14 вересня 2011 р. у приміщенні Київської патріархії УПЦ КП відбулася зустріч Предстоятелів Київського Патріархату Патріарха Філарета і Української Автокефальної Православної Церкви Митрополита Мефодія.

Під час зустрічі було висловлено побажання подолати церковне розділення. Предстоятелі переконані, що церковне єднання не лише необхідне з точки зору релігійної, але і заради єднання національного. Для досягнення церковного єднання прийнято рішення про відновлення діалогу між УПЦ КП та УАПЦ. Але майбутня єдність мислиться не лише як результат домовленостей «за круглим столом». «Ми закликаємо єпископат, духовенство та вірних очолюваних нами Церков, а також українську громадськість сприяти досягненню нашої спільної мети — остаточному утворенню в Україні єдиної Помісної Церкви». Отже, єднання УПЦ КП та УАПЦ має бути не лише поєднанням «нагорі», серед керівництва, але і єднанням «знизу» —  серед повноти українських православних.

УПЦ КП та УАПЦ вже мають досвід кількох спроб діалогу щодо об’єднання, кожна із яких мала власну історію невдачі. Але сьогодні обставини та настроєність сторін діалогу є новими. Тому потрібно звертати увагу як на досвід невдач, так і на нові обставини, щоб реально оцінити можливі перспективи нового діалогу.

Досвід попередніх спроб об’єднання

 

УАПЦ в її сьогоднішньому вигляді сформувалася в 1995 році, коли єпископи УПЦ КП, що були не згідні із вибором патріархом Філарета (Денисенко), перейшли до УАПЦ патріарха Димитрія (Яреми).

Перша спроба поєднання була зроблена в 1998 році, коли з ініціативи близького до УПЦ КП бізнесмена і громадського діяча було підписано «Меморандум», у якому містилися загальні побажання щодо об’єднання без жодної конкретики. Об’єднання в 1998 році було нереальним з ряду причин:

- УАПЦ прагнула відставки патріарха Філарета (разом із патріархом УАПЦ Димитрієм), виборів нового предстоятеля об’єднаної церкви. Патріарх Філарет не розглядав власну відставку як можливу;

- існувала взаємна недовіра серед єпископів;

- екстремістська книга розповсюджувалася у вигляді окремих послань на парафіях УАПЦ та формувала світогляд вірних цієї церкви. Ідеологія українського «політичного православ’я» від нині покійного патріарха Димитрія за своєю фанатичністю, нетерпимістю до всіх інших християн, фантастичністю звинувачень була цілком аналогічною до ідеології російського політичного православ’я. Весь світ був представлений як ворожий до України. Усі релігійні та політичні центри світу описані як учасники всесвітньої масонської змови проти України. А патріарх Філарет був звинувачений не лише у всіх можливих гріхах, але і зображувався як агент Москви та Ватикану (!);

- УПЦ КП відповідала на численні звинувачення досить стримано – брошурою про духовну руїну «розкольницької» «яремівщини». Але в цілому предстоятелі УПЦ КП та УАПЦ ідеологічно різнилися між собою досить різко, і єдності неможливо було б досягнути.

У 2000 році святкувався Великий Ювілей. Коли всі президенти православних країн приїхали до Єрусалиму, щоб узяти участь у торжествах Другого Тисячоліття Різдва Христового, то стався цікавий конфуз. Коли всі президенти були на молебні, біля кожного стояв глава Церкви з його держави. І так сталося, що Леонід Данилович Кучма стояв сам і це було дуже помітно. Після цього народилася знаменита промова, проголошена в січні 2001 року про необхідність єдиної помісної церкви. Примусити УПЦ МП до поступок було нереально. Шлях легітимізації УПЦ КП та УАПЦ виглядав перспективнішим. Але в Константинопольській патріархії відмовилися розглядати будь-які варіанти уточнення канонічного становища українського православ’я, поки УПЦ КП та УАПЦ не поєднаються. Протокол про відповідні наміри під назвою «Домовленості» було підписано в листопаді 2001 року.

На цей період загальний стан справ був кращим, ніж у 1998 році.

По-перше, новий предстоятель УАПЦ після смерті патріарха Димитрія не став брати титулу «патріарха», і взагалі не претендував на одноосібне лідерство в українському православ’ї.

По-друге, УАПЦ відходила від сповідування екстремістських поглядів на своїх «конкурентів», чому сприяли спроби порозумітися із УПЦ в США та Константинопольським патріархатом взагалі.

Але в 2001 році об’єднання не відбулося через низку причин.

1.Патріарх Філарет не хотів іти у відставку, тоді як УАПЦ наполягало на цьому. Навіть пропонувалося нового предстоятеля вибрати жеребкуванням. Довіри до патріарха Філарета не було – і тому розмови про необхідність його відмови від престолу були настільки важливі. Деякі діячі із УАПЦ вважали цілком можливим навіть переворот в УПЦ КП, при якому більшість єпископів Київського патріархату відправили б Філарета у відставку. Ці фантастичні сценарії хвилювали уяву та заважали мислити тверезо. Кінцем для таких фантазій стала відмова УПЦ КП від подальших переговорів у кінці 2002 року.

2.УАПЦ якраз переживала період «феодальної роздробленості», коли Тернопіль, Львів, Івано-Франківськ існували як окремі реальності, а загально церковної єдності бракувало.

3.Відділ зовнішніх церковних відносин Московської патріархії спокушав УАПЦ обіцянками швидкої легітимізації УАПЦ як Галицької митрополії Константинопольського патріархату.

Чергові розмови про об’єднання були після помаранчевої революції, в 2005 році. Сама логіка історичних подій підштовхувала до рішучих кроків, до створення єдиної церкви. Але знову ж таки, ще сильними були бажання відсторонити патріарха Філарета. І ОВЦС Московської патріархії розгорнув бурхливу діяльність по відволіканню УАПЦ від спрямованості на єдність із УПЦ КП. Керівництво УАПЦ повірило у реальність автономного існування в межах або УПЦ МП, яка мала українізуватися «семимильними кроками», або в межах Константинопольського патріархату.

Кілька років офіційних та неофіційних переговорів із УПЦ МП добре вплинули на УАПЦ. За цей час була модернізована українська православна ідеологія, яка стала більш церковною, позбавилася рис політичних. Цікаво, що аналогічні процеси внутрішнього оздоровлення відбулися і в УПЦ МП, і в УПЦ КП.

В заявах та діях УПЦ МП стало більше церковної логіки, більше відповідальності, відкритості до переговорів. Стало менше претензій на унікальний статус начальника, який завжди правий. Стало менше патріотизму великої «Родіни» трьох народів, більше українського. Було засуджене русофільське «політичне православ’я» як ідеологія та як рух.

УПЦ КП в 2007 році досягло кристалізації власної доктрини в канонічній Декларації «Київський Патріархат – Помісна Українська Православна Церква» (https://www.cerkva.info/ru/icd.html). Після прийняття цього документу в подальших дискусіях УПЦ КП виявила значно більше вправності, ставлячи в незручне становище Московський патріархат своїми канонічно виправданими вимогами визнати хрещення, здійснювані в УПЦ КП. Також УПЦ КП значно підвищило загальну культуру священицького корпусу, виростило нове прекрасне покоління єпископату, розвинуло цікаву інформаційну політику. А коли твердо стоїш на ногах – вже не боїшся і власної загальної активності.

Таким чином, до спроби поєднання 2008 року УАПЦ та УПЦ КП підійшли вже внутрішньо оновленими. У 2008 році вони спробували виробити єдиний сценарій взаємодії із Константинопольським патріархатом. УПЦ КП була готова ввійти на кілька місяців до складу Вселенської патріархії, щоб потім отримати томос про автокефалію. УАПЦ була готова і до того, щоб українське православ’я існувало як автономна церква у Константинопольському патріархатові невизначено довго. УАПЦ була згодна на нові вибори предстоятеля, УПЦ КП – не бачило в цьому сенсу.

Але вже у 2009 році у своїх інтерв’ю патріарх Філарет заговорив про те, що думає про майбутнє існування УПЦ КП після свого правління. Ясно, що покинути предстоятельство він був би готовий лише при повній переконаності в перспективах українського православ’я. Такого роду думки у патріарха Філарета з’явилися не тому, що він почав думати кому б «віддати» УПЦ КП. Просто Філарет впевнився у тому, що він уже виростив ціле покоління молодих єпископів, які збережуть УПЦ КП за будь-яких історичних обставин. Ця плеяда отримала значні повноваження у церкві, і практично жодного разу не підвела свого патріарха.

Отже, маючи якісно нову опору у своїй церкві, сьогодні патріарх Філарет принципово по-новому відчуває себе під час переговорів щодо об’єднання із УАПЦ чи навіть УПЦ КП. Він уперше впевнений у переговірниках, у тому, що вони за його спиною не стануть ініціаторами якогось заколоту.

Отже, від спроби до спроби змінювалася і загальна ситуація, і самі УПЦ КП та УАПЦ. Важливо відмітити, що динаміка внутрішніх змін УПЦ КП та УАПЦ була позитивною. А отже, роки та спроби не пропали дарма.

Особливості сьогоднішньої ситуації

 

Сьогодні усі три українські предстоятелі – УПЦ МП, УПЦ КП, УАПЦ – особливо гостро відчувають власну відповідальність за українське православ’я, а також – за Україну. До цього підштовхує не лише мудрість та досвід, але і численні нові обставини життя українських православних. Це відчуття особливої відповідальності підштовхує патріарха Філарета та митрополита Мефодія до активних дій.

З 2009 року настала епоха патріарха Кирила. Вона характеризувалася значним тиском на УПЦ КП та УАПЦ, який, однак, не привів до зникнення цих юрисдикцій. Адже патріарх Кирил не був усемогутнім. Він не перетворив патріарха Варфоломія на власного друга і союзника. І співпраця Московської та Константинопольської патріархій не витримала навіть елементарного випробування переговорами про диптихи. Наближені до патріарха Кирила аналітики чомусь надумали говорити, що патріарх Варфоломій має бути задоволений через користь від російських туристів у Константинополі. Але, по-перше, такі думки зовсім не солідні, а по-друге, російських туристів та паломників могли б з успіхом замінити українські. Жодної суттєвої користі від поглибленої співпраці Вселенської патріархії із РПЦ Константинопольський патріарх не отримав. Всеправославний собор не проведено, зближення між православними цервами – відсутнє, перспективи православ’я у сучасному світі та діалог із католиками – під загрозою через постійні капризи РПЦ.

Витримавши два роки «примушення до покаяння», тобто до приєднання до РПЦ, патріарх Філарет та митрополит Мефодій відчувають себе господарями становища у власних церквах. Те, що і УПЦ КП, і УАПЦ витримали два роки пропаганди «Руського світу» та різнобічного тиску, означає одну дуже важливу річ: обидві юрисдикції мають внутрішній запас міцності, мають підтримку народу, можуть виживати без жодної політичної «парасольки».

Обидва предстоятелі усвідомлюють, що об’єднання потрібне через внутрішньо українські причини. Голос єдиної церкви має більше шансів бути почутим і державою, і суспільством. Єдину церкву важче примусити приєднатися до Московської патріархії. Єдина церква дозволить мати більш організований корпус священства. Миряни відчуватимуть більшу внутрішню солідарність. Отже, подолання неприродного розділення УПЦ КП та УАПЦ – потрібне самим церквам.

Крім того, єдина церква могла б стати основою для формування оновленої сучасної української ідентичності. В умовах, коли держава і народ не справляються із цим завданням, церква могла б стати тією елітою, що створила б українську ідентичність, здатну вистояти у XXI столітті та розвиватися, не дивлячись на різноманітні виклики як з боку глобалізаційних процесів, так і з боку імперсько-реваншистських сил.

Також об’єднання УПЦ КП та УАПЦ потрібне заради можливості ефективних переговорів із Вселенською патріархією. Ще в 2001 році Константинопольський патріархат дав ясно зрозуміти: якщо у українських православних є якісь побажання, то про них можна говорити лише після виконання попередніх умов. Серед яких головна – об’єднання.

Вже найближчим часом можливим є сопричастя єпископату УПЦ КП та УАПЦ. Якщо раніше єпископи УАПЦ боялися спілкуватися із патріархом Філаретом як таким, що перебуває під анафемою, то сьогодні на цю ситуацію можна подивитися інакше. Адже патріарх Кирил є таким діячем, що може накласти анафему і на митрополита Мефодія. Якщо він терпить у власному оточенні таких людей як о. В. Чаплін та робить інші ірраціональні речі – чому б не очікувати нових анафем? Можливо потрібно прийняти аргументацію УПЦ КП про те, що анафема не дійсна, бо патріарх Філарет – в іншій церкві, не в Московському патріархаті. Можливо, слід підкреслити, що апеляція до Константинополя подана і діло до цього часу не розглянуте – а це і означає, що анафема без підтвердження апеляційного суду Вселенського престолу не дійсна.

Сопричастя саме по собі могло б стати символом єднання. Адже єдність у вірі між УПЦ КП та УАПЦ – існує. І навіть залишаючись різними юрисдикціями, вони могли б мати сопричастя. Як його мають різні православні юрисдикції в Америці.

Старі відмовки УАПЦ про те, що сопричастя має завершувати процес єднання, а не розпочинати його, виходять із неправильних аналогій. Такого роду мислення необхідне, якщо одна із юрисдикцій розглядає іншу як єресь чи розкол. Залишається спитати: з точки зору УАПЦ – чи є УПЦ КП єрессю? Очевидно, що ні! З точки зору УАПЦ – чи є УПЦ КП розколом? Явно, що ні! А отже, як дві православні юрисдикції вони можуть уже сьогодні мати сопричастя.

Було б, наприклад, логічним перший раз відслужити спільно на Софійському майдані. А потім – у Володимирському, у Андріївському соборах.

Сьогодні можливим є і формальне об’єднання УАПЦ та УПЦ КП. Де-факто, сьогодні УАПЦ не побоїться навіть приєднання до УПЦ КП. Адже в УПЦ КП давно діє принцип: «хто з чим прийшов, з тим і залишається». Прийшов із парафією – вона в тебе і залишається. Прийшов із єпархією – вона буде твоя, і ніхто її не відбере. За минулі роки можна було не раз переконалися, що це правило працює. А отже, якщо УАПЦ навіть просто приєднується до УПЦ КП, вона залишається собою. Як автономна церква. Наприклад, як автономна Галицька митрополія. Або як автономний митрополичий округ. Справа не у назві, а у збереженні УАПЦ як єдності, як спільноти з єпископів, священиків та мирян.

Чи буде така об’єднана церква відкритою до переговорів із УПЦ МП? Безумовно, що так. УПЦ МП сама не має можливості увібрати УАПЦ як автономну церкву. Адже де-факто самостійна УПЦ також де-факто зазнає тиску з боку патріарха Кирила, який вирішив «приручити» УПЦ та «повернути» до єдності із МП – не формальної, а дійсної. Приєднуватися до УПЦ, коли та не уточнила всій статус та не порвала із ідеологією «Руського світу» – просто неможливо. Навіть якщо насильно приєднати єпископат та священиків, вірні можуть перейти до УПЦ КП. Самій УПЦ МП буде легше вести перемовини із об’єднанню церквою – як би ці перемовини не проходили і чим би вони не завершилися.

УАПЦ вже більше десяти років підкреслює особливу повагу до Константинопольського патріархату. Таку повагу може мати і об’єднана церква. Апеляції до Вселенського патріархату можуть бути доповнені новим видом апеляцій: до Всеправославних нарад Предстоятелів. Адже об’єднана церква зможе ставити питання навіть про власне місце у диптиху. Хіба немає у світі ситуацій, коли на території однієї країни існують дві юрисдикції? Такі ситуації сьогодні є, і кожна із них має співпричастя із іншими православними церквами. Очевидно, що і об’єднана церква могла б ставити питання про власну легітимізацію, про власне місце у диптиху.

Історично цікавою могла б бути ситуація, при якій УПЦ МП опинилася б на чужій канонічній території. І для УПЦ МП настав момент визначення із власною ідентичністю. Але для того, щоб такі повороти історії сталися в Україні, сьогодні необхідне об’єднання УПЦ КП та УАПЦ.

Висновки

 

Сьогодні є дійсно сприятливий момент для єднання УПЦ КП та УАПЦ. Можна сказати, що і УПЦ КП, і УАПЦ як ніколи раніше готові до такого єднання. І зараз можлива реалізація різних моделей єднання, різних сценаріїв самого процесу об’єднання. Це надає процесу нетривіального значення – навіть якщо невдачі попередніх спроб вже відучили суспільство від оптимізму при такого роду ініціативах.

Отже, момент сприятливий, і необхідно не втратити сьогоднішніх можливостей. Бо чи будуть вони завтра – невідомо. А це покладає особливу, історичну відповідальність на предстоятелів УПЦ КП та УАПЦ, на єпископат двох українських церков. Поки що розуміння своєї особливої місії у керівництва церков є. І це вселяє надію.

Теги: