Неокульти в Україні: спроба аналізу

В Україні неохристиянський рух представлено переважно діяль­­ністю харизматичних церков.

Для їх віровчення є характерним акцен­тування харизми — особистої благодаті, котрою Бог наді­ляє обра­них. Харизма полягає в дарах одкровення (мудрість, знання), да­рах сили (чудотворення, зцілення) та дарах мови (пророцтва, іно­­мовлення та його тлумачення). Носієм хариз­ми є проповідник, оскільки він демонструє (або дек­ларує) воло­діння дарами аж до здатності зцілення включно.

Валентин Петрик

Особливістю сучасної релі­гійної ситуації в Україні є те, що формування її релігійної карти відбувається не лише за рахунок традиційних конфесій, але й новітніх та нехарактерних для нашої країни релігійних і містичних рухів. Сьогодні на території України, крім традиційних (православ’я, католицизм, греко-католицизм, протестантські течії, іудаїзм, іслам) релігій, активно поширюються нові релігійні напрями. Деякі з них історично не успад­ковані нашим народом від попередніх поколінь, не прита­манні його релігійній духовності, культурно, мен­тально не укорі­нені, проте популярні завдяки місіонерській діяльності проповідників з їхньої історичної батьківщини.

Ставши фактом і фактором сучасного релігійного життя, нові релігійні та містичні об’єднання активно змінюють усталену релі­гійну карту світу, геополітичний баланс між певними релігіями. Вони, як правило, не знають географічних, державних, національ­них та культурних кордонів. Їх появу зумовлено змінами світо­гляд­них парадигм, кризою тради­ційних релігій, взаємо­впливами різних культурних світів. Водночас новітні релігії стають результатом релігійної ініціативи деяких осіб, які на базі певної віро­сповідної традиції або сполученні кількох творять нове віро­вчення, культ, організацію.

Часто новітні релігійні течії та містичні групи у періодиці, релігійних, науково-популярних та наукових виданнях іменують по-різному: секти, новітні релігійно-містичні течії, квазірелігії, псевдорелігії, рухи «Нового віку» (New Age) тощо.

Перші неохристиянські релігійні течії почали з’являтись у 50‑х роках ХХ століття, їх утворення триває і сьогодні, але більшість з них було ство­рено у 60—70-х роках. Їх виникнення зумовлено потребою адаптації христи­янсь­кого вчення до так званих «західних цінностей», побудованих на приматі раціональних засад світорозуміння, зокрема релігійних. Біль­шос­ті з них притаманні екзальтований характер неохристиянської проповіді, широке ви­ко­ристання музики та колективного дійства — співу, танцю, елементів театралізованої дії із залученням усіх присутніх тощо. У комплексі ці прийоми справляюь потужний психологічний вплив, що зумовлює досить швидке формування у членів нео­христи­янських громад емоційної, а відтак психологічної залежності від громади та проповідника.

Неохристиянські релігійні рухи виникають переважно як відгалуження протестантських церков або як самостійні осередки, зоргані­зовані лідером, котрий, як правило, оголошує себе покли­каним Богом до створення нового руху відродження первісного християнства. Віровчення християнських культів ґрунтується на Біблії як основному джерелі та на особі Ісуса Христа як центральній фігурі релігійної доктрини. При цьому характерним для зазначених напрямів є визнання проповідником права вільного трактування біблійних текстів і внесення цих трактувань до віросповідних джерел, що нерідко стає чинником авторитарності лідера. Авторитарності лідера сприяє також те, що, «посилаючись на традицію первісного християнства, переважна більшість нео­християнських утворень визнають за проповідником здатність до зці­лен­ня хворих, вигнання бісів тощо, а це робить особу лідера практично рівнозначною Ісусу Христу».

Структурно-організаційна побудова неохристиянських громад формується завдяки визнанню високого статусу лідера, що створює передумови його авторитарного впливу на віруючих. Створю­ється багатоступенева система, через яку адепти, які стоять на вищих ступенях, дістають право контролювати поведінку неофітів у межах «домашніх груп».

Християнським неокультам, як і більшості новітніх релігій­них рухів, притаманна релігійна практика, котра характеризуєть­ся емоційним навантаженням, переважанням колективних дій над індивідуальними, посиланням пророцтва на масову аудиторію з чітко диференційованими формами роботи з різними категоріями віруючих, обов’язковою сплатою десятини та добровільними внесками.

В Україні неохристиянський рух представлено переважно діяль­­ністю харизматичних церков. Для їх віровчення є характерним акцен­тування харизми — особистої благодаті, котрою Бог наді­ляє обра­них. Харизма полягає в дарах одкровення (мудрість, знання), да­рах сили (чудотворення, зцілення) та дарах мови (пророцтва, іно­­мовлення та його тлумачення). Послідовники цього руху вважають, що носієм хариз­ми є проповідник, оскільки він демонструє (або дек­ларує) воло­діння дарами аж до здатності зцілення включно.

Послідовник харизматичного руху – «харизмат» — людина, наділена особливим даром, такими якостями, що сприймаються і самим харизматом, і іншими людьми як Божий дар. Він володіє особливим релігійним досвідом, в основі якого лежить особиста зустріч з Богом, із святинею. Він постійно відчуває контакт із «божественним» світлом, володіє особливими знаннями, особливими формулами, які дають йому можливість здійснити те, що іншим не під силу.

