Religion.in.ua > Історія > Католицька Церква і Французька революція

Католицька Церква і Французька революція


23 07 2011

Католицька Церква і Французька революція23 липня 1790 р. після підписання королем у Франції набула чинності „Цивільна конституція духовенства”, на якій у священиків вимагали присяги на вірність державі. Це стало причиною схизми у французькій Церкві до 1801 р.

23 липня 1790 р. після підписання королем у Франції набула чинності „Цивільна конституція духовенства”, на якій у священиків вимагали присяги на вірність державі. Це стало причиною схизми у французькій Церкві до 1801 р.

Католицька Церква і Французька революція
  

Церква, яка руйнувалась під ударами революції, не

була зовсім без провини. Вівтар був так сильно

пов’язаний з троном та його зловживаннями, що

мав похитнутись, коли захитався і трон.

Й. Шмідлін

Напередодні революції 1789 р. Франція нараховувала 24,7 млн мешканців, 99 % яких належало до третього стану — міщан і селян. Селяни складали переважну більшість, але лише 11 % з них були особисто вільними. На території Франції 139 єпархій Католицької Церкви та близько 40 тисяч парафій. Франція була майже повністю католицькою — кількість протестантів та юдеїв не перевищувала 3 % населення. Кількість чорного духовенства складала близько 70 тисяч, білого — 60 тисяч осіб. Католицька Церква користувалась чотирма привілеями: почесним — першості серед інших, культовим — лише католицький культ міг відправлятись публічно, судовим — незалежність від світського судочинства і податковим — формальне звільнення від податків. На користь держави сплачувались т.зв. звичайна десятина та безкоштовна пожертва. Католицькій Церкві належало 10 % орної землі, вона мала повну свободу діяльності, провадила шкільництво та займалась вихованням молоді. Королем Франції міг стати лише католик. Едикт Людовіка XV 1757 р. забороняв друкувати тексти, спрямовані проти Rfnjkbwmrj] Церкви.

 Добре матеріальне забезпечення Церкви серйозно контрастувало з ревністю духовенства, особливо вищого, — єпископів, абатів, каноніків. Вище духовенство походило переважно зі шляхти, нижче — з третього стану. Це фактично унеможливлювало просування у церковній ієрархії священиків міщанського чи селянського походження. Впливи Просвітництва та індиферентизму зачепили насамперед вище духовенство, серед якого не бракувало членів масонських лож чи просто людей слабкої віри. Хоча багато хто з них і видавав душпастирські листи про небезпеку маловірства, але вони були занадто посередні і мали незначний вплив на вірних. Вірні ж, особливо заможніші міщани, охочіше читали твори філософів-просвітників, аніж богословів. Простолюд і далі залишався вірний католицизму.

Чернече життя напередодні революції переживало у Франції глибоку кризу. Просвітницька філософія вважала контемлаційні згромадження непотрібними і некорисними. Дехто з монахів сам симпатизував ідеям Просвітництва, інші опинились у монастирі за бажанням родини і, не маючи покликання, не дуже обтяжували себе виконанням обітниць. Посади абатів стали синекурами для королівських придворних та аристократії. У 1789 р. з 740 абатств 625 мали абатів-комендаріїв, які займались не монастирським життям, а матеріальними поборами. Не дивно, що з року в рік кількість покликань постійно зменшувалась. Краща ситуація була у жіночих згромадженнях, які присвятили себе благодійництву, вихованню і культурі, — тут кількість покликань зростала.

Іншою слабкістю Церкви було її міцне прив’язання до монархії. На відміну від інших держав, галліканізм зміцнював стосунки Церкви і держави. Від часів Болонського конкордату 1516 р. король призначав усіх єпископів, абатів і приорів, а в очах кліру і народу мав дар здійснення чудес. Майже всі церковні справи мали розглядатися і підлягали судові у найвищій судовій інстанції Франції. Зі свого боку, французький король загальмував у країні крайні галліканські тенденції. Під час Реформації, коли в інших державах церковні маєтки розкрадались місцевими магнатами, шляхтою чи королями, у Франції король став в обороні церковної власності — він сам розпоряджався церковними маєтками. Король ототожнювався з державою, а держава і Церква становили непорушну єдність. Тому коли похитнулась монархія, похитнулась і французька Церква. Антимонархічна ідеологія була водночас і антицерковною.

Напередодні революції Франція опинилась в ситуації економічної кризи, різкого подорожчання зерна та вина, і як наслідок — до голоду і зубожіння. Для введення нових податків Людовік XVI скликав на 1 травня 1789 р. Генеральні Штати, які не скликались від 1614 р. Більшість делегатів від духовенства походили з третього стану.

4 серпня були скасовані феодальні і станові привілеї та церковна десятина. Хоча більшість духовенства висловлювалась за визнання католицтва французькою державною релігією, були серед них і такі, хто виступав за скасування всіх феодальних привілеїв, у тому числі церковної ієрархії.

6 вересня Паризький архієпископ запропонував Зібранню передати на користь держави церковні коштовності, не пов’язані безпосередньо із культом. Для ліквідації голоду і дефіциту бюджету єпископ Талейран запропонував націоналізувати церковні землі. 2 листопада 568 голосами „за” і 346 „проти” Конституанта підтримала націоналізацію. Взамін Церкві було обіцяно надати кошти на утримання кліру і потреби культу.

13 лютого 1790 р. Конституанта заборонила складання чернечих обітниць у Франції як „невідповідних природному праву”. Було дозволено лише згромадження, які провадили освітню і благодійну діяльність чи місійну поза Францією. Правовий акт дозволив монахам і монахиням за бажанням залишитись у монастирі чи повернутись до світського життя. Серед монахинь такою можливістю скористались від 0 до 1 % осіб, серед монахів — від кількох процентів у деяких єпархіях до 48 % у Парижі. Радикалізм депутатів цілком відповідав передреволюційним настроям нижчого духовенства, яке разом із просвітниками критикувало контемплаційні згромадження та закликало всі згромадження до суспільної праці.

14 липня у першу річницю падіння Бастилії єпископ Талейран у рамках Свята Федерації відправив Месу, у якій взяло участь 25 тисяч французів. Свято мало символізувати національну єдність, проте на той час король уже готувався закликати на допомогу у боротьбі з революцією Австрію і Прусію, проти нових змін відверто виступала частина єпископату.

Революційна схизма

Офіційно вважається, що антицерковна політика французьких революціонерів почалась 1793 р., але логічною прелюдією до неї можна вважати впровадження 14 липня 1790 р. „Цивільної конституції духовенства”, яка перетворювала Церкву і клір на слухняне знаряддя революційної держави.

„Конституція” була опрацьована комісією світських і духовних осіб. Вона відкидала папську юрисдикцію над Церквою у Франції. Французька Церква не повинна була відсилати жодних виплат до Риму на утримання папи. Повністю було змінено адміністративний устрій Церкви — відтепер межі єпархій визначались межами департаментів, число єпархій було зменшено зі 144 до 83. Єпископів обирали збори вірних єпархії і керувати єпархією вони могли лише за допомогою ради духовних і світських делегатів. Парафіяльних священиків обирали делегати дистриктів, у яких знаходились парафії. Єпископи затверджували обраних парафіяльних священиків, єпископів затверджували митрополити. Єпископи та парафіяльні священики були зобов’язані скласти присягу на вірність правам, нації та королю, останні — оголошувати з амвонів декрети парламенту. Заборонялось звертатись до папи за підтвердженням єпископів. Роль папи обмежувалась переказом йому доконаних фактів. Скасовувались осередки та церковні бенефіції, не пов’язані з душпастирством, а також кафедральні капітули, суттєво обмежувалась влада єпископів.

„Цивільна конституція” розривала єдність з Римом та утворювала схизматичну французьку Церкву, неприйнятну для католиків ані з канонічної, ані з догматичної точки зору.

Конституанта планувала, щоби замість папи „Конституцію” схвалив собор французьких єпископів, але відмовилась від цієї ідеї через консервативні погляди більшості єпископів, які становили загрозу несхвалення документу. Побоювання були небезпідставними. Сформована всередині Церкви опозиція нагадувала, що наказ Церкві в католицькій держави розірвати зв’язок із папою суперечить канонічному праву та конкордатові 1516 р. Цілковито відкидалось як неприйнятне втручання світської влади до засад внутрішнього управління Церквою. Кардинал Берні, представник Франції при Апостольській Столиці, проігнорував доручення просити схвалення Пія VI „Конституції”. Більше того, папа просив Людовіка XVI ветувати документ та видав з цього приводу бреве, яке потрапило до Парижа 23 липня 1790 р. — наступного дня по підписанні королем „Конституції”.

30 жовтня 30 французьких єпископів підписали „Декларацію засад щодо Цивільної конституції духовенства”, яка засуджувала „Конституцію”. Із майже піврічним запізненням Пій VI видав у відповідь 10 березня 1791 р. бреве „Quod aliquantulum”, де були засуджені майже всі рішення, прийняті Конституантою щодо Церкви, — заборона складання чернечих обітниць, розірвання зв’язку з Римом, націоналізація церковного майна і скасування десятин. Критикувалось твердження „Декларації прав людини і громадянина” про свободу і рівність усіх людей, „Цивільній конституції” закидався єретичний зміст, намір знищити Церкву та розхитати авторитет короля. Внаслідок бреве революційна французька армія того ж року зайняла Авіньйон і Венессен, які входили до складу Папської держави.

27 листопада Конституанта видала декрет про обов’язкову присягу на „Цивільній конституції” всіх єпископів та священиків, які працюють у Франції. За місяць декрет підписав король. Хоча багато духовних осіб були активними учасниками Конституанти і підтримали перетворення Франції на конституційну монархію, але не всі із них погодились присягнути. За межами парламенту ситуація була ще гірша — із 160 єпископів присягнуло лише 7, духовенства — близько 1/3. Серед священиків найбільше присягнуло у Парижі, Шампані і Пікардії, найменше — на півночі, в Ельзасі і Лотарингії.

 

Навесні 1791 р. єпископи, які склали присягу на «Цивільній конституції», висвятили 53 нових єпископа, обраних зборами департаментів. Більшість із нововисвячених походили з третього стану та були настоятелями парафій. Ті ж настоятелі парафій, які не присягнули, були усунуті. Таким чином було зачинено 4 тисячі парафій. Найбільшою проблемою нової Церкви стала відсутність нових покликань.

13 квітня 1791 р. Пій VI у бреве „Caritas” оголосив екскомунікацію (відлучення від церковного спілкування) всіх „конституційних” священиків (тобто тих, що присягнулись на конституції), які протягом 40 днів не відкличуть свою присягу, а таїнства, здійснювані новосвяченими єпископами — недійсними.

Декретом від 7 травня було обмежено свободу культу для „старої Церкви” — хоча і дозволено відправляти служби, але заборонено здійснювати таїнства і вести записи у книгах громадянського стану. Чимало „неконституційних” єпископів виїхали за кордон, звідки надсилали інструкції духовенству, яке працювало у катакомбному режимі. „Конституційне” ж духовенство нерідко зустрічалось із ворожістю вірних.

«Вороги революції»

13 вересня Людовік XVI схвалив нову конституцію, яка перетворювала Францію на конституційну монархію. На зміну Конституанті 1 жовтня прийшли Законодавчі Збори, серед яких переважали ліві радикали — якобінці і жирондисти, налаштовані проти Церкви. Серед депутатів були також 10 єпископів і 17 священиків, які мали ще менший вплив на рішення парламенту, ніж їхні колеги з Конституанти. 29 листопада Законодавчі Збори зажадали присяги від усіх духовних, а на тих, хто відмовлявся, були накладені численні покарання. Після оголошення війни Австрії і Прусії преса почала атаку на духовенство як на ворогів революції.

22 травня 1792 р. парламент прийняв рішення про депортацію із країни всіх духовних, які чинили опір. Декретами від 1 квітня і 10 серпня були розпущені решта чернечих згромаджень, заборонено носити духовне вбрання та проводити релігійні процесії в Парижі. Король ветував серпневий закон, але вето втратило чинність по поваленні монархії 10 серпня. 26 серпня вийшов закон, який оголосив „неконституційне” духовенство одним із найнебезпечніших ворогів Франції та наказав протягом 15 днів його депортувати — для цього вистачало 20 підписів громадян. До квітня 1793 р. було депортовано 3 600 священиків.

Революціонери бачили зв’язок Церкви і держави виключно у формі підпорядкування першої другій і виступи проти „конституційної” Церкви вважали контрреволюційними. Це, в свою чергу, нищило будь-які симпатії з боку католиків до революції та творило модель католик-монархіст. Поразки революціонерів у війні з Австрією і Прусією спричинили пошуки „внутрішнього ворога”, винного у невдачах. Ним стали аристократи і духовенство. Революційна преса активно поширювала чутки про змову аристократії і „неконституційного” духовенства, закликаючи їх знищити. Підбурювання не залишилось без наслідків.

У Парижі під час „вересневої масакри” було вбито 223 духовні особи. Із них  191 особа була беатифікована 1926 року. Вбивства відбувались і у провінціях, правда, там кількість жертв була на порядок меншою. Загальна ж кількість жертв по всій Франції становила близько 12 тисяч осіб. Відтоді серед вірних Апостольській Столиці католиків з’являються тлумачення революції як сатанинської справи, а боротьби з нею — як обов’язку християнина. Відтоді утворилась прірва між католиками та революціонерами. Внаслідок кривавих переслідувань близько 30 тисяч духовних осіб залишили Францію.

21 вересня третій революційний парламент — Національний Конвент — проголосив республіку, а 21 січня 1793 р. короля було засуджено на смерть. Під час голосування за вирок смертної кари Людовіку XVI 4 єпископи і 20 священиків проголосували „за”.

 

Кампанія дехристиянізації

Нова конституція 1793 р. вже не згадувала про „конституційну” Церкву, а декрет від 18 березня 1793 р. скасував статус державних урядовців для „конституційного” духовенства. Загострення антицерковної політики парламенту та початок дехристиянізації в провінції припав на початок 1793 р. Ініціаторами дехристиянізації у провінції були комісари (представники) Конвенту, які мали впроваджувати революційну політику. У підпорядкованих ним місцевостях комісари заборонили відправляти Служби, організовували антирелігійні виступи та атаки на духовенство — як „конституційне”, так і „неконституційне”. Масово знищувались мощі та начиння церков. Деякі будівлі монастирів і церков були виставлені на продаж чи знищені.

18 березня було наказано страчувати священиків, які уникнули вигнання. Для розірвання з християнським минулим якобінська республіка сама прагнула зайняти місце Церкви і релігії з власним культом, догматами і обрядами. 5 жовтня було скасовано християнський календар і введено новий, християнські свята замінено святами республіки. Священикам було дозволено брати цивільні шлюби. Цим шляхом пішли від 7 до 12 тисяч священиків.

 

Конвент чинив тиск на ієрархів та священиків, аби ті публічно зрікалися сану. Близько 20 тисяч осіб так і зробили, у тому числі архієпископ Парижу Ґобель, але 40 % із них у наступних роках просили про повторне прийняття сану.

Світські католики захищали від знищення будівлі церков і монастирів, церковне начиння, переховували священиків. Від 21 жовтня тим, хто переховував „неконституційних” священиків, загрожувала кара смерті, як і тим, хто брав участь у службах, які вони відправляли. За подібними звинуваченнями було страчено близько півтисячі осіб. Спротив дехристиянізації був однією з причин повстання в Вандеї. Пізніше 99 учасників Вандейського повстання були визнані Католицькою Церквою благословенними.

Листопадовими декретами 1793 р. християнство було скасовано, його замінила релігія розуму і природи. У Парижі у кафедральному соборі Нотр Дам проводились урочистості з „богинею розуму”, у провінції почали руйнувати церкви як „пам’ятки темноти”, а разом з ними хрести, образи, скульптури.

Робесп’єр, який прийшов до влади у квітні 1794 р., вважав, що держава не може існувати без релігії. Він проголосив визнання французьким народом існування Найвищої Істоти і безсмертної душі. Поширення нового культу стало причиною закриття багатьох церков у провінції, і далі виконувались смертні вироки духовенству. Після повалення поміркованими термідоріанцями влади Робесп’єра 28 липня 1794 р. церкви були відчинені, „неконституційні” священики почали правити служби. Нова конституція проголошувала релігійну толерантність, відокремлення Церкви від держави та свободу совісті. 17 червня 1795 р. оголошено, що „Цивільна конституція” більше не є обов’язковою для духовенства. Проте тривали депортації і розстріли священиків, поширювалась мода на „створення” нових релігій і обрядів.






Повернутися назад