться про папу Григорія I (540–604).

21 Митрополит Иларион (Алфеев). «Переводы Библии: история и современность». [Електронний ресурс] // Русская Православная Церковь. Отдел внешних церковных связей. URL: https://mospat.ru/ru/2013/11/26/news94805/ (дата звернення: 29.01.2016).

22 В Католической Церкви отмечают 50-летие начала служения Мессы на национальных языках. [Электронный ресурс] //портал Baznica.Info. URL: https://baznica.info/article/v-katolicheskoj-cerkvi-otmechayut-50-letie-nachala/ (дата обращения: 29.01.2016).

23  Кафаре́вуса (грец. καθαρεύουσα — очищена) — штучна, еллінізована форма грецької мова, створена на основі давньогрецької та новогрецької. Ініціатива введення каферевуса належить грецькому письменнику та громадському діячу Адамантіосу Кораїсу (1748–1833), який пропагував її як певний компроміс між давньою та новогрецькою мовами. Відтак у XIX ст. кафаревуса — «очищена» (від «варварізмів») грецька мова — отримала у Греції статус офіційної літературної мови. Після встановлення демократії 1976 р., державною мовою проголошено димотика, а кафаревуса збереглася лише у церковній ніші. (Прим. Наша — М.О.).

24 Десницкий А. С. Богослужебный язык Российской Церкви // Десницкий А. С. Писание — Предание — современность. — К.: Центр православной книги, 2007. — С. 354.

25 Див.: Владимир (Сабодан), Митрополит Киевский и всея Украины. Мысли разных лет. — С. 202–208.

26 Послання Предстоятеля Української Автокефальної Православної Церкви Блаженнішого Митрополита Мефодія до священства з нагоди 20-річчя відновлення автокефалії // Мефодій (Кудряков) Митрополит. Один народ, одна мова, одна Церква: вибрані праці до 15-річчя Предстоятельства (2000–2025). — К.: Видавничий відділ Фонду пам'яті Митрополита Мефодія, 2015. — C. 105.

27 Там само. С. 106.

28 Там само.

29 Там само. С. 106–107.

30 Аверинцев С. С. Два слова о том, до чего же трудно переводить библейскую поэзию // Новый мир. — 1998, № 1. — С. 94.

31 Владимир (Сабодан), Митрополит Киевский и всея Украины. Мысли разных лет. Цит вид. – С. 204–206.

Теги: