Обговорення актуальності світської теологічної освіти в Україні пожвавилось в останній час, особливо відтоді, як Вища атестаційна комісія (ВАК) у травні 2010 р. включила теологію у число дисциплін, з яких можна захищати кандидатські й докторські дисертації (у складі філософських, історичних, мистецтвознавчих та юридичних наук), а Міністерство освіти затвердило освітньо-кваліфікаційний стандарт «теологія» (квітень 2011). У декількох закладах створено (Український католицький університет, Національний університет «Острозька академія»), а в деяких створюються магістерські програми з теології, по закінченні яких студент отримує диплом магістра теології, визнаний державою.

Це спонукає нас ще раз замислитись над сутністю теології (я віддаю перевагу цій назві над «богослов’ям», хоч останнє прийняте у вищезгаданих державних документах) та її визначенням, яке могло би бути покладеним в основу концепції вітчизняної теологічної освіти. Що таке теологія? Чи є вона наукою? Яке співвідношення між теологією і вірою (церквами і конфесіями, духовним життям тощо)? Між теологією і релігієзнавством? Теологією і філософією? Нижче пропонуються деякі міркування на ці теми.

Відразу треба зробити два зауваження. По-перше, хоча існує не лише християнська теологія, а принаймні ще дві: юдейська і мусульманська, тут ми говоритимемо переважно про християнську (саме вона буде матися на увазі «за умовчанням»). По-друге, підкреслимо: мова піде саме про світську, а не конфесійну теологію (яка викладається і розвивається у церковних духовних закладах), себто про таку теологію, яку є сенс викладати і вивчати в акредитованих державою ВНЗ і з якої можна захищати наукові роботи; інакше кажучи, про наукову, «об’єктивну» теологію, незалежну від церков, конфесій, деномінацій, ідеологій тощо. Але до цього ми ще повернемось.

Визначення теології

 

1. Що таке теологія? Як свідчить сам грецький термін theologia — це слово (мова і мислення) про богів (божеств) чи Бога. 

Слова «теологія» і «теолог» історично мали кілька значень: 1) у грецькій дохристиянській (і навіть деінде раннєхистиянській) літературі теологією називали вчення про богів, а теологами — поетів, що розповідали про богів, перш за все Гомера і Гесіода; 2) в Аристотеля теологія тотожна з «першою філософією» (метафізикою) — дослідженням перших причин і буття як такого, а неоплатонік Прокл називав теологією вчення про вищі роди буття (генади), котрі він іменував богами і числами; 3) Філон Александрійський називав теологом Мойсея, а християнські автори часто — авторів Св. Письма (пророків і апостолів), а теологією, відповідно, — їхнє вчення; 4) у патристиці теологією називалося переважно вчення про Бога самого по собі, про Бога-Слово у його відношенні до Бога-Отця і взагалі про взаємовідношення Іпостасей Божества, про Святу Трійцю (цим пояснюється той факт, що тільки трьом особам церковна традиція надала титул «богослов» — апостолу і євангелісту Йоану, Григорію Назіанзіну і Симеону Новому Богослову: кожен із них відкрив новий шлях в осмисленні Св. Трійці); 5) деякі християнські автори патристичної доби (Псевдо-Діонісій, ченці-подвижники) називали теологією безпосереднє споглядання (theoria) чи містичне пізнання Бога і духовного світу.

Але ми полишаємо осторонь усі ці історичні смисли слова «теологія» і будемо під теологією розуміти мову і мислення, а відтак логічно цілісний, раціональний дискурс про Бога, можна навіть сказати: «дослідження Бога». Значення раціонального викладу богопізнання остаточно закріпилося за теологію у схоластиці десь у XI-XII ст. Знаменно, що в цей ж час виникають в Європі перші університети, головну роль у створенні яких грали саме теологи.

Такий раціональний виклад цілком доречно називати наукою. В європейських мовах корені слів, що означають науку, вказують на пізнання, розуміння (гр. episteme, лат. scientia, нім. Wissenschaft), в укр. і рос. «наука» — радше на вміння, навичку. Таким чином, у найширшому сенсі — як певні знання і навички, пізнання-вміння, пов’язані між собою спрямованістю на єдиний об’єкт, — теологія, безумовно, є наукою, одною з гуманітарних наук. Отже найприроднішим і водночас найвірнішим видається найпростіше визначення теології, яке підказує саме слово: наука про Бога. Безумовно, йдеться не тільки про пізнання самого Бога, але і всього, що так чи інакше пов’язане з богопізнанням; можна сказати: це наука (або радше комплекс наук і дисциплін) про світ, людину, культуру, суспільство тощо, коле це все розглядається стосовно Бога. Таким чином, ми пропонуємо просто повернутись до старого і вірного визначення Томи Аквінського: «У священному вченні (sacra doctrina) все розглядається у зв’язку з Богом (sub ratione Dei): або тому що це є сам Бог, або тому що воно стосується до Бога як до початку і мети» (Summa theol. I.1.7).

