Religion.in.ua > Богослов'я > Теологія та інші шляхи пізнання: ієрархія чи конфліктний плюралізм?

Теологія та інші шляхи пізнання: ієрархія чи конфліктний плюралізм?


26 09 2011
Теологія та інші шляхи пізнання: ієрархія чи конфліктний плюралізм?Конкурентна боротьба альтернативних теологічних підходів триває до сьогодні. Це принципово суперечить самому сенсу теології як абсолютного знання. Основні репрезентанти теології в цілому продовжують керуватися своїми традиційними засадами: православ’я вирішує проблему віри та розуму діалектично, католицизм – формально-логічно з елементами суб’єктивізму, протестантизм – індивідуалістично-суб’єктивістськи з відчутними елементами формально-логічного раціоналізму.

Конкурентна боротьба альтернативних теологічних підходів триває до сьогодні. Це принципово суперечить самому сенсу теології як абсолютного знання. Основні репрезентанти теології в цілому продовжують керуватися своїми традиційними засадами: православ’я вирішує проблему віри та розуму діалектично, католицизм – формально-логічно з елементами суб’єктивізму, протестантизм – індивідуалістично-суб’єктивістськи з відчутними елементами формально-логічного раціоналізму.

Теологія та інші шляхи пізнання: ієрархія чи конфліктний плюралізм?

 

Пізнання є процесом сприйняття, засвоєння, збереження, трансляції та творчої трансформації знання. Ми розуміємо знання в його найбільш загальному значенні як адекватну щодо дійсності інформацію (істину) в усіх можливих для неї виявах – чуттєво-образному, понятійному, математичному, емоційному, духовно-сакральному тощо. Як таке пізнання передбачає функціонування цілісного людського духу у всіх його базових здібностях (відчутті, почутті, розумі, волі, увазі, пам'яті, інтуїції).

За своєю структурою пізнання з необхідністю передбачає наявність трьох базових елементів – свого суб’єкту, об’єкту та взаємодії між ними.

В залежності від спрямованості на той чи інший вияв знання виокремлюються різні види пізнання, серед яких за складністю та базовою початковістю для інших можна виділити елементарні та комплексні.

В елементарних видах пізнання використовується лише одна здібність людського духу, спрямована на один споріднений з нею вияв знання. Таким чином, до елементарних слід віднести чуттєво-образне, абстрактно-понятійне, емоційно-образне, інтуїтивне.

Інтуїтивне порівняно з іншими елементарними видами пізнання є найменш дослідженим в сучасній гносеології, що переважно пов’язано з таємничою прихованістю його механізмів, миттєвістю та непередбачуваністю актуалізації. Проте дослідники зазначають, що саме інтуїція, як процес внутрішнього очевидного бачення-сприйнятт об’єкту пізнання, лежить в основі всіх інших видів пізнання, не має самостійних виявів поза ними і тому є фундаментальною щодо них. Кожен вид елементарного пізнання фактично є своєрідним способом розгортання властивого йому типу інтуїції: чуттєво-образне – чуттєвої інтуїції, абстрактно-понятійне – інтелектуальної інтуїції, емоційно-образне – афективної інтуїції.

На основі елементарних видів пізнання та інтуїції (їх джерела та базової структури) формуються та актуалізуються комплексні види пізнання. Вони визначаються синтетичним поєднанням всіх елементарних видів пізнання при домінуванні одного з них. Таким чином, до комплексних видів пізнання відносяться наука, мистецтво, містика.

Наука є комплексним видом пізнання, в якому домінує раціональний (абстрактно-теоретичний) підхід до реальності. В залежності від сфери спрямування в науці виокремлюються філософія, гуманітарні, природничі, математичні, технічно-прикладні науки та теологія, які в свою чергу поділяються на галузеві дисципліни.

Філософія – це наука, метою якої є раціональне пізнання найбільш загальних фундаментальних проблем буття (Людина, Світ, Бог). Гуманітарні науки – це науки, метою яких є раціональне пізнання конкретних проблем буття особистості та соціуму. Природничі науки – це науки, метою яких є раціональне пізнання конкретних проблем фізичного світу. Математичні науки – це науки, метою яких є раціональне пізнання конкретних проблем математичних реальностей. Технічно-прикладні науки – це науки, метою яких є раціональне практичне застосування результатів природничих і математичних наук.

