Religion.in.ua > Богослов'я, Історія > Екуменічне пробудження УГКЦ? (Закінчення)

Екуменічне пробудження УГКЦ? (Закінчення)


16 12 2021
Закінчення. Початок див. тут

4. Ознаки богословського бродіння в УГКЦ на римській конференції

Намагання керівництва УГКЦ, продемонструвати відданість цієї Церкви екуменізмові є спрямованими передусім назовні. Натомість всередині Церкви воно переслідує діаметрально протилежний курс — на внутрішню консолідацію цієї церковної структури шляхом неоуніатистської реакції і реваншизму. Чудовою демонстрацією цього факту стала міжнародна наукова конференція “Кодифікуючи традицію: Замойський собор Київської митрополії“, що відбулася 9-10 листопада в Римі (як символічно).46 Тоді як глава УГКЦ    С. Шевчук говорить про нібито “сміливі реформи”47 цього церковного зібрання, владика Т. Мартинюк фактично дезавуював це твердження в своєму виступі, щиро визнавши те, що    цей собор унійної Церкви “відійшов від принципів східної канонічної традиції, закладеної в першому тисячолітті”. Д-р Т. Шманько показав, як “східна” унійна Церква 1738 року виправляла власні богослужбові книги, вставляючи туди чужі Православ’ю латинські псевдодогмати про філіокве і чистилище, а також як вилучали звідти незручні для католиків негативні вислови про римського папу Гонорія, що був анафематизований Шостим Вселенським Собором за єресь монотелетизму, а також викреслювали православних святих із успадкованого православного календаря, “що дразнив римо-католиків” та усували передання Східної Церкви про брата Господнього Якова як про сина Йосифа Обручника. На його думку, ці виправлення були “зроблені з позиції власної конфесійної меншовартості й відчуття вищості латинського обряду”. Вже з цих висловів видно, що УГКЦ живе в орвелівській реальності, де Блаженніший відчайдушно намагається видавати бажане за дійсне, рятуючи ідеологію уніатства, що тріщить по швах під ударами наукового богослов’я.

Яскравим прикладом краху шизофренії “православної Церкви в сопричасті Римом” є відношення УГКЦ до почитання св. Григорія Палами — головного богослова ісихазму. З одного боку, в УГКЦ стверджують, що її єдиний святий — Йосафат, і сам був ісихастом48, а з іншого — на цій же конференції один доповідач згадав про те, що Замойський собор заборонив літургійно почитати св. Григорія Паламу, визнавши, що “ця заборона матиме після собору своєрідне відлуння в трактатах василіянських богословів, які з’являться у 18-му столітті ... в яких вони будуть вести полеміку з вченням про нестворені енергії Григорія Палами і будуть наголошувати, що це є єретичне вчення...”    Іншими словами цього ж доповідача, замойці “намагалися привести в гармонію lex orandi своєї Церкви з lex credendi”. Саме так, а не навпаки. Православний lex orandi не відповідав католицькому lex credendi. “Відповідно що вчення Григорія Палами, воно давним-давно вже не було частиною lex credendi представників унійної митрополії.” Залишається лише пригадати, що це вчення є інтегральною частиною православної догматики, що підтвердив і Всеправославний Собор 2016 року.49 Отож, латинізація була далеко не тільки літургійним явищем. Вона була переміною самого sensus fidei Київської Церкви внаслідок антиканонічного еклезіологічного перевороту в Бересті, що й було визнано на конференції в Римі: “підчас акту унії в Бересті 1596 року можна сказати що і була закладена програма латинізації нашої Церкви і от апогеєм цієї програми і став Замойський собор.” Нова, унійна Церква, потребувала нової віри і вона набула її через запозичені догмати із Заходу шляхом розриву із богослов’ям Сходу. Після втрати животворного зв’язку з Вселенською Константинопольською Церквою-Матір’ю постав церковний гібрид, в якому пізніше були заборонені власні віровчення та опосередковано засуджувалися навіть власні святі. Так трохи більше як через століття після розколу була втрачена й православна віра.

Унія була неканонічним актом тому, що вона порушила чинне канонічне передання Східної Церкви. Щоб зрозуміти те, досить прочитати 15-те правило Двократного собору (Primasecunda), котрий відбувся 861 року в Константинополі під головуванням св. Фотія Великого за схвальної участі легатів папи Миколи І і займався проблематикою розколів у Церкві на різних рівнях:

„Що визначено про пресвітерів і єпископів, і митрополитів, те саме, ще більшою мірою, личить патріархам. Тому, якщо якийсь пресвітер, чи єпископ, чи митрополит, насмілиться відступити від спілкування зі своїм патріархом, і не буде підносити його ім’я, за визначеним і встановленим чином, у божественному тайнодійстві, але раніше соборного проголошення і повного його осудження, вчинить розкол, такому Собор визначив бути повністю чужим усякого священства, якщо тільки викритий буде в цім беззаконні.50

Єдиним випадком, коли митрополити і єпископи мали повне право припиняти сопричастя з своїм патріархом, було впадіння останнього у єресь, причому не як приватну думку, а тільки тоді, коли патріарх проповідував би єресь відкрито, що й підкреслює це ж саме правило:

Однак це визначено і затверджено про тих, котрі, під приводом якихось звинувачень, відступають від своїх предстоятелів, і чинять розколи, і роздирають єдність Церкви. Бо ті, що відділяються від спілкування з предстоятелем, заради якоїсь єресі, осудженої святими соборами чи отцями, коли, тобто, він проповідує єресь привселюдно, і вчить цього в церкві відкрито, такі, якщо і відгородять себе від спілкування із названим єпископом, раніше соборного розгляду, не тільки не підлягають визначеній правилами єпітимії, але й достойні чести, належної православним. Бо вони осудили не єпископів, а лжеєпископів і лжевчителів, і не розколом розірвали єдність Церкви, але намагалися охоронити Церкву від розколів та розділень.”

Оскільки ні тоді, ані пізніше таке звинувачення проти Вселенського Патріарха з боку руських уніатів не піднімалося, то згідно з чинним також у часи унії канонічним правом Православної Церкви через самочинне припинення сопричастя з Константинопольською Церквою-Матір’ю митрополит Михайло Рагоза із єпископами, що підтримали його розкольницьку діяльність, автоматично були втратили свій єпископський сан.

Тому й не може бути мови про те, що ієрархія УГКЦ є прямою (а тим більше єдиною) наслідницею Церкви Володимирового Хрещення — такою є тільки православна ієрархія в Україні. Натомість ієрархія УГКЦ хоча і можливо й має апостольське наслідництво, проте є незаконною, оскільки походить від схизматиків, що влаштували помісний Берестейський розкол.

Микола Крокош

______________________

1http://news.ugcc.ua/articles/hreshchennya_rozd%D1%96lyaie_chi_iednaie_75835.html?fbclid=IwAR0jY_jRZOiAWOyZ8BBmrRzn2Eg5_up__-FF3c9Isw1c1sCX9tPwwirPjrk

2Пор. https://www.religion.in.ua/main/21821-zvichajnij-plagiat-vid-talanovitogo-bogoslova.html

3Пор. 10.

4СЕК 11.

5ОЕК 9.

6Пор. 11: “що був, на жаль, притаманний не лише східним католикам”.

7ОЕК 12.

8ОЕК 50а.

9Т. с., 50б.

10OEK 50ґ.

11CEK 59а.

12СЕК і ОЕК 5.

13ОЕК 34.

14 Т. с., 7.

15Пор. пункт 3 окружного послання цього собору: “Соборове дійство продовжується безперервно в історії пізнішими соборами вселенського авторитету, наприклад такими, як Святі й Великі Собори, що збиралися: в Константинополі у 1484 році, щоб відкинути уніоністський Флорентійський Собор 1439-1440 рр. ...” (переклад автора) з: https://www.holycouncil.org/-/encyclical-holy-council

16СЕК і ОЕК 9

17ОЕК 9.

18СЕК і ОЕК 9.

19Пор. CEK 42, OEK 44.

20СЕК 29, ОЕК 30.

21ОЕК 34.

22CEK 53.

23OEK 56.

24OEK 39.

25CEK 52, OEK 55.

26CEK 57, OEK 61.

2752.

2855.

29CEK 29, пор. 52; відповідно OEK 30, пор. також 56.

30OEK 55.

31Пор. 50a.

32CEK 22, OEK 23.

33Larentzakis, Grigorios, Kein Schisma, trotzdem getrennt — https://www.die-tagespost.de/kirche-aktuell/weltkirche/kein-schisma-trotzdem-getrennt-art-219179

34 CEK 57, OEK 61.

35СЕК 32-33, ОЕК 33-34.

36Пор. тотожні пункти CEK 65 і OEK 67: “шлях до відродження цієї віри лежить, зокрема, через відродження єдиної Київської Церкви в єдиному патріархаті в сопричасті з Єпископом Рима та з іншими помісними Церквами.”

37СЕК 36, ОЕК 37.

38СЕК 33, ОЕК 34.

39OEK 55, CEK 52.

40Пор. CEK 31, OEK 32: “Вселенську Церкву не можна сприймати як суму чи федерацію Помісних Церков; вона не є результатом їхнього сопричастя, бо онтологічно та хронологічно первинна щодо будь-якої окремо взятої помісної Церкви”.

41Пор. CEK 38, OEK 39: “конфесійні гілки Київської Церкви”.

42Пор. 46: “Особливості української церковної ситуації слід трактувати не як порушення єдино можливого міжцерковного порядку, а як процеси, детерміновані природним розвитком українських Церков.”

43OEK 48.

44OEK 58.

45OEK 9.

46Переглянути всі виступи можна тут: https://osbm.in.ua/news/ugcc/u-rymi-vidbulasya-mizhnarodna-naukova-konferentsiya-pro-zamoiskyi-sobor-1720-roku/?fbclid=IwAR3_AshEQECQ3eFgYOoxqxC9I6hwefCiaaEyNed8Ia82CE9DkDuv6T7dS0g

47http://news.ugcc.ua/articles/propov%D1%96d_blazhenn%D1%96shogo_svyatoslava_p%D1%96d_chas_arhiiereyskoi_bozhestvennoi_l%D1%96turg%D1%96i_na_grob%D1%96_svyashchennomuchenika_yosafata_kuntsevicha_94883.html

48Пор. Бердник, Едуард, Закуліси історії: за що боровся Йосафат Кунцевич і чим це все обернулося: “По-третє, Йосафатпредставник богословської течії, яка того часу власне не була під безпосереднім впливом протестантизму або католицизмуісихазму. В монастирі він читав і переписував візантійських ісихастів та містика Ніла Сорського, тому не дивно, що ставши архиєпископом, Йосафат в правилах для священиків наказав вчити людей після недільної Літургії Ісусової молитви.”https://risu.ua/zakulisi-istoriyi-za-shcho-borovsya-josafat-kuncevich-i-chim-ce-vse-obernulosya_n120134

49А саме згадавши в п. 3 про “Великі Собори, що збиралися в часи св. Григорія Палами (1341, 1351, 1368), якими була підтверджена та сама істина віри, зокрема щодо ісходження Святого Духа та щодо участі людини в нестворених божественних енергіях” (переклад автора з англійської) - https://www.holycouncil.org/-/encyclical-holy-council

50 https://parafia.org.ua/biblioteka/svyatoottsivski-tvory/knyha-pravyl-svyatyh-apostoliv-vselenskyh-i-pomisnyh-soboriv-i-svyatyh-ottsiv/#toc----1

Фото radiosvoboda.org







Повернутися назад