2. Не зашкодить також визначитися з тим, що правильно називати «Богом». Згідно із слововжитком переважної більшості індоєвропейських мов, боги, божества — це вищі за людину істоти, скоріш за все безсмертні (але не вічні у повному смислі слова, бо народжуються, виникають), що живуть не у звичайному людському світі, принаймні не безпосередньо поряд із людьми і значною мірою впливають на вчинки людей або навіть визначають людську долю. Незалежно від того, чим були первісні уявлення — монотеїзмом чи політеїзмом (обидві теорії мають своїх прихильників у науці), — порівняно добре відомі нам вірування культурних народів про божество еволюціонували від політеїзму через монотеїстичну віру єврейського народу і елліністично-римську релігійно-філософську думку до християнства. Таким шляхом релігійна свідомість поступово дійшла до розвиненого монотеїзму — поняття про єдиного істинного Бога, трансцендентного світові («абсолютно іншого») і Творця всіх світів як абсолютної Особистості, найдосконалішої Істоти або Духа (але всі ці «родові» назви — «істота», «дух», «особистість» — умовні через абсолютну трансцендентність і унікальність Бога). Таке поняття про Бога прийнято називати теїстичним.

Для правильного розуміння теїзму треба добре усвідомлювати значущість двох щойно зазначених його джерел: юдейської біблійної традиції та грецької філософії. Про співвідношення між ними (що первісне, а що вторинне, що є «матерією», а що «формою» і т.ін.) суперечки точаться донині, але важливо, що до складу теїзму з необхідністю входить як ідея Божественного об’явлення (юдейська складова, Біблія), так і його осмислення у певній інтелектуальній, категоріальній системі (елліністична складова). У цьому зв’язку доречно нагадати, що сам термін «теологія» є чужим Біблії та юдейській традиції: його запозичено з філософії, де він іноді означав, як вже було сказано, «першу», себто найвищу філософію, яку потому стали називати метафізикою.

Отже в першому наближенні теологією має сенс називати науку, що ставить собі за мету пізнання Бога у теїстичному його розумінні, а також пізнання всього іншого (світу, людини, культури, суспільства, історії тощо) у співвідношенні з Богом. Слід зауважити, що таке визначення суттєво відрізняється від тих визначень теології, які часто дають теологи певних церковних спільнот. Наприклад, у Православ’ї значно поширена візія теології не як абстрактного і загального «пізнання», а як осмислення і викладу сотеріологічних істин, відкритих у Божому об’явленні; впливові православні теологи (як, приміром, Володимир Лоський) говорять про «містичну теологію» Східної Церкви у тому сенсі, що така теологія має суто практичне призначення — вести людину до спасіння, себто поєднання з Богом, обоження. Також часто можна почути від теологів різних конфесій, що теологія має сенс тільки в контексті певної церкви чи певної догматичної системи. Теологію під подібними кутами зору також треба вивчати і викладати, але в рамках більш загального її розуміння, наведеного вище.

Як зазначено, давні отці Церкви теологією іменували вчення про Бога як Трійцю, але її розвиток, відповідно до різних аспектів богопізнання, вже в модерні часи призвів до розгалуження теології на багато напрямів: фундаментальна теологія, біблійна, догматична, пастирська, літургійна, моральна, історична тощо. З розривом у XI-XII ст. єдиної Церкви на західну і східну і потім за часи Реформації виникли, відповідно, католицька, православна і протестантська теології, причому в рамках кожної з них можна виділити ще багато підпорядкованих теологій. Уже у XX ст. у дещо ширшому смислі до сфери теології стали відносити дискурс на будь-яку тему в її стосунку до Бога, Церкви чи навіть релігії взагалі; так виникли численні теології «з родовим відмінком»: теологія звільнення, теологія фемінізму, теологія після Освенциму і т.ін.

3. Тим не менш цілком доречно вести мову про одну теологію par excellence. Хоча, як правило, кожен теолог належить до якоїсь церкви або конфесії і вірить, що істинною є саме «його» теологія, себто одна з конфесійно визначених теологій, але ніщо на заперечує — а здоровий релігійно-філософський глузд спонукає — вважати, що існує (чи радше має існувати) деяка абсолютна, найістинніша, найдостеменніша теологія, яка є «регулятивною ідеєю» всіх теологій і до якої кожна з конфесійних і окремих теологій може лише необмежено наближатися. Необхідність поняття такої абсолютної теології очевидна з визнаного всіма християнськими конфесіями уявлення про неосяжність і невимовність сутності Бога, звідки випливає релятивність будь-яких мисленнєвих її відтворень. Той теолог, який ставить собі за мету рухатися у богопізнанні до самого Бога, схопити думкою саме його автентичні образи, сліди чи відбитки, а не захищати, наприклад, ту чи іншу догматичну систему, проповідувати ту чи іншу конфесію або робити щось ще більш далеке від справжнього богопізнання, тим самим визнає ідею такої теології par excellence. Звісно, і при визнанні такої абсолютної теології як ідеалу кожний конфесійний теолог знов-таки вважатиме «свою» теологію найближчою до цього ідеалу, але для визначення теології як науки і її викладання достатньо самого факту визнання деякої єдиної «гіпертеології».

4. Відповідно, викладання теології у світських ВНЗ повинно бути позаконфесійним (чи, якщо завгодно, надконфесійним) і носити світський характер; воно не може ставити собі за мету підготовку служителів культу, будь-яку індоктринацію, проповідь чи розповсюдження будь-якої релігійної віри. Релігійна віра і конфесійне визнання мають залишатися особистими справами викладачів і студентів, без жодного прямого зв’язку з викладанням і навчанням. Практично це означає, що теологічні предмети розподіляються на ті, зміст яких у своїй переважній частині є спільним для всіх трьох головних християнських конфесій (герменевтика і екзегетика Св. Письма, давні мови, історія Церкви, патристика, церковне мистецтво, біоетика тощо), і ті, що є специфічними для кожної конфесії (догматична теологія, літургика, екклезіологія, канонічне право тощо). Викладання перших здійснюється фахівцем з певної дисципліни незалежно від його конфесії, а останні доцільно викладати представникам кожної конфесії (і, відповідно, ці предмети потроюються, напр., православна догматика, католицька догматика, протестантська догматика, як це вже реалізовано в Острозькій академії), хоча ніщо не заперечує іноді представникам однієї конфесії викладати предмети іншої (так, один із найкращих у світі знавців православної літургики — єзуїт о. Роберт Тафт).

Теологія і віра

 

1. Що таке віра? Перш за все, ясно, що розуміння релігійної віри у тому ж сенсі, як звичайно розуміють віру в побутовому вживанні — як безпідставну думку чи гадку — є хибним. Релігійна віра (і особливо християнська) — це духовний, чи особистісний, досвід Бога. Цей досвід особистісний перш за все у тому сенсі, що сприйняття його даних цілком залежить від свободи кожної конкретної людини, якій його надано — чи безпосередньо від Бога, чи через посередництво інших людей (пророків, апостолів тощо) або навіть інших істот (ангелів). Але це все ж таки досвід, тобто сприйняття деякої об’єктивної реальності, яке у своїй основі не залежить від особливостей кожної людини. Значно поглиблену і збагачену віру звичайно імнують містичним досвідом. Здібності отримувати й осмислювати цей досвід є різними у різних людей так само, як різняться здібності будь-якого штибу (скажімо, музичний слух чи математичний талант): існують генії віри, і вони бувають засновниками релігій чи принаймні релігійних течій; є і талановиті, обдаровані вірою люди; і також існують релігійно необдаровані особи, цілком чи майже цілком позбавлені релігійного почуття.

Оскільки ми вже домовились, що теологія — це деяке «дослідження» Бога, осмислення його і вчення про нього, то ясно, що ми маємо тут два класичні витоки пізнання: досвід і розум. Ніяким очевидним чином вони не редукуються одне до одного, є взаємно незвідними початками пізнання. Отже теологія і віра, принаймні на цьому першому рівні аналізу, незалежні одна від одної і мають розглядатися як самостійні джерела релігійних знань. Тим більше така відокремленість теології справедлива для молитовного, духовного життя: великі молитовники, святі, надзвичайно духовні люди хоч і бувають богословами, але часто вони далекі від теології і можуть бути зовсім не грамотними. (Звісно, що тут ідеться про теологію в означеному вищі смислі, але у найвищому сенсі теології як безпосереднього споглядання Бога вони є справжніми богословами, за відомим висловом Євагрія Понтійського: «Якщо ти богослов, молитимешся істинно, і якщо істинно молитимешся, ти богослов», De оratione 61.)

