«Трансформаційна герменевтика» о.Теодора Стиліянопулоса

Нещодавно Біблійно-Богословський Інститут св. Апостола Андрія (Москва) видав переклад книги видатного православного теолога Теодора Стиліянопулуса «Новий Завіт: православний погляд. Писання, передання, герменевтика». Три роки тому ця книга виходила в українському перекладі у видавництві Українського католицького університету (Львів).
Професору Теодору Стиліянопулосу, священику американської архієпископії Константинопольського патріархату, вдалося створити розвинуте вчення про знання Бога через Писання. Ця методологія Богопізнання називається «трансформаційною герменевтикою». О. Теодор Стиліянопулос виділяє три рівні аналізу Писання: екзегеза, інтерпретація, трансформація. О. Теодор Стиліянопулос вважає, що «Писання – не жива істота, а запис, і тому не може само себе інтерпретувати». Інтерпретатором Писання виступає «неперервна релігійна спільнота», в «неперервність» існування якої в історії, звісно ж, необхідно вірити. Всяка інтерпретація є відносною, зумовленою конфесійними або науковими «віруваннями». Усяка історично точна екзегеза сама по собі не формувала віровчення – це було результатом саме теологічної інтерпретації. Але і буквальна екзегеза Писання і його теологічна інтерпретація не дає знання Бога. Перша дозволяє зрозуміти, що написано в тексті, друга – сформувати теоретичне знання про Бога.
Для отримання знання Бога через Писання є необхідним «трансформаційний рівень герменевтики». Мається на увазі не розуміння слів Писання, а втілення в життя всіх його настанов. Настанови Писання оцінюються о. Теодором Стиліянопулосом як свого роду «категоричні імперативи». Писання передбачає, якими повинні бути люди, якою має бути їх моральна поведінка, їх аскетичне, молитовне і містичне життя. Писання містить норми повинності, вказує, якими мають бути людина та її поведінка. Писання – це вимоги Бога до людини. Оскільки люди є іншими, гіршими, то вони покликані узгоджувати з Писанням всі сторони свого життя – від моральної до містичної. Зокрема, Писання містить всі норми власне релігійного життя – від каяття до участі в таїнствах. О. Теодор Стиліянопулос наголошує на тому, що в Писанні висунуто категоричні вимоги щодо того, якою повинна бути Церква, церковна спільнота. Христос вимагає, щоб люди каялися, хрестилися, причащалися. Тобто в Новому Завіті не лише дається взірець всеохопної релігійної поведінки, не лише зображується спосіб релігійного життя християнина в усіх його деталях, але і поставлено вимоги: діяти, думати, вірити, відчувати саме так, а не інакше.
Норми життя, виконання яких вимагає Новий Завіт, є надприродними для людини. Людина повинна мати надприродну поведінку («підставляти щоку» тощо), надприродні почуття («любити ворогів» тощо), брати участь у надприродних таїнствах («хто не хреститься, той не ввійде до царства Божого»; «хто не споживатиме Тіла Мого і не питиме Крові Моєї, не ввійде до царства Небесного»). Виконання цих надприродних вимог можливе за умови Божої допомоги, благодаті. Благодать допомагає діяти згідно з цими настановами Писання, а це, у свою чергу, трансформує людину. І людина може пізнати Бога, як того, Хто допомагає жити їй згідно з настановами Писання. Це пізнання Бога виникає як наслідок дій згідно з постановами Писання, навіть якщо людина не має великої вченості і не має містичного пізнання. Це пізнання Бога через Писання є благодатним переживанням, відкритим для кожного, хто вірить і любить, а не є якимось містичним спогляданням чи теоретичним знанням. Благодатні переживання віруючої і люблячої людини є самодостатніми релігійними почуттями, які є досвідом Бога, знанням Бога. Містичне чи теоретичне знання не є вищим за такі переживання, воно – інше. Такі переживання є «досвідом віри», а не туманними «екзистенційними переживаннями», про які пишуть православні екзистенціалісти.
О. Теодор Стиліянопулос першим і єдиним серед православних теологів наголошує на тому, що не лише Церква має право інтерпретувати Писання, але і Біблія містить вимоги до Церкви, і слова Біблії засуджують церкву, якщо вона не виконує цих вимог. Це дозволяє о. Теодору Стиліянопулосу відмовитися від тези, що лише певна Церква (наприклад, православна) істинно тлумачить Писання. Адже всі церкви, всі церковні общини не досягають того повного виконання настанов Писання, що їх вимагає саме Писання. А тому жодна з церков не має права бути кінцевим інтерпретатором Писання. Ним може бути лише сам Бог, а всі віруючі мають бути відкриті до різних тлумачень Писання. Нове розуміння можливе саме завдяки неповноті виконання заповідей, а не через трансформацію умов існування людства і церкви. Тобто, згідно із о. Теодором Стиліянопулосом, якщо церкви реформуються, то це відбувається не через “вимоги часу” і намагання пристосуватися до чергової “сучасності”, а через необхідність для Церкви постійно змінюватися на шляху самовдосконалення, на шляху виконання вимог Писання до церкви, на шляху зусиль, спрямованих на досягнення ідеалу Церкви.
О. Теодор Стиліянопулос зауважує, що з погляду Бога нічого принципово не змінюється після Христа з плином поколінь. Адже «автентичний досвід Христа в сучасному світі, навіть якщо брати до уваги індивідуальні особливості кожного вірного, не може ані вийти за межі апостольського окреслення біблійної істини, ані принести іншого плоду, окрім тих плодів духу, що їх засвідчено в Писанні». Додатковим джерелом знання Бога є герменевтика передання.
Бог повинен пізнаватися особистістю не самостійно, а разом із церковною общиною лише тому, що «згідно з біблійним переданням віра і життя мають суспільний, а не індивідуальний характер». Бог може пізнаватися лише в тій церковній общині, що має ознаки «повного творіння», церкви Христової: «смирення, святість, справедливість, єдність, любов і турботу про знедолених». Писання вимагає від Церкви, щоб вона була «не лише історичною інстанцією, але й духовним рухом». Лише Церква репрезентує єдність у Христі і сяє оновленням у Духові, є нібито видимою актуалізацією життя, яке спасається і обожнюється – тому вона дозволяє пізнати в собі Бога. Таким чином, пізнання Бога через Писання можливе завдяки вірі та виконанню біблійних настанов у Церкві і Церквою. «Конкретним свідченням, критерієм та інтерпретатором перетворюючої істини є сам внутрішньо змінений християнин, що перебуває в спільноті». Не святий, як у теорії о. Іоанна Романідеса, не містик чи інтелектуальний інтуїтивіст, а саме віруючий, що сумлінно виконав настанови Писання. І досвід Бога є у общини не тому, що вона належить до певної юрисдикції, а лише тому, що ця церковна община виконує настанови Писання в усіх аспектах свого життя, якими є: «богослужіння, проповідь, вчення, порядок, пастирська турбота, моральна поведінка, служіння, свідчення і місія».
Очевидно, що на теорію Богопізнання о. Теодора Стиліянопулоса справила значний вплив не лише сучасна протестантська теологія. Його вчення про пізнання Бога через Писання шляхом виконання Його вимог, хоча і обґрунтоване за допомогою аргументів сучасної біблеїстики та патрології, за основним змістом аналогічне до тез містичної теології грецької патристики. Його вчення про пізнання Бога через Писання як таке, що інтерпретується літургійним зібранням, коріниться в теології Максима Сповідника і Миколая Кавасіли.
Книга о. Теодора Стиліянопулоса – видатне досягнення сучасної православної теології, знайомство з яким обов’язкове для православного християнина, що турбується про власну релігійну освіченість. У діалозі із такими книгами лише і можливо розвивати сучасну православну теологію в Україні.