Religion.in.ua > Богослов'я, Історія > Теологія визволення: відповідь на несправедливість капіталізму чи єресь?

Теологія визволення: відповідь на несправедливість капіталізму чи єресь?


6 04 2011
Теологія визволення: відповідь на несправедливість капіталізму чи єресь?40 років тому, 1971 року, у Лімі побачила світ праця отця Ґуставо Ґутієрреса «Teología de la liberación» (англійська назва – «A Theology of Liberation: History, Politics, Salvation»), яка поклала початок теоретичному обґрунтуванню теології визволення. Сучасні історики називають теологію визволення однією з головних причин конфлікту та найбільших зіткнень між Апостольською Столицею та католицизмом Нового Часу та загрозою для правовірності католицької віри в розумінні Риму.

40 років тому, 1971 року, у Лімі побачила світ праця отця Ґуставо Ґутієрреса «Teología de la liberación» (англійська назва – «A Theology of Liberation: History, Politics, Salvation»), яка поклала початок теоретичному обґрунтуванню теології визволення. Сучасні історики називають теологію визволення однією з головних причин конфлікту та найбільших зіткнень між Апостольською Столицею та католицизмом Нового Часу та загрозою для правовірності католицької віри в розумінні Риму.

 

Теологія визволення: відповідь на несправедливість капіталізму чи єресь?

 

Вперше Ґуставо Ґутієррес подав нарис нової теології ще 1968 р. Пізніше цей нарис, модифікований і доповнений, був включений до знаменитої «Теології визволення». За кілька місяців основні положення нового богословського течії були озвучені церковними ієрархами на ІІ Генеральній Конференції Єпископатів Латинської Америки (CELAM) у Медельїні (Колумбія). Початок 1970-х рр. відзначився появою нових фундаментальних робіт, які обґрунтовували теологію визволення. Окрім праці Ґутієрреса, у 1972 р. побачила світ «Ісус Христос – визволитель. Критична христологія нашого часу» бразильського теолога отця Леонарда Боффа, у 1973 р. – «Теологія практики визволення» іншого бразильського теолога Хуґо Ассманна. У часи розквіту теології визволення існувало близько дев'яти різних напрямків, до яких належали провідні теологи Латинської Америки, які мали вплив на своїх колег у Європі та Північній Америці.

У 1950-60х рр., коли «соціалізм» та «соціал-демократія» у Європі стали асоціюватись лише з бюрократією, секуляризацією та захистом меншин, а комунізм російського зразка виявився формою, різновидом тоталітаризму; коли ідеї Маркса-Єнгельса-Мао призвели до чергового геноциду та розбудови нової імперіалістичної супердержави; коли «католик» та «знедолений» стали синонімами на американському континенті, «три кроки до свободи» Ґустава Ґутьєрреса так трактували сенс звільнення трудящих, народів та класів: 

  • - звільнення - як процес політичного та соціально-економічного визволення людини від експлуатації і гноблення, як вираз надії знедолених народів та класів;  
  • - звільнення - як завоювання творчої свободи, побудови «нового Світу» і «нової людини» через формування «свободи» не «від чого», а «для чого і навіщо»;  
  • - звільнення від гріхів і поєднання людини з Богом.  

"Гріх заданий у структурах гноблення і експлуатації людини людиною ...

Отже, гріх постає як фундамент відчуження, що приводить до ситуації несправедливості ...

Неможливо зрозуміти його конкретні прояви без розуміння базису, який їх породжує… гріх вимагає радикального звільнення, яке в свою чергу, необхідно потребує політичне звільнення ".

 

Особистий гріх породжує несправедливі і безблагодатні суспільні відносини і, врешті-решт, сам капіталізм - це лад, який є пролонгацією особистого гріха на глобальний рівень і перетворення його в «соціальний», тобто, створення «гріховних» суспільних структур.

Концепція Ґустава Ґутьєрреса наполягає на тому, що ці три рівня звільнення повинні розумітись і бути реалізовані у взаємозв'язку, взаємно доповнюючи один одного. За його словами, нова теологія "не обмежується роздумами про Світ, але прагне стати частиною процесу життя, яке перетворює Світ".

 

В XIII ст. Фома Аквінський стверджував, що «тиранічний уряд є несправедливим, бо не прагне загального блага, але приватного блага того, хто правит, і тому повстання проти такого уряду не має характеру заколоту».

 

В XVII ст. ці ідеї розвинув його видатний послідовник, один із найвідоміших єзуїтських теологів, «Doctor eximius», Франсіско Суарес: «Правитель, що став тираном, та тим самим порушив принцип влади встановлений самим Богом, який ми розуміємо як суспільний договір між народом та правителем, заслуговує на смерть».

 

 В ХХ ст. архиєпископ Сан-Сальвадору О. А. Ромеро: «Коли диктатура зневажає права особистості, коли іншим шляхом неможливо домогтися блага для нації, коли закриваються канали діалогу розуму і взаєморозуміння, церква говорить про законне право на повстанську боротьбу».

 

Таким чином, наскільки дії правителя відхиляються від Волі Божої, наскільки вони суперечать інтересам Церкви, настільки піддані має право надавати цим діям опір. Правитель, який панує всупереч законам Бога, християнської моралі перетворюється на тирана. Народ може повстати проти тирана і скинути його.

II

 

Від 1974 р. Міжнародна теологічна комісія розпочала вивчення явища теології визволення. Висновки комісії, хоча і містили критичні положення, визнавали заслуги теології визволення у актуалізації проблеми несвободи, на її «пророчу роль» для Церкви в Латинській Америці.

Іоанн Павло ІІ від початку свого понтифікату зайняв активну позицію щодо теології визволення. Наступного дня після обрання Іоанн Павло ІІ підтвердив дату ІІІ Генеральної Конференції Єпископатів Латинської Америки в Пуебла (Мексика). Як відомо, вже від початку 1960-х рр. ця Конференція зазнала впливів марксизму. І хоча вона заперечувала ідею революції, але активно критикувала проамериканський соціально-економічний курс латиноамериканських держав. Тому попри позицію курії, яка боялась втручання папи у проблеми латиноамериканського католицизму, Іоанн Павло ІІ особисто взяв участь у ІІІ Генеральній Конференції, яка тривала протягом 27.01-13.02.1979 р. Сьогодні історики-католики називають інаугураційну промову папи на Конференції однією з найважливіших промов понтифікату. Тоді ж латиноамериканські єпископи зустріли виступ Іоанна Павла ІІ критично та без особливого ентузіазму.

Папа сконцентрувався не на «визволенні», а на «Правді, яка походить від Бога». Він не використав класичну методологію латиноамериканського підходу до соціальної дійсності, яка спиралась на соціологічну парадигму «бачити - оцінювати - діяти».

Головним пунктом євангелізації Іоанн Павло ІІ бачив правду Христа і про Христа, тому рішуче відкинув «нове прочитання Євангелія», яке бачить Ісуса не Богом, а лише пророком, політиком чи революціонером. Таким чином, критика папи була спрямована проти нехтування божественної природи Христа та його ототожнення з борцем проти римського панування, «бунтівником із Назарету».

Друга правда, яку мала нести євангелізація, це правда про Церкву. Спираючись на Кипріянове «Не може мати Бога батьком той, хто не має Церкву матір’ю», Іоанн Павло ІІ нагадав про відмінність між Regnum Dei I Regnum hominis та дистанціонувався від теології, яка підтримувала досвід народної Церкви, «народженої з народу», на противагу «інституційній» Церкві, яку вони визнавали «відчуженою». Він зазначив, що Церква «не потребує допомоги систем чи ідеологій, щоби любити, захищати і співпрацювати на користь визволення людини».

Іншим важливим моментом папської промови була ідея, яка згодом стала головним пунктом усього понтифікату, про необхідність повернення антропологічному питанню центрального значення. Іоанн Павло ІІ нагадав, що завдяки Євангелію Церква має своє бачення людини, не обмежене його біологічним, економічним і психічним вимірами. Повна правда про суть людини є основою суспільної доктрини Церкви та основою справжнього визволення. Визволення, здобутого завдяки «перетворюючій любові, яка несе мир, вибачення і примирення», одвічної віри, яка сформувала цивілізацію та історію континенту.

Єпископів Іоанн Павло ІІ закликав турбуватись про єдність між собою та наслідувати почуття та дії доброго самарянина.

Хоча у жодному пункті кінцевого документу, схваленого Конференцією Єпископатів Латинської Америки, не було ані сліду заперечення теології визволення, виступ папи був витлумачений у пресі як початок наступу на неї.

 

Наступного, 1980 р., під час липневої подорожі до Бразилії папа визнав перед місцевим єпископатом необхідність ліквідації соціальної несправедливості та забезпечення всім гідного людського майбутнього. Проте він заперечив можливість реалізувати таку глибоку зміну шляхом класової ненависті чи через застосування сили, нехай і щодо найнесправедливіших соціальних структур. Ця промова стала своєрідною Magna Charta бачення християнства без насильства, яке культивував Іоанн Павло ІІ. Він запропонував невживання насильства як ідеальну християнську позицію та людину, яка несе мир, як антропологічну і духовну модель віруючої людини.

У березні 1983 р. Конгрегація Доктрини Віри, яку від листопада 1981 р. очолив Йозеф Ратцінґер, направила лист до перуанського єпископату, де вимагала висловити своє ставлення до теології Ґустава Ґутієрреса, якому робилось десять закидів. Зокрема, схвалення марксистської концепції історії та зведення християнського послання до боротьби поневолених за визволення, що призводило до вибіркового прочитання Біблії, заміни ортодоксії ортопраксією, відкидання папського вчення, концепцію Церкви як політичної партії та ідентифікацію Церкви бідних із церковними спільнотами.

Питання про ортодоксійність теологічної концепції Ґутієрреса було поставлене Римом з огляду на те, що перуанський єпископат був не в змозі виробити спільну позицію щодо теологічної праці отця Ґутієрреса. Три безплідні зібрання в Перу, і лише четверте в Римі дозволило Конференції Єпископів Перу виробити спільний документ у листопаді 1984 року. Він був результатом численних компромісів, і хоча констатував наявність багатьох суперечливих пунктів та обмежень у теології визволення, проте у цілому працю Ґустава Ґутієрреса не засудив.

У серпні 1984 р. Конгрегація Доктрини Віри оприлюднила «Інструкцію про деякі аспекти теології визволення» (Libertatis nuntius), метою якої було «звернути увагу душпастирів, теологів і всіх вірних на відхилення та ризики відхилення, які є руйнівними для віри і християнського життя». Теологію визволення було звинувачено у некритичності в запозиченні марксистських концепцій. Документ підкреслював важливість для християн боротьби за справедливість, свободу і людську гідність та недопустимість подальшого існування шокуючої нерівності між багатими і бідними. «Інструкція» підкреслювала, що найперше звільнення, яке має відбутись, це звільнення від гріха, який не можна обмежувати лише «соціальним гріхом», а саме зло переважно чи однозначно обмежити поганими соціальними, політичними, економічними «структурами», хоча й існують структури, які є злом та спричиняють зло. Тим не менше структури самі по собі не є добрими чи поганими, вони – результат дій людей, вільних і відповідальних. Ці люди мають змінитись завдяки благодаті Христа, щоби жити і діяти як нові творіння в любові до ближнього та ефективному пошукові справедливості, самоконтролі та плеканні доброчесності. Теології визволення знову закидалось некритичне використання елементів марксистської ідеології та «марксистського аналізу» при розгляді ситуації в країнах третього світу та Латинської Америки. Йозеф Ратцінґер повторив застереження Павла VI щодо небезпеки ігнорування зв’язку між марксистським аналізом та ідеологією марксизму, а також ігнорування практики класової боротьби в марксистській інтерпретації, яке повільно призводить до формування тоталітарного суспільства. Він також нагадав, що в основі марксизму лежать атеїзм і заперечення людської особистості, її свободи та прав. А нерозуміння духовної природи людини призводить до повного підпорядкування людини спільноті та відмові від принципів соціального і політичного життя, пов’язаних із людською гідністю. Адже марксистська концепція правди пов’язана із твердженням про необхідність насильства, а отже, із політичною аморальністю. Документ критикує наступні нововведення теологів визволення, навіяні марксизмом:

- запозичення розуміння класової боротьби як основного закону історії, а також визнання поділу самої Церкви в результаті класової боротьби;

- тенденція ототожнювати Царство Боже та його зростання з людським визвольним рухому, коли історія стає суб’єктом власного розвитку, а процес самовизволення людини відбувається через класову боротьбу;

- підпорядкування теології політичному критерію, залежному від класової боротьби;

- бачення Церкви «лише» як реальності всередині історії та позбавлення теологами визволення Церкви, Божого дару і таїнства віри, будь-якої специфічної реальності;

- розуміння «Церкви бідних» як Церкви класу, який усвідомлює вимоги революційної боротьби, як крок до визволення та який святкує це визволення на Літургії.

«Інструкція» говорила про виклик «сакраментальній та ієрархічній структурі» Церкви, кинутий теологією визволення. Її представники критикувалися за редукціоністське та раціоналістичне прочитання Біблії, в якій надавалося великого значення книзі Вихід, події якої розглядалися як звільнення від політичного рабства.

Конгрегація Доктрини Віри нагадувала прихильникам теології визволення про неприпустимість підміни Бога, Втіленого Слова, який помер і воскрес заради всіх людей, фігурою Христа як символу, що містить у Собі вимоги боротьби пригноблених. А отже, критикувалося виключно політичне тлумачення смерті Христа, яке нівелює цінність спасіння та відкуплення.

У сфері розуміння Таїнств документ закидав підміну духовної реальності соціологічним аналізом та розуміння Євхаристії як «дару» Тіла і Крові Христа. Тлумачення теологами визволення Євхаристії як відправи людей у боротьбі радикально заперечувало єдність Церкви, яка розумілась як історичний клас бідних, котрі будують єдність через боротьбу. Таким чином, для них боротьба класів була шляхом до єдності, а Євхаристія – Євхаристією класу.

ІІІ

За тридцять років, у травні 2007 р. колишній префект Конгрегації Доктрини Віри, папа Бенедикт XVI на путі в Бразилію дав інтерв’ю, де назвав теологію визволення різновидом єресі мілленаризму, існування якої в сучасній Латинській Америці не має жодного виправдання. Папа підкреслив, що сьогодні ситуація «значно відрізняється від того часу, коли зародилась теологія визволення», а «теза про те, що повноцінного життя можна досягнути шляхом революції, виявилась хибною».






Повернутися назад