Значне місце в практиці харизматів також займає «глосолалія» – термін для позначення розмови віруючого з Богом «іншими», тобто, незнайомими, таємничими, ангельськими мовами під впли­вом на нього Духа Святого. Засобом досягнення «говоріння  мовами» є особливий тип колективної молитви, що вводить віруючого у стан крайньої екзальтації або трансу, коли мова його стає автоматичною, він починає вигукувати слова, яких немає в жодній мові, яких сам він не розуміє. Розуміє тільки той, до кого їх звернено – Дух Святий, а також той, кому дано дар тлу­мачення. «Говоріння мовами» вважається кульмінаційним момен­том хрещення Духом Святим, свідченням його живої присут­ності в молитовному зібранні, актом безпосередньої зустрічі з Богом, виявом Божої благодаті. «Говоріння мовами» як свідчення хрещення Святим Духом відбувається тільки один раз, але як духовний дар «говоріння мовами» може практикуватися постійно в релігійному житті.

Неохристиянству властива також чітка місіонерська спрямова­ність на різні групи населення (ці групи можуть формуватися за­леж­но від віку, статі, соціального походження, терміну пере­буван­ня в громаді, «духовного самовдосконалення» тощо), а також і на проблемні: підлітки, літні люди, хворі, алкогольно- та наркозалежні.

Християнські неокульти нерідко об’єднуються у протистоянні традиційним церквам. Вони виявляють максимальну гнучкість щодо проявів негативної реакції на їх діяльність з боку державних органів та громадськості: організація масових пропаган­дистських правозахисних акцій, вчинення судових позовів, створення так званих структур прикриття (осередків просвітницького та благодійного характеру), а також відгалужень, котрі мають відмінну від головної організації назву.

Віровчення культів східного типу (орієнталістських від лат. orientalis — східний) становить синтез релігійних та містичних вчень, а саме: буддизму, індуїзму, даосизму, конфуціанства, сінто, йоги і фольклорних вірувань. В цьому віровченні можуть бути окремі елементи християнства, проте вони не мають значного впливу, притаманного синкретичним релігійним напрямам. До новітніх релігійних рухів східного походження відносять насамперед необуддизм і неоіндуїзм. Зміст та витоки віровчень неорелігій східного походження різняться між собою, але їх об’єд­нують спільні риси структурно-організаційної побудови та релі­гійної практики.

Структурно-організаційна побудова новітніх релігій східного поход­ження є досить жорсткою та авторитарною, що іноді набирає форми тотального культу харизматичного засновника або лідера (вчителя, гуру). Релігійна практика неокультів східного типу відзначається суворою регламентацією: систематичні тривалі молитви, колективні медитації, обмеження в сні, харчуванні та поведінці, а в деяких випадках — заняття фізичними вправами. Їх діяльність характеризується використанням позарелігійних форм поширення та активною місіонерською спрямованістю, орієнтованою передусім на молодь, до того ж з високим ступенем освіти.

В основу віровчень значної частини культів східного типу покладено доктрини реінкарнації та карми, вищою метою вважається пізнання себе і безособової або верховної особи Бога. Реінкарнацією в багатьох релігійних та містичних вченнях вважається перевтілення душ після смерті з одного тіла в інше. Карма — ідеальна субстанція, що безпосередньо впливає на долю людини і формується завдяки рівню духовної досконалості та вчинкам людини, здійсненим у попередніх і цьому життях. Нерідко Бог розглядається як надособова сутність, першо­джерело, завдяки якому відбувається творіння — проявлений матеріальний Всесвіт. Отже, Творець проявляється в усьому сущому (пантеїзм) і є основою всього (монізм). Бог («Істинне Я») не пізнається побутовим розумом, але може бути пізнаним людиною за допомогою медитації та духовного вдосконалення. Деякі послідовники культів східного типу вважають, що призначенням приходу автар (втілень Бога в людське тіло) – Крішни, Будди, Христа, Магомета тощо є повернення людини до Бога. Це ж повернення і є метою всіх релігій.

Віровчення синкретичних культів поєднує в собі положення різних релігійних та містичних рухів (переважно християнства і східних релігій). Культова та позакультова практика новітніх синкретичних об’єднань характеризується рисами, притаманними неохристиянським релігійним рухам та неокультам східного типу, а також може містити в собі елементи наукологічних і езотеричних систем.

Віровчення наукологічних (сайєнтологічних) неокультів поєднує в собі елементи різних наук, філософських течій, релігійних та окультних напрямків. Зазначені об’єднання можуть мати вигляд як релігійних рухів, так і шкіл з духовного вдосконалення. Розраховані насамперед на людей з високим рівнем освіти. Нама­гаються максимально використати для обґрунтування свого віро­вчення та залучення в свої ряди адептів останні досягнення науково-технічного прогресу і філософської думки.

Віровчення езотеричних груп спирається на «езотеричні» і часто містить у собі «окультні» знання. Езотеричний (від грецького esoterikos – таємний, внутрішній) — той, що належить лише посвяченим у таємниці. Окультизм — містичне вчення про безособові надприродні сили, котрі можуть персоніфікуватися під впливом ритуальних дій і можуть бути підпорядковані досконалій людині. Містика в широкому розумінні — вчення про таєм­ниче і надчуттєве; у вузькому — віра в безпосереднє надчуттєве спілкування людей із силами природи.

Серед сучасних неокультів, що з’являються в Україні, найбільш прив’язаним до національного ґрунту є вітчизняне язичництво. Віровчення неоязичницких груп містить положення давніх язичницьких релігій, езотеричних вчень та результати духовних пошуків окремих осіб. Язичники поділяються на політеїстичних (поклоняються різним богам) та монотеїстичних (поклоняються тільки єдиному богу).