За характером своїх підходів і результатів наукове пізнання є принципово проблематичним, гіпотетичним, частковим, обмеженим і незавершеним, і як таке не в змозі задовольнити людську потребу в незмінному істинному знанні. Прихильники раціонально-наукового підходу в цілому визнають його вади, проте вважають, що кращої альтернативи не існує, тому що наукове знання в будь-якому випадку є більш адекватним порівняно з іншими видами знання.

Мистецтво є комплексним видом пізнання, в якому домінує афективний (емоційно-образний) підхід до реальності. В залежності від засобів і прийомів вираження дійсності в мистецтві виокремлюються його базові види – література, живопис, архітектура, скульптура, музика, танець, які в свою чергу поділяються на різноманітні галузеві підвиди або навпаки синтезуються в різноманітні комплексні види мистецтва.

Література – це творче художньо-образне відображення реальності словесно-мовними засобами. Живопис – це творче художньо-образне відображення реальності зображувальними засобами. Архітектура – це творче художньо-образне відображення реальності будівними засобами. Скульптура – це творче художньо-образне відображення реальності засобами пластики. Музика – це творче художньо-образне відображення реальності звуковими засобами. Танець – це творче художньо-образне відображення реальності засобами тілесного руху.

За характером своїх підходів і результатів мистецьке пізнання є принципово образним, тобто не чітко визначеним, багатозначним, асоціативним, а відтак суперечливим, обмеженим і незавершеним. Як таке воно не в стані задовольнити людську потребу в повному істинному знанні, що визнають і самі митці, підкреслюючи однак перевагу мистецтва над іншими видами пізнання особливо в аспекті безпосередньої долученості до реальності та її виявленості в результатах пізнання.

Містика є комплексним видом пізнання, в якому домінує інтуїтивно-досвідний підхід до реальності, яка розглядається як втілення принципово прихованого та утаємниченого абсолютно-сакрального Буття. За критерієм суб’єктності вирізняють індивідуальні та групові види містичного підходу, кожен з яких в свою чергу може поділятися на підвиди в залежності від світоглядної орієнтації суб’єктів. Для раціонального та афективного підходів в цілому властиве позитивне «одновимірне» сприймання реальності, пояснення та витлумачення її з неї самої. Для них властиве прагнення до конкретного позитивного (катафатичного) знання, тоді як для містики – до всеохопної негативної (апофатичної) істини. Містика є сферою радикального домінування апофатики.

В зв’язку з цим в рамках містики засоби та результати інших гносеологічних підходів піддаються нищівній критиці або й повному запереченню як вкрай обмежені та неадекватні. За характером своїх підходів і результатів містичне пізнання претендує на отримання абсолютної істини, яку проте не можливо адекватно та несуперечливо виразити наявними інтелектуальними та афективними засобами людського духу. В свою чергу представники альтернативних пізнавальних підходів піддають містику нищівній критиці через крайню суб’єктивність, неоднозначність, суперечливість, неверифікованість[1] її досвідних даних та радикальну апофатичність висновків.

Спробою подолати недоліки вищеописаних пізнавальних підходів і таки досягти адекватного знання є теологія, як принципово універсальний, синтетичний раціонально-афективно-містичний спосіб пізнання та практичного вирішення онтологічних і екзистенційних (смисложиттєвих) проблем особистості та соціуму.

Теологія керується абсолютним авторитетом певного релігійного Одкровення. В залежності від видів Одкровення розрізняють наступні основні види теології – природну та надприродну, які в свою чергу розподіляються на різноманітні підвиди (догматика, моральна теологія, каноніка, апологетика тощо).

В теології природна обмеженість людського суб’єкта в його раціональному, афективному та інтуїтивно-досвідному аспектах долається через їх гармонійно-органічне поєднання в тотальному спрямуванні до Абсолюту, який як самодостатня, універсальна та вседосконала Істина безпосередньо відкриває Себе людині, цілком задовольняючи її пізнавальні потреби та навіть перевершуючи їх. Саме божественне Одкровення є джерелом і непорушним гарантом віри в повну адекватність теологічного пізнання, його догматичний гносеологічний статус.

Психологічною основою теології, яка дозволяє синтезувати три настільки різні види пізнання як наука, мистецтво, містика в єдине ціле, є специфічна релігійна інтуїція, яка надихається та прагне керуватися виключно божественним Одкровенням. В теології ця релігійна інтуїція називається вірою. Переважно фідеїстичний характер теології означає необхідне обмеження та підпорядкування їй усіх інших видів інтуїції та способів пізнання, які на них ґрунтуються.

За головним об’єктом пізнання теологія інтегрально спрямована на пізнання Бога, який виступає першопричиною, сенсом і кінцевою метою для всього сущого. Тому пізнання Бога передбачає всеохопне пізнання всієї створеної Ним реальності.

Оскільки в теології має місце пізнання в процесі безпосереднього спілкування двох суб’єктів, недосконалої людини та досконалого Бога, то загальна суб’єкт-об’єктна структура пізнання трансформується в теології в суб’єкт-Суб’єктну структуру. Відтак, серед усіх пізнавальних засобів, які використовуються в теології, визначальна роль відводиться молитві як найбільш ефективному інструменту Богопізнання.

На переконання теологів богословське пізнання слід розглядати як найбільш досконале в загальній ієрархії комплексних видів пізнання, оскільки за характером своїх підходів і результатів воно є найбільш універсальним, адекватним і верифікованим видом пізнання реальності порівняно з усіма іншими.

Проте на думку як прихильників, так і противників теології її суттєвою вадою до сьогодні залишається відсутність єдності та наявність гострого протистояння серед її представників і напрямів щодо принципових підходів і кінцевих результатів. Якщо для інших видів пізнання конфліктний плюралізм є цілком нормальним та навіть природним через їх відносний і обмежений гносеологічний статус, то для теології, яка за визначенням претендує на осягнення абсолютного знання, таке становище суперечить самій її суті.

Суперечність між єдиним абсолютним ідеалом теології та її складним недосконалим історичним станом сьогодні намагаються вирішити двома основними шляхами – традиційно-ортодоксальним і модерністично-екуменічним. Речники першого вважають, що ідеальній єдності теології фактично відповідає лише один з наявних напрямів, всі ж інші проголошуються помилковими. Прихильники другого вважають, що ідеальній єдності теології не відповідає жоден з її напрямів; тому конче необхідно шляхом взаємодоповнюючого об’єднання всіх існуючих і відкидання всіх суперечливих моментів досягти фактичної узгодженої єдності. Перший шлях видається нам більш переконливим, оскільки забезпечує нехай обмежену (що цілком зрозуміло в складних умовах земного існування), проте справжню єдність ідеального сенсу та реального факту теології.

Проблема загострюється тиском агресивного щодо теології постмодерністичного світогляду, з властивими для нього суб’єктивізмом, релятивізмом, дискретністю, аієрархічністю, плюралістичністю та нігілістичним ірраціоналізмом. Заперечуючи постмодерністичне світорозуміння, теологія намагається захистити традиційно-класичну парадигму раціональності з її вірою в радикально-абсолютний статус істини, при одночасному визнанні певної обмеженості людського розуму.

В умовах домінування не- та антитеологічних підходів задля власного виживання теологія, з одного боку, змушена модернізуватися, що означає перегляд її традиційних поглядів, а з другого, повинна зберігати цілковиту вірність своїм традиційним засадам, без чого вона втратить свою автентичність. Ця дилема вирішується основними теологічними напрямами по різному, в залежності від традиційного для кожного з них способу вирішення проблеми співвідношення віри та розуму, яка є центральною для теології в контексті її полеміки з іншими гносеологічними підходами.

Конкурентна боротьба альтернативних теологічних підходів триває до сьогодні. Це принципово суперечить самому сенсу теології як абсолютного знання. Основні репрезентанти теології в цілому продовжують керуватися своїми традиційними засадами: православ’я вирішує проблему віри та розуму діалектично, католицизм – формально-логічно з елементами суб’єктивізму, протестантизм – індивідуалістично-суб’єктивістськи з відчутними елементами формально-логічного раціоналізму. Розглянуті концепції теологічного пізнання трьох визначальних напрямів християнства являють собою достатньо цілісні й автономні теоретичні конструкти, які в зв’язку з їх принциповим характером практично неможливо об’єднати в єдину несуперечливу систему. Наявні спроби подолати конфронтаційну розколотість між ними поки що не дають переконливих результатів, що пояснюється не лише історичними, політичними, економічними чинниками, але в першу чергу базовими теоретичними і методологічними, світоглядними і екзистенційними розбіжностями.



[1] Неверифікованість – неможливість верифікації. Верифікація (від пізньолат. verificatia ‑ підтвердження; лат. verus ‑ істинний, facio ‑ роблю) ‑ логіко-методологічна процедура встановлення істинності будь-якого наукового твердження на підставі відповідності емпіричним даним (пряма або безпосередня верифікація) або теоретичним положенням, що відповідають емпіричним даним (непряма верифікація).






Повернутися назад