2. Такий висновок, однак, ставить нас перед гострим запитанням: чи можливий тип людини, яка є невіруючим теологом? На це треба дати позитивну відповідь, хоча і з деякими застереженнями. Як і в навчанні будь-якій науці, в теології людина може отримати знання, що не спираються на її власний досвід. Звісно, якість таких знань поступається якості знань на підставі власного досвіду: що більше особистого досвіду, то ці останні знання якісніші за перші. Але якщо такі суто теоретичні знання правильно здобуті та добре засвоєні, їх треба визнати справжніми знаннями. Як і в будь-якій науці, така людина може оперувати отриманими знаннями і певною мірою розвивати їх, користуючись загальною логікою та своїм, хоч і не духовним, досвідом. Завдяки доброму розумінні на історії теології, на екзегетиці Святого Письма, на внутрішній логіці розвитку тих чи тих теологічних систем і т.ін., можна бути теологом-агностиком, навіть теологом-атеїстом. Що неможливо у такому разі, то це творчий розвиток теології, нові натхненні відкриття, створення глибоких і оригінальних теологічних творів. Але, як і в інших науках, творчі вимоги не є обов’язковою умовою навчання і праці; ніщо не заперечує нікому бути звичайним, не талановитим, пересічним фахівцем-теологом. Якщо випускник, приміром, літературного інституту, отримує диплом літератора, навіть письменника чи поета, це ще не означає, що він через те справжній письменник або поет.

Треба ще додати, що наведена візія віри, певна річ, неприйнятна для невіруючих і атеїстів. Ця проблема — інший бік проблеми самого існування Бога, про що трохи нижче. Але у будь-якому разі невіруючі й атеїсти мають погодитися, що у справі вивчення і викладання теології треба додержуватися хоча б такого розуміння, в якому віра є ніби досвідом певної реальності, себто вони повинні припускати, умовно чи гіпотетично покладати таку реальність. Інакше всяка діяльність у сфері теології дійсно стає безглуздою.

 

Теологія і наука

 

1. Чи є теологія наукою у сучасному розумінні? Хоча ми і погодились вважати теологію наукою у широкому смислі слова, та це все ж таки не знімає питання про те, чи є вона наукою у вузькому, сучасному сенсі. Адже не всі науки, що будь-коли вважалися такими, є науками з точки зору сучасної наукової спільноти, як, наприклад, астрологія. Може, й теологія є наукою виключно минулого і не відповідає сучасним вимогам науковості?

Остаточна відповідь на це питання цілком залежить від світогляду — як релігійного, так і науково-філософського. Для впровадження теології в українську систему освіти досить врахувати світовий досвід та потребу українців в осмисленні своїх релігійних вірувань. Обидва фактори безсумнівно вказують на доцільність введення теології в наші університети. Крім того, для вмотивованості сучасного вивчення теології (і не лише християнської) не останнє значення має факт, що величезна кількість таких тривалих в історії  й настільки різних культур, як юдейська, пізня греко-римська, візантійська, мусульманська, європейська середньовічна і новочасова, чи модерна — тобто практично всі культури Європи і середземноморського регіону на протязі двох тисячоліть (за виключенням, мабуть, тільки нашої постмодерної доби і «постмодерністської» культури), — вірили в існування «теїстичного» Бога, надихалися цією вірою і будували в її світлі своє життя, суспільство, державу, культуру, науку. Інакше кажучи, для викладання і вивчення теології цілком достатньо факту існування Бога як ідеї, що зумовила такий значущий історико-культурний і соціально-психологічний феномен, як християнство.

Проте слід зауважити наступне. Піддати сумніву якусь науку можна, якщо є підстави вважати або її об’єкт неіснуючим, або її методи ненауковими. Щодо останнього, методи теології суттєво не відрізняються від методів інших гуманітарних наук (див. нижче), а щодо першого, то обґрунтування буття головного «об’єкту» теології — «теїстичного» Бога — є окремим питанням, що порушується і досліджується у філософії, точніше, у релігійній філософії, а також у самій теології (а саме — у фундаментальній теології) чи, можливо, краще було б сказати, на межі філософії і теології. Ні природничі, ні інші гуманітарні (крім філософії і теології) науки не мають компетенції втручатися в це питання. Отже для вирішення проблеми Божого буття вже повинна існувати принаймні релігійна філософія або (це, мабуть, вірніше) саме теологія.

