Виникнення неотомізму: ідеалістичний проект чи пошук підґрунтя для соціального вчення Церкви?
130 років тому папа Лев XIII видав енцикліку Aeterni patris, що закликала до відродження філософії Томи


Передумови виникнення неотомізму

До половини XIX століття томізм перебував у глибокому занепаді. Тексти Томи вивчалися домініканцями як давні твори, які не можуть бути актуальними для сучасності. Представники інших орденів нехтували вивченням текстів Томи, і зверталися для з’ясування схоластичної точки зору до творів «таємного генія» Нового часу – Франціско Суареcа. Сучасна католицька філософія середини XІX століття була представлена еклектичними системами, що пристосовували для потреб католицтва ряд філософських систем. Георг Гермес намагався «окатоличити» кантіанство, Антон Гюнтер – гегельянство,  Антоніо Розміні створював у дусі романтизму ірраціональну онтологію.
Всередині XIX століття ряд викладачів з Пізи, Неаполя та Риму, незадоволені сучасною їм католицькою філософією, висунули програму відродження томізму. На їх думку філософія Томи може і повинна бути основою для всеохоплюючого філософського синтезу, філософсько-теологічної системи, що складалась би з усіх філософських та теологічних дисциплін. Безпосереднім попередником перших неотомістів був професор філософії із Пізи Вінценто Бізетті (1777-1824). Його твір «Вступ до філософії божественного Томи», написаний у 1804-1808 роках, став початком «повернення до Томи». У «Вступі» В. Бізетті надто помітний вплив філософії К. Вольфа, а тому його самого не можна вважати засновником неотомізму – його філософія була ще недостатньо томістичною. Серед його учнів був Джузеппе Печчі, майбутній кардинал Йосиф. В свою чергу Йосиф Печчі мав визначальний вплив на філософські та теологічні смаки свого брата Джоакіно Печчі, що 1878 року став папою Римським, відомим під ім’ям Льва XIII. Джоакіно Печчі ще як архієпископ Перуджі почав систематично працювати над відновленням томізму. У 1859 році він заснував Академію св. Томи. Потреба у відродженні філософії томізму стала очевидною для католицьких теологів після прийняття на Першому Ватиканському соборі догмату про те, що природній розум людини здатний пізнавати факт існування Бога та теоретично з необхідністю доводити цей факт. Програма відродження томізму в 1860-1870 роки захопила ряд професорів Домініканської колегії святого Томи в Римі, де «Сума теології» використовувалася як підручник. Це коло професорів (В. Гатті, Ф. Ксеррі, Н. Пвіг) випустило низку книжок у середині 1860-х років, що були пропедевтиками до філософії та теології Томи. Але ці книги було перевершено «Філософською сумою» Томмазо Зільярі, виданої 17 (!) разів.

Задум Лева XIII
З 20 лютого 1878 до 20 липня 1903 року папою Римським був прихильник томізму Джоакіно Печчі, відомий як Лев XIII. На думку Лева XIII, протистояти ідеології Просвітництва необхідно творчо, розвиваючи власне соціальне вчення на основі філософії та теології томізму. Лев XIII перестав розглядати буржуазію як силу, ворожу щодо Церкви. Відмова від захисту інтересів лише феодальної аристократії привела Льва XIII до формування нового соціального вчення Церкви, головною особливістю якого став «солідаризм». Папа Лев XIII і ренесанс Аквіната Папа Лев XIII протипоставив неотоміське соціальне вчення як лібералізму, так і соціалізму. Вже в першій своїй енцикліці Quod apostolici muneris (1878) Папа висловив стурбованість щодо поширення ідеології соціалізму та висловив впевненість у тому, що Церква і суспільство потребують християнської філософії. В енцикліках папи капіталізм визнавався нормативною системою суспільно-економічних відносин, що потребував лише «гуманізації». Соціалізм критикувався папою як шлях докорінної деградації суспільства, розвиток якого без приватної власності неможливий. Капіталізм критикувався лише настільки, наскільки був вільний від впливу цінностей солідарності, духовного розвитку особистості та моральної справедливості. Вимогами «гуманізації» капіталістичних відносин папа розраховував привернути до Церкви симпатії робітничого класу. Нове соціальне вчення потребувало нової філософської основи, і нею, на думку папи, мав стати оновлений томізм. Оновлений томізм міг привернути увагу протестантських та православних богословів і філософів, сприяти зростанню про-католицьких настроїв.
Засновники неотомізму виходили із переконання, що сучасна епоха потребує не середньовічного містицизму чи романтичного ірраціоналізму, а раціоналізму, що був би ширшим, ніж раціоналізм науки та політики. Це має бути реалізм, що визнає реальність Причини світу та людської душі.

Славетна «філософська» енцикліка
На другий рік понтифікату папа Лев XIII видав свою першу енцикліку, присвячену філософії, – Aeterni patris (4 серпня 1879 року). Вона закликала до відновлення схоластичної філософії в цілому та філософії святого Томи зокрема. Папа наголошував, що більшість негараздів модерного часу походять від хибної філософії. Хибні філософські уявлення про автономність розуму та моральності від об’єктивного природного закону та Бога, привели спочатку до секуляризації, а потім породили ідеологію соціалізму, що загрожує самому автономному суб’єкту. Хибна філософія має занадто загрозливі для суспільної моралі та самого існування наслідки, щоб можна було нею нехтувати. Але подолання хибної філософії знаходиться не стільки на шляхах критики, скільки на шляху демонстрації альтернативи – істинної філософії. Тому відновлення істинної філософії, відкритої до теології, є необхідним для протистояння помилкам філософії Просвітництва. Цікаво, що назва Aeterni patris була використана попередником Льва XIII для апостольського листа від 29 червня 1868 року, яким оголошувалося про скликання Першого Ватиканського Собору. Прийнята на цьому соборі догматична конституція Dei Filius (24 квітня 1870 року) вчила про можливість пізнання Бога природнім розумом. За своєю суттю це положення було августинівським та ансельмівським. Адже Августин вважав можливим для розуму як здатності інтелектуальної інтуїції пізнати Бога безпосередньо. Ансельм же вважав, що буття Боже може бути доведеним розсудком. Тома переконував, що інтуїтивне пізнання Бога є неможливим, оскільки розум не має здатності інтелектуального споглядання в цьому житті, але набуде її лише в житті райському і за допомогою благодаті, що підсилить його здатності мати блаженне споглядання Бога. «Докази» існування Бога Тома вважав лише «шляхами» пізнання, які не мають сили логічно необхідних доведень. Але в цілому метафізика Томи була вченням про причинність і про існування необхідної Першопричини світу. Саме цей потенціал метафізики Томи і хотів використати Папа. Слід зазначити, що сам догмат про можливість пізнавати Бога природнім розумом був суперечливим у своїх наслідках для католицької філософії. З одного боку, сучасний дослідник Томас Гілбі правильно відмічає, що цим догматом стверджувалися права розуму [Gilbi Th. Thomism // Encyclopedia of Philosophy, Volume 9, p. 446]. Але з іншого боку, Е. Жильсон вважав, що цей догмат покладав на природній розум занадто велике завдання переконливого доведення існування Бога, а необхідне для теології підкреслення ролі віри нехтувалося. Зокрема, Е. Жильсон згадує як у катехізисах католицької віри було замінено підхід до викладу істини про існування єдиного Бога. Повернення до фідеїзму було спричинене розвитком неотомізму, який провів кордон між розумом і вірою не так однозначно на користь розуму, як то зробив Перший Ватиканський Собор. Видається, що своїм вибором томізму як взірцевої філософії папа Лев XIII і намагався повернутися до «золотої середини» між раціоналізмом та фідеїзмом, ствердивши як права розуму, так і права віри та надприродного Одкровення. З одного боку, розум дійсно може доводити із необхідністю існування Бога – і тут правий Перший Ватиканський Собор. Відновлений томізм і має продемонструвати переконливі аподиктичні доведення існування Бога. Але з іншого боку правий і Тома, який заявляв, що при всьому раціональному філософському і теологічному знанні про Бога, сам Бог залишається Таємницю. І крім істин про Бога, що доступні для природного розуму, існують такі істини, що розуму недоступні: наприклад, таємниця Трійці. Але ці остатні істини не проти-розумні, а над-розумні. І коли розум через Одкровення приймає на віру ці істини, то може їх раціонально тлумачити. При цьому сам предмет розуміння завжди матиме глибинну суть, для розуму неосяжну. Але ця таємнича глибина не проти-розумна, і її розум буде споглядати в блаженному спогляданні майбутнього віку. Отже, томістичне проведення кордону між розумом і вірою протистоїть з одного боку августинізму, що надавав розуму занадто багато прав. А з іншого боку, протистоїть Канту, який занадто обмежив права теоретичного розуму і занадто багато віддав на відкуп вірі та практичному розумові. Саме цієї золотої середини і шукав Папа Лев XIII, закликаючи до відродження томізму в енцикліці Aeterni patris. Після появи цієї енцикліки було прийнято рішення про заснування різноманітних інституцій, найбільш плідними із яких став Вищий філософський Інститут у Лувені, теологічний факультет у Фрайбурзі, Римська Академія св. Томи.

Програма неотомізму та її реалізація
Програма відродження томізму, розвинута папою Левом XIII, мала кілька основних цілей [Weisheipl J.A. Contemporary Scholasticism // New Catholic Encyclopedia. Vol. 12, p. 774]. Першим конкретним завданням було критичне видання творів Томи та інших схоластів. Папа Лев XIII створив спеціальну комісію для видання повного критичного зібрання творів Томи, що з успіхом виконала поставлене завдання.
Другим завданням був дослідження історичних витоків та розвитку схоластичної філософії. Слід зазначити, що думка Томи в 1860-1930 роки тлумачилася попередниками неотомізму та ранніми неотомістами як істинна метафізика, а з 1940-х років переважали спроби інтерпретації філософії Томи як антиметафізичної та «протокантіанської» [Gilbi Th. Thomism // Encyclopedia of Philosophy, Volume 9, p. 446]. Неметафізичні інтерпретації томізму розвивали К. Раннер, Ж.-Л. Маріон, Дж. Мілбанк. Ці інтерпретації серед іншого були покликані довести, що гайдеггерівська критика метафізики не має відношення до томізму, який нібито подібний або до екзистенціалізму та кантіанства, або до християнського неоплатонізму Майстера Екхарта [Hankey W. One Hundred Years of Neoplatonism in France: A Brief Philosophical History. Leuven, Paris, Dudley MA: Peeters, 2006; Hankey W. Denys and Aquinas: Antimodern Cold and Postmodern Hot // Christian Origins: Theology, Rhetoric and Community. Ed. L. Ayres, G. Jones. London, New York: Routledge, 1998. P. 139-184].
Третім і головним завданням у програмі відродження томізму папа Лев XIII  вважав виклад цілісної філософії томізму для сучасності. Філософія томізму істинна, але її потрібно роз’яснити для сучасної людини, демонструючи її науковість, реалізм, методологічні переваги. За задумом папи Льва XIII, виклад істинної метафізики мав супроводжуватися доведенням хибності тих основоположень, на які спиралася сучасна філософія. Відроджена філософія неотомізму мала продемонструвати, що всі шляхи мислення, крім схоластичної метафізики, є нелогічними, нераціональними та нереалістичними.
Четвертим завданням, яке папа Лев XIII ставив перед томізмом, було вивчення сучасної філософії з метою критики всіх її помилок. Папа підкреслював, що не треба зупинятися на критиці основоположень «недавньої та сучасної філософій». Неотомізм як різновид об’єктивного ідеалізму критикував перш за все ідеалізм суб’єктивний. Другорядними об’єктами критики були матеріалізм та ті різновиди об’єктивного ідеалізму, що суперечили томізму (наприклад, гегеліанство критикувалося за пантеїстичні мотиви та діалектику).
П’ятим завданням для неотомізму папа Лев XIII поставив вивчення природничих наук та дослідження їх відношення до філософії. Історично томізм був тісно пов'язаний із середньовічною фізикою взагалі та її вченням про рух зокрема. Неотомісти зосередили свої зусилля в основному на доведенні того, що сучасна наука взагалі потребує якогось метафізичного узагальнення. Необхідність же саме томістичної метафізики в якості такого узагальнення так і не була переконливо продемонстрована.
Шостим завданням для відроджуваного томізму папа Лев XIII визначив створення нового схоластичного синтезу всієї філософії, який узгоджувався б із прогресом сучасних наук. Сам папа і томісти з його оточення зосередилися переважно на розвитку соціального вчення Церкви як продовження неотомістської філософської і теологічної етики.


Неотомізм Льва XIII і його соціальне вчення
Енцикліка Aeterni patris ініціювала інтенсифікацію відродження томізму саме тому, що ця філософія мала стати основою для соціального вчення Церкви. Папа закликав «відновити золоту мудрість Томи для її подальшого розповсюдження, та широкого використання для захисту і прославлення Католицької віри, для блага суспільства, для користі всіх наук» [Цит. по: Weisheipl J.A. Contemporary Scholasticism // New Catholic Encyclopedia. Vol. 12, p. 774]. В енцикліці Quod apostolici muneris (1878) папа засудив соціалізм. В енцикліці Arcanum (1880) сформулював християнське вчення про родину. Вчення про церковно-державні відносини було переосмислено в енцикліках Diuturnum (1881), Immortale Dei (1885), Libertas (1888), Sapientiae christianae (1890). В цих енцикліках папа заявляв, що Церква не є ворожа до жодної із форм правління. Фактично папа відмовлявся від засудження лібералізму, що було здійснене його попередниками Пієм IX і Григорієм XVI. Папа засуджував лише той лібералізм, що обертався тоталітарним переслідуванням свободи совісті та забороняв релігійний культ. Демократію, за якої зберігалась свобода совісті та орієнтація на духовні цінності, папа вітав як устрій дійсної свободи. Але заради того ж таки загального блага католики покликані сприяти виробленню сприятливих умов для співпраці парламентських урядів із церквою. Свого роду конституцією соціального вчення Церкви, написаною з позицій неотомізму, стала енцикліка Rerum novarum, яку папа Лев XIII видав у 1891 році. Перший варіант цієї енцикліки було написано одним із засновників неотомізму кардиналом Томмазо Зільярі [Weisheipl J.A. Contemporary Scholasticism // New Catholic Encyclopedia. Vol. 12, p. 774]. Енцикліка мала виключне значення для формування нетоміської етики. З цієї енцикліки, власне, і починається розробка сучасного соціального вчення Католицької Церкви [Компендиум социального учения Церкви. М.: Паолине, 2006. с. 69]. Безпосереднім приводом для написання енцикліки стало «робітниче питання». Але аналіз стану найманих робітників, що були соціально незахищеними та піддавалися впливу соціалістичних ідей, було поставлено в більш широкий контекст розробки соціального вчення Церкви. Тому в змісті енцикліки можна виділити два шари роздумів. Соціально-економічне вчення є лише першим «шаром» змісту енцикліки. Не менш важливим є методологічний аспект. Енцикліка створює сучасне соціальне вчення Церкви як теологічну і соціальну дисципліну. Вже із цієї енцикліки очевидно, що «социальное учение отражает три уровня богословско-морального учения: основополагающий уровень мотивации; директивный уровень норм социальной жизни; уровень принятия решений, на котором действует совесть, призванная применять объективные и общие нормы к конкретным и частным социальным ситуациям» [Компендиум социального учения Церкви. М.: Паолине, 2006. с. 60]. Таким чином, перш за все, соціальне вчення має власні теологічні та антропологічні основоположення. По-друге, воно виявляє норми природного і надприродного права, що мають застосовуватися в соціальній сфері, в тому числі принципи солідарності, взаємодопомоги, поваги до загального блага. По-третє, воно стає конкретною соціальною етикою особистої і колективної поведінки в соціумі. Фактично, така структура соціального вчення є структурою етики. Перший рівень можна назвати основоположеннями етики. Головним змістом другого рівня є етика природного закону, а третього – етика совісті.

Така структуризація соціального вчення як філософської і теологічної етики безпосередньо вплинула на структуру викладів цього вчення в документах католицької Церкви від кінця XIX століття і до сьогодні.

Теги: