Religion.in.ua > Богослов'я, Аналітика > Вибори в Україні та соціальне вчення Церков: випадок УГКЦ

Вибори в Україні та соціальне вчення Церков: випадок УГКЦ


15 11 2010
Вибори в Україні та соціальне вчення Церков: випадок УГКЦПеремога на Західній Україні голосами вірних християнських Церков партії радикального націоналістичного спрямування «Свобода» ставить важливе питання: «Як можливе голосування християн за радикальні партії, чиє вчення суперечить соціальній доктрині Церков?»

Після виборів 31 жовтня 2010 року до органів місцевого самоврядування пройшло достатньо часу, щоб усвідомити їх результати. І спробувати дати відповіді на дражливі питання, які постають у зв’язку із цим, і особливо у зв’язку із результатами виборів. І головним питанням тут не є «як можлива поведінка священиків, яка суперечить офіційній позиції Церкви?». До такої поведінки вже всі звикають, і розходження між словом і ділом набуває катастрофічних масштабів. Новина, до якої ще не звикли, – інша. Це перемога на Західній Україні голосами вірних християнських Церков партії радикального націоналістичного спрямування «Свобода». Ця перемога ставить більш важлива питання: «Як можливе голосування християн за радикальні партії, чиє вчення суперечить соціальній доктрині Церков?»

Вибори в Україні та соціальне вчення Церков: випадок УГКЦ

Соціальне вчення католицизму є обов’язковим не лише для вірних Римо-Католицької Церкви, але і для вірних Української Греко-Католицької Церкви. У розвиток соціальної доктрини католицизму УГКЦ видала цілий ряд документів, які повністю узгоджуються із загальним соціальним вченням Риму.

Соціальне вчення католицизму ґрунтується на тезі, що людське суспільство можливе завдяки існуванню природного закону. Цей природний закон має втілюватися в законах писаних, має бути регулятором життя суспільства. Природний закон має два аспекти.

Для людини, по-перше, природно жити в правовому суспільстві. Право взагалі засновується на тій максимі природного закону, яка широко відома як золоте правило мудрості: «чини з іншим так, як ти хочеш, щоб вчиняли з тобою». З цієї максими випливає вимога правової справедливості як адекватного покарання за злочини. Вимога рівності всіх перед законом. Вимога невідворотності правового примусу. Забезпечення справедливості має також додатковий, четвертий аспект: захист прав людини. Кожен бажає не лише справедливості, але і захисту власних прав від свавілля інших. Кожна меншість бажає захисту своїх прав від свавілля більшості.

Блаженний Августин вважав, що такого розуміння природного закону достатньо. Держава має забезпечити захист від зла, а вже завдання окремих громадян та їх недержавних об’єднань творити добро. Цю думку вдало висловив Володимир Соловйов в своєму знаменитому афоризмі: «Завдання держави і права не в тому, щоб перетворити суспільство на рай, а в тому, щоб не дати людству перетворити землю на пекло». Тома Аквінат вважає, що держава може сприяти утвердженню добра. На його думку це випливає із тієї ж максими природного закону «чини з іншим так, як ти хочеш, щоб вчиняли з тобою». Людина не лише прагне до мінімізації зла, але і до утвердження добра. Звідси з’являється можливість говорити про другий аспект природного закону.

Згідно із соціальним вченням католицизму, природний закон спонукає людину до солідарності. Тома Аквінат і Аристотель вважали, що солідарність – це суспільна «дружба», початок любові. Суспільство не може жити лише механічним виконання законів, які захищають правову справедливість. Суспільство має виявляти солідарність, а тому повинно прагнути до утвердження ще й соціальної справедливості.

Таким чином, згідно із католицьким вчення, християни повинні утверджувати у власних державах по-перше правову справедливість, по-друге – соціальну справедливість. Забезпечити правову справедливість може лише правова держава, забезпечення соціальної справедливості – справа держави соціальної. Необхідним елементом справедливості правової є захист природних прав людини (які мають бути скрізь однакові), а нервом соціальної держави є захист соціальних прав людини (які в різних соціальних державах різні, в залежності від рівня життя та традицій суспільства).

Для УГКЦ становище ускладнюється тим, що правова і соціальна держава є вимогою не лише сучасного соціального вчення, але і вченням митрополита Андрея Шептицького.

Радикальна націоналістична партія «Свобода» вважає ідеали правового та соціального порядку такими, що породжені ліберальною і демократичною думкою. Ці ідеали не забезпечили розвитку Україні, їхні проповідники «демократи» стали політичними банкрутами. Націоналізм, а тим більше націонал-соціалізм, як ідеологія засуджується соціальним вченням католицької церкви. Після Другого Ватиканського Собору католицька церква завжди  виступала проти тиранії, боролась за права людини, за правову і соціальну державу. Націонал-соціалізм засуджувався Католицькою Церквою як колективістське викривлення солідаризму, так само як і комунізм. Фашизм і комунізм – це дві ідеології, які замість солідарності особистостей висувають ідеал колективного суспільного організму. Якщо соціальна думка секулярного лібералізму робить власним богом кожну індивідуальну людину, то фашизм і комунізм на місце Бога ставлять колектив – національний або соціальний.

Чому ж не відбувається відмежування католиків та греко-католиків від «Свободи»? На це є кілька причин. Людське суспільство може знаходитися в стані корупційного хаосу, в стані тоталітарного порядку, в стані правового порядку, в стані порядку соціального. Якщо люди живуть за умов корупційного хаосу і клановості, «війни всіх проти всіх», постійного змагання, в кого крутіша «криша», то виникає природне прагнення встановити хоч якийсь порядок. Саме на хвилі таких прагнень в післяельцинівській Росії був «на ура» прийнятий путінський «м’який тоталітаризм». Політикам здається, що українці стомилися чекати переходу від хаосу до правового порядку, а тому будуть раді будь-якому порядку, нехай і тоталітарному. Саме ці настрої намагається вловити у власні паруси корабель Партії регіонів. Янукович впевнений, що і світ буде вітати нескінченно настання «стабільності» замість хаосу. Тягнибок так само впевнений, що лише його «Свобода» може навести в країні порядок, і цей порядок буде сприйнятий громадянами після всього нескінченного хаосу та корупційного рекету з боку всіх старих політичних сил – і «демократичного» і «регіонального» зразків.

Установка «Свободи» власним депутатам «не продаватися» як не дивно (поки що?) працює. Народ чітко вловлює такі тенденції на фоні корупційності ПР та БЮТ, корупційної продажності інших політичних сил. «Свобода» стає вибором вірних УГКЦ тому, що всякий інший вибір жодного разу не призвів до утвердження правового порядку. І тому шлях до останнього народ побачив через перехідний тоталітарний період. Тим більше, що розчарування демократичними ідеалами досягло навіть свідомості політичних вождів «демократів». Лідер БЮТ заявляла на черговому ток-шоу: «А хто Вам сказав, що народ не хоче диктатури?». Політичні проекти можуть бути хоч якось успішними, якщо вони асоціюються із силою. Час «демократичних» пройшов – так само як час «народних». Перехід політикуму до дискурсу «сили» - це визнання власної поразки, власного невміння забезпечити демократію та провів порядок.

Потреба українців в політиці «сили» є ознакою небажання більше чекати в умовах хаосу на українського Вашингтона, здатного утвердити порядок правовий, а потім і соціальний. Верхи не можуть утвердити правову державу і усвідомлюють власну неспроможність. Низи не хочуть чекати на правову державу, не хочуть жити в стані хаосу. В Україні зараз можлива або революція зверху – утвердження порядку від Януковича. Але хіба вони зможуть ліквідувати власні корупційні звички? Або можлива революція знизу. Особливо ця революція стане можливою тоді, коли повністю збанкрутує політика Партії регіонів. Ця революція знизу може виявитися не буржуазно-демократичною, як Майдан 2004 року, а націонал-соціалістичною.

Демократи, які можуть мати успіх на Західній Україні, мусять більш активно переймати гасло наведення порядку. При цьому необхідно прийняти програму-мінімум – утвердження порядку, і програму-максимум – побудова правової держави. Щоб наведення порядку не перетворилося із боротьби із корупцією в диктатуру українського Піночета.

Церкви мають свідомо робити власний вибір. Необхідно визначитися чи вимагати безпосередньо побудови правового порядку, чи можна допускати перехід до правового порядку через наведення порядку простого, через те, що можна назвати диктатурою чи «керованою демократією».

Звернувшись до традиції, католики можуть знайти різні підказки. Августин вважає, що будь-який порядок кращий, ніж хаос. Тома Аквінат вважає, що суспільний хаос і тиранія однакого є станами неприродними. Але Тома все-таки відмічає, що тиранія ближча до правової і соціальної держави. Адже держава має власною ціллю спільне благо. А тиран має власною ціллю власне благо. В стані хаосу суспільство немає жодної цілі, кожен бореться за власні вигоди. Суспільство, яке звикло діяти спільно згідно із забаганками тирана, швидше може перейти до розбудови правового порядку, прийнявши спільну ціль. Але сучасне католицьке вчення не дає підстав до вибору на користь диктатури перед суспільним хаосом.

Українським католикам необхідно свідомо визначитися у власному ставленні до «Свободи», її дій та ідеології. Це завдання не можна виконати за допомогою механічного повторення власних наративів про ідеального українського політика: який є українським демократом і патріотом, бореться проти корупції та бідності, бачить своє покликання в захисті прав людини, правового порядку та демократії. Як діяти в умовах коли ще немає чого захищати – невідомо. Як діяти вірним, якщо ті, хто говорять про демократію, є зразками корупційності? Як діяти із тими, чий патріотизм переростає у фашизм, чия боротьба проти корупції стає способом утвердження диктатури? Як діяти із критиками демократичних та правових ідеалів? Всі ці питання повинні мати відповіді, і ці відповіді мають бути почуті вірними від керівників Церкви.

Греко-католицькі священики брали участь в виборах самостійно, порушуючи пряму заборону проводу УГКЦ. І справа не лише в самовільній поведінці духовенства. Заборона священикам вибиратися до парламенту та місцевих органів влади може розглядатися як така, що не відповідає  традиції. За часів Австро-Угорщини керівництво УГКЦ засідало в парламенті, церква активно брала участь у виборах. Сьогодні УГКЦ може повернутися до тієї практики. Оскільки сучасний священик легко може помилятися (із різних причин), можна ввести принцип індивідуального відбору кандидатів в УГКЦ. Церква як ціле може відібрати серед власних священиків тих грамотних та розсудливих лідерів, які можуть бути депутатами. Процес походу священиків у політику вже не можна зупинити, але його можна очолити та спрямувати на благо.

Церква має свідомо вибирати союзників, замінити «природний відбір» в український політиці на цілеспрямований відбір. При цьому Церква має зобов’язувати власних висуванців та союзників для реалізації католицької соціальної доктрини. Церква повинна перестати вимагати від політиків благ для себе, а почати вимагати благ для суспільства.

Не знижки на оплату за газ чи за землю повинні бути вимогою церкви, а порядок, правова та соціальна справедливість.

Отже, з одного боку, широка підтримка вірними УГКЦ радикально-націоналістичних політиків так чи інакше суперечить соціальному вченню католицизму. Але, з іншого боку, цих виборців можна зрозуміти, оскільки порядок дійсно кращий, ніж хаос.

І виправдання останнього вибору можна знати в католицькій традиції. Але в історії такий вибір Католицької Церкви завжди був вибором, за негативні наслідки якого було пізніше соромно. Як пише Папа Бенедикт XVI, Церкві в XX столітті необхідно було більш різко засуджувати тоталітаризм, навіть якщо це загрожувало мучеництвом для всієї Церкви.

В сьогоднішній Україні свідчення про неприйнятність для Церкви ідеології фашизму немає. Частковим виправданням є лише те, що сьогодні до «Свободи» приєднуються все більше прибічників демократичного і навіть ліберального ідеалу. Але в результаті такого приєднання все ж таки не стається загального пом’якшення ідеології. Ще ніколи надії інтелігенції на те, що фашисти «цивілізують», не виправдовувалися. І цей урок необхідно врахувати.

Отже, УГКЦ знаходиться в ситуації, яка вимагає більш глибокої рефлексії над соціальною доктриною - з одного боку, та українською ситуацією – з іншого. Між тим, такої рефлексії немає. Є риторика повторення звичайних вимог до політиків бути ідеальними християнами та національними демократами. І є стихія вибору без осмислення цього вибору церковним проводом і церковним народом. Така ситуація є небезпечною. Якщо сьогодні не здійснити справу осмислення – завтра можна опинитися в найгіршій ситуації: відповідати за вибір, який Церква власне і не робила.






Повернутися назад