2. Чи має бути у теології свобода дослідження і чи не руйнує це засади віри? Безумовно, теологія, як будь-яке пізнання, будь-яка наука, може і має керуватись повною свободою своїх досліджень, що само собою імплікує непередбаченість їхніх результатів. Наскільки це руйнує чи ні засади віри, догмати тої чи іншої конфесії, залежить виключно від самої людини, тому що і віра в Бога взагалі, і віра в такі чи такі догмати, так само як співвідношення віри і знання, віри і науки — глибоко особиста справа, яку кожна людина може визначати і вирішувати тільки для себе. (Щоправда, у традиційному християнстві єпископи, пастори та вчителя вирішуть це за свою паству, але в такому випадку люди самі вільно підпорядковують себе церковному вчительству.)

3. На яких джерелах базується теологічне пізнання і якою методологією користується? Може постати питання, чи взагалі можлива така дивна справа, як наукове дослідження Бога, раціональне пізнання його і міркування про нього, та ще й передача цього знання іншим. Це питання стосовно джерел і методів теології. Воно вирішується, перш за все, зазначеною вище візією теології як синтези даних об’явлення і філософії, а також розумінням віри як духовного досвіду. До останнього треба додати ще містичний досвід, переважно аскетів і відлюдників, як особливе джерело, що слід відрізняти від власне віри, хоча воно має ту саму природу. Отже можна вказати три витоки теології: 1) віра в «теїстичного» Бога та її продовження і поглиблення — містичний досвід; 2) визнання Божого об’явлення, перш за все, у Св. Письмі разом і з традицією його тлумачення в патристиці і далі у Переданні (Традиції) і магістеріумі Церкви (для історичних церков — римсько-католицької і православної); 3) греко-римська філософія і/або взагалі філософський підхід, особливо філософська термінологічна база.

Що ж до теологічної методології, то вона переважно така сама, як і в інших гуманітарних науках. Теологія послуговується даними всіх інших наук і дисциплін, перш за все, гуманітарних: класичної і близькосхідної філології, філософії, історії, літературознавства, мистецтвознавства, археології тощо — і, відповідно, застосовує методи цих наук, — а також даними природознавства. Звісно, вона має свої особливі об’єкти дослідження — Св. Письмо, твори отців і вчителів Церкви (патристика) та інших християнських авторів, богослужіння, церковне мистецтво тощо. Але методи вивчення цих об’єктів хоч і мають деякі особливості у порівнянні з методами інших гуманітарних наук, суттєво не відрізняються від них. 

Теологія і релігієзнавство

 

Саме через визначення теології як науки про Бога і наведеного вище окреслення її джерел ми уникаємо спіткання з релігієзнавством, яке спрямоване на інший предмет (на релігії, а не на Бога) і має джерелом не віру і визнання об’явлення, а деякий розпливчастий «науковий світогляд». (Змішання теології з релігієзнавством неминуче для визначення, напр., теології у Росії: «Теология — это комплекс наук, которые изучают историю вероучений и институциональных форм религиозной жизни, религиозное культурное наследие ..., традиционное для религии право, археологические памятники истории религий, историю и современное состояние взаимоотношений между различными религиозными учениями и религиозными организациями», Державний стандарт із спеціальності 020500 «Теология», затверджений наказом Мін. освіти Рос. Федерації від 02.03.2000, № 686.) Втім, треба визнати, що хоч історично склалося так, що світове і особливо вітчизняне релігієзнавство є надто далеким від теології, теоретично воно могло би як завгодно близько підійти до неї. Але з історичних причин і практичних обставин немає ніякого сенсу і дійсно неможливо було б (через неспроможність наявного в нас релігієзнавства це зробити) замінити теологію релігієзнавством.

Теологія і філософія

 

Розрізнення між теологією і філософією релігії і також релігійною філософією зумовлене знов-таки наведеним вище визначенням теології та її джерел. Філософія і теологія мають різні предмети: філософія досліджує не Бога, а буття (хоча цей «предмет» на протязі історії філософії отримував різні назви і хоча є особлива метафізична проблема щодо співвідношення Бога і буття) і спирається не на віру і об’явлення, а на мислення, чи «інтелектуальну інтуїцію» або ще якось інакше визначене розумове споглядання. Проте і тут треба відмітити, що оскільки грецька філософія, як було вже не раз зазначено вище, є одним із витоків теології, то філософія взагалі, а особливо у вигляді філософії релігії і, тим більше, релігійної філософії може необмежено наближатися до теології аж до зникнення в певних випадках розрізнення між ними. Але це в жодному разі не спростовує досить чіткого у переважній більшості випадків вододілу між теологією і філософією.